Аркадій Сидорук – патріарх української преси і «агент ЦРУ»

Аркадій Сидорук – патріарх української преси і «агент ЦРУ»

7 Листопада 2013
15170
7 Листопада 2013
14:12

Аркадій Сидорук – патріарх української преси і «агент ЦРУ»

15170
7 листопада зустрічає свій 75-й день народження патріарх української журналістики, публіцист­міжнародник, політолог, перекладач, заслужений журналіст України, перший лауреат премії «Приз Гарета Джоунза» Аркадій Сидорук
Аркадій Сидорук – патріарх української преси і «агент ЦРУ»
Аркадій Сидорук – патріарх української преси і «агент ЦРУ»
Його творчий шлях у журналістику розпочався з другої половини 50­-х років минулого століття. Аркадій Сидорук працював у «Робітничій газеті», «Вечірньому Києві», журналі «Україна» та інших виданнях. Першим в Україні запровадив міжнародний телефонний марафон. Був єдиним у республіці журналістом-­міжнародником.

Багато років працював у США. Спочатку - перший кореспондент РАТАУ при ООН, потім - кореспондент ТАРС у Нью­-Йорку, а далі - ІТАР-ТАРС у Вашингтоні. А коли повернувся з Америки, був заступником головного редактора редакції країн Азії ТАРС у Москві. Нині мешкає в Україні.

Власне, тепер уже про історичну постать вітчизняної журналістики, уродженця містечка Ічня та побратима дитячих і шкільних років розповідає письменник, журналіст, кінорежисер, заслужений працівник культури України Станіслав Маринчик.

Із ранніх дитячих років Аркадій назавжди запам'ятав літній сонячний день, коли вперше почув коротке, але жорстоке слово «війна». Відразу старший брат Фавст у неповні 17 років добровільно пішов на війну з гітлерівською Німеччиною. А згодом і батька, який працював акушером­-гінекологом Ічнянської районної лікарні, провели у фронтову дорогу. І залишилися в сім'ї Сидоруків бабуся, мама, старша сестра Дальвіна та єдиний трирічний «мужчина» Аркадій.

14 вересня 1941 року фашисти захопили Ічню і стали не тільки грабувати, але й розстрілювати мирних людей. Із Аркадієм ми майже ровесники, отже, добре пам'ятаємо голодні, холодні та жахливі роки фашистської окупації. Адже, разом із дорослими, наші маленькі серця також переживали страхіття німецького рабства. Я й сьогодні пам'ятаю, як моя мама та старші сестра і брат переховувалися від облав, щоб не схопили та не вивезли на примусові роботи до Німеччини. І разом із усіма ічнянцями безмежно раділи, коли рівно через два роки 14 вересня 1943­-го радянські війська звільнили наше місто.

А коли відгриміла війна, першим додому повернувся брат Фавст. Він воював під Кенігсбергом і на Далекому Сході. Ще до війни, мріяв, як і батько, стати лікарем, отже, не вагаючись, вступив до Чернівецького медичного інституту. Здобувши фах, до останнього дня життя працював у Козелецькій районній лікарні на рідній Чернігівщині - спочатку хірургом, а згодом - головним лікарем. Був учнем Миколи Амосова. Отримав звання заслуженого лікаря України й кандидата медичних наук.

Із Аркадієм ми майже сусіди, отже, разом зростали. Серед нашої хлоп'ячої ватаги лише він був із інтелігентної родини, але ніколи не хизувався своїм соціальним статусом і не вивищувався над своїми ровесниками, був надзвичайно скромним і товариським, за що ми називали його коротко й ласкаво - Арік.

Позаяк іще до школи він навчився читати й писати, то до першого класу не ходив. У 1956 році Арік закінчив Ічнянську середню школу № 1 і вирішив стати журналістом. І хто зна, як склалося б його життя, якби він тоді не пішов на курси німецької мови до Зінаїди Іванівни Волкової - вихованки інституту благородних дівиць, яка від імені жителів Санкт­-Петербурга вітала колись Пуанкаре. Учень виявився настільки здібним, що за короткий час оволодів іще й англійською та французькою мовами. А потім і успішно склав вступні іспити на факультет журналістики Київського університету, й було йому 16 років. Його однокурсниками в німецькій групі були дисиденти В'ячеслав Чорновіл, Гриць Гайовий, Петро Скачок.

