Країна забуває свого героя?
Ще один рік без Георгія. Він народився 21 травня 1969 року в Тбілісі, а став героєм України. Не тому, що його нагородили цим званням, а просто тому, що його ім'я змінило цю країну.
Коли його не стало, журналісти, мабуть, у перший раз чітко усвідомили, що писати в Україні небезпечно. Коли Мороз обнародував плівки Мельниченка, українці із шоком допустили, що їхній президент може бути замішаний в убивстві журналіста. Коли прості люди вийшли на вулиці, вперше стало зрозуміло, що опозиція не готова до об'єднаної боротьби за хитке крісло Кучми.
Однак його смерть не пройшла дарма. Саме тоді народ зрозумів, що має право вийти на мітинг проти тих, кому не довіряє, вийти, щоб захистити свої права, свою країну і майбутнє своїх дітей. Саме з таким наміром українці вийшли на Майдан у 2004 році.
Після його смерті українське суспільство стало більш цинічним. Здавалося б, що ще може обурити спокій людей після оприлюднення записів, на яких президент їхньої країни в проміжках між матами спокійно вислуховує доноси своїх найближчих соратників, які розповідають йому про те, як розкрадається країна?
Смерть Георгія змінила країну, сприйняття людей, але не в силах була поміняти владу.
Перший раз було соромно вже за нову, "помаранчеву" владу, коли на річницю Майдану поряд з киянами-учасниками тих подій, вони привезли проплачений народ. Побоялися, що учасники подій 2004 року після року їхнього правління не прийдуть.
Після сплеску очікувань українці змінили свою надію і віру на байдужість.
Можливо, тому народ практично незворушно стежив за політичними транзакціями в новому парламенті? Може тому після вчинку Мороза люди просто тихо зробили для себе висновки – це не викликало ні гніву, ні народних протестів, ні обурених листів трудящих? І, напевно, тому українці з багатьох регіонів без тіні зніяковілості заробляють гроші на нових майданах і Європейській площі?
Сьогоднішні юрби людей на жаркій площі викликають суміш байдужості і жалості. Жалість у тому числі до нинішньої влади, яка в такий спосіб хоче продемонструвати свою міць.
У нас до цієї влади свої рахунки. За короткий період дієвості Ющенка, 5 років потому, були арештовані підозрювані в убивстві Гонгадзе. Зараз ці люди на лаві підсудних. І, можливо, одержать по заслугах.
Але невже хтось вірить, що ці міліціонери вбили Гонгадзе просто так або "через почуття особистої ворожості"? Або Георгій був особистим ворогом генерала Пукача? Хто дав міліціонерам завдання на знищення журналіста? Невже з тих, хто все ще носить міліцейські погони, не залишилося жодного, хто знає цю таємницю?
Колись, сумніваючись у можливому розслідуванні справи Гонгадзе, ми ремствували на відсутність політичної волі. Тепер ми можемо констатувати – є політична воля на припинення розслідування цієї резонансної справи.
Після приходу до влади "регіональних" прокурорів, були звільнені слідчі, завдяки яким сьогодні на лаві підсудних опинилися ті, хто підозрюється у безпосередній участі в убивстві. На слідство поставили людину, яка дотепер, майже рік потому, не в змозі ознайомитися з усією інформацією, яка накопичилася в декількох томах у цій справі.
Важко сказати, добре це чи погано, але Ющенко перестав у своїх мовах згадувати "про справу своєї честі" – розслідування вбивства Гонгадзе. Янукович, здається, взагалі жодного разу про цю українську сторінку не говорив.
Історія переписується заново. Кучма вже не здається таким страшним, як у часи його правління. Плівки Мельниченка на "Інтері" вже подають як чорний піар проти екс-президента Кучми, а не як реальні бесіди в його кабінеті, які мали місце.
Ім'ям Георгія називають вулиці Києва, а потім їх перейменовують. Мер Черновецький мріє про пам'ятник Гонгадзе, який може увічнити тільки його зацікавленість у власному піарі.
А в цей час країна забуває свого героя...