Із усіх викладачів факультету журналістики найбільше виділявся декан зарубіжної журналістики Матвій Михайлович Шестопал. Він був неперевершеним знавцем української мови та щирим патріотом України. Любов до рідної Вітчизни й мови старанно прищеплював своїм вихованцям. Він умів побачити здібних до журналістики студентів і вміло сприяв розвитку молодих талантів, не шкодуючи для таких ні сил, ні часу.

Матвій Шестопал був педагогом високої культури та ерудиції, намагаючись вникнути у психологію навчання молоді, завжди старанно готувався до лекцій. Під час занять розвивав у студентів почуття патріотизму і людської гідності та свідомого й відповідального ставлення не тільки до професії журналіста, а взагалі до поведінки людини в суспільстві. Намагався, щоби студенти мали не тільки різнобічні знання, але й, за потреби, вміли орієнтуватися в багатьох нестандартних ситуаціях. Його просте і дружелюбне ставлення до студентів приваблювало молодь і викликало захоплення навчителем. Природний розум, щирість, чоловіча краса й висока порядність були головними рисами цієї дивовижної і рідкісної, світлої людини.

Матвій Шестопал був улюбленцем молоді, він добре знав їхню психологію та настрої і часто говорив, що кожен студент - то своя доля і розум, свої вподобання, свій характер. Але коли за вільнодумство його виключили з КПРС і поставили умови публічно визнати вину, то він як людина кришталевої чистоти й високої моралі відмовився від привселюдного каяття, через що його життя і закінчилося трагічно.

З роками чимало його вихованців стали гордістю української журналістики, а окремі - навіть відомими письменниками. Нині всі з великою вдячністю згадують свого викладача, який належав до плеяди справді сівачів розумного і вічного. Нині історичну правду відновлено. З метою вшанування пам'яті Матвія Михайловича Шестопала в Київському інституті журналістики відкрито алею його імені та встановлено меморіальну дошку.

Аркадій Сидорук із великим задоволенням навчався в університеті, й оскільки він добре знав німецьку мову, то його та ще двох однокурсників добродушна Юзефа Адамівна Смичківська звільнила від занять. Своє на­вчання Аркадій побудував на самоосвіті, отже, на лекції майже не ходив, але старанно й багато працював у різних бібліотеках і охоче відвідував курси з вивчення іспанської мови, які вів тоді колишній республіканець Хуан Гомес.

У 1956 році в Ічнянській районній газеті «Ленінський шлях» Аркадій Сидорук проходив свою першу виробничу практику. І хоча відтоді минуло майже 60 років, але він до дрібниць, до запаху друкарської фарби пам'ятає свою першу в житті публікацію. То був нарис про славного земляка, видатного поета-лірика початку ХХ століття Василя Чумака.

Під час окупації Києва денікінськими військами юного поета арештували й по­-звірячому катували, але, не добившись зізнань, 4 грудня 1919 року розстріляли. Мало прожив поет­новатор, але залишив цінну творчу спадщину. Вічно молодим назавжди залишився він в українській літературі. Нарис про юного митця практикант і написав на основі розмов з коханою дівчиною Василя Вірою Нікольською та ще старою більшовичкою Ганною Омельченко, що була особисто знайома з Чумаком.

На початку другої половини 50­х років, за часу великих перемін, «хрущовської відлиги» розпочалася, власне, журналістська діяльність Аркадія Федоровича Сидорука. Ще зі студентських років Аркадій був знайомий з відомим художником­-земляком Петром Басанцем. Петро Олексійович - великий майстер портрета. Він створив галерею прекрасних портретів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, О. Корнійчука, Н. Рибака, О. Гончара, Ю. Мушкетика, Н. Забіли, М. Стельмаха та інших видатних українських письменників. Саме за рекомендацією Петра Басанця Аркадій якийсь час був особистим секретарем видатного нашого поета Павла Тичини. Отже, мав можливість спілкуватися з легендою української поезії та заглибитися в його творчість і духовний світ.

Навесні 1960 року під час випускних іспитів на факультеті журналістики Київського університету голова державної комісії, редактор «Робітничої газети» Юхим Антонович Лазебник був вельми вражений, що Аркадій Сидорук вільно володіє кількома іноземними мовами та ще й добре розуміється на міжнародних відносинах. І несподівано запропонував хлопцеві роботу у престижній газеті, яку він тоді очолював. Оскільки випускник добре знав іспанську мову, то одночасно його запросили й до Москви працювати в центральній молодіжній газеті «Комсомольская правда». Але хлопець не забажав залишати Київ і відмовився їхати до Білокам'яної.

У пам'яті Аркадія назавжди закарбувалися далекі роки, коли він почав працювати в найпрестижнішому виданні «Робітнича газета». Це були не тільки прекрасні роки його молодості, але й роки освоєння професійної майстерності журналіста. Виявилося, що крім знань, отриманих в університеті, потрібні були досвід і вміння готувати яскраві матеріали, аби вони лягали на душу читачеві й запам'ятовувалися.
 

 
Колективу «Робітничої газети» Юхим Лазебник прищеплював імунітет проти шаблонного формалізму й закликав писати так, аби до кінця публікації читач не втрачав інтересу до надрукованого матеріалу. Він часто говорив: «Мільйони людей читають нашу газету» і вимагав, щоб навіть до невеликої публікації підлеглі ставилися з відповідальністю, з розумінням, що є сила друкованого слова. Він уміло правив матеріали, які готувалися до друку, й тактовно вказував авторам на огріхи та прорахунки. Редактор та його заступник Іван Микитович Тетерук усіляко підтримували Аркадія і тактовно вчили, як шукати цікаві сюжети й готувати виразні та глибинні публікації.

Відтоді проминуло не одне десятиліття, але Юхим Антонович Лазебник та Іван Микитович Тетерук назавжди залишилися в серці Аркадія Сидорука як мудрі і щирі наставники, які хлопцю із провінційного містечка Ічні показували стежину у творчий світ цікавої, але нелегкої професії журналіста. Завдяки розуму та організаторським здібностям Юхима Лазебника «Робітнича газета» була тоді одним із найкращих видань усього СРСР. У ті роки велику статтю про «генералів радянської журналістики» оприлюднила була американська газета «Нью­-Йорк Таймс». У зарубіжній публікації згадувалися три «генерали»­-редактори. Йшлося про редактора «Правди» Сатюкова, «Известий» - Аджубея та «Робітничої газети» - Лазебника. Проте, незважаючи на те, що «Робітнича газета» входила до найпрестижніших видань планети того часу, вона не мала власних кореспондентів за кордоном.

Позаяк Аркадій досконало володів кількома іноземними мовами, отже, якось запропонував Лазебнику організувати міжнародний телефонний марафон, щоб на сторінках їхньої газети з'явилися публікації із закордонного життя.

Редактор без зволікань схвалив ініціативу молодого журналіста. Окрилений підтримкою, Сидорук перший серед українських журналістів розпочав міжнародний телефонний марафон.

Із кабінету редактора дзвонив до Великобританії, Франції, Німеччини, Іспанії, Австрії, США, Австралії, Чилі та багатьох інших країн світу і вміло брав ексклюзивні інтерв'ю, які використовував у своїх неординарних публікаціях.

Відтоді минуло багато років, але чимало матеріалів Аркадія Сидорука назавжди залишилися в історії української журналістики, а окремі навіть стали хрестоматійними.

Якось, гортаючи журнал «Штерн», він натрапив на телефонний номер генерала Збройних Сил Західної Німеччини Ганса Бекке. Журналіст вирішив подзвонити до Федерального Міністерства оборони. Німецька телефоністка, яка з'єднувала абонентів, не второпала, що телефонують із Києва (адже Київ і Кіль звучать дуже схоже), і сказала генералові Бундесверу, що його турбують із Кіля.

Бездоганна німецька мова співрозмовника налаштувала німецького генерала Бекке на відвертість, він дуже охоче й довго говорив, не здогадуючись, із ким спілкується, отже, повідомив чимало зайвого, а коли нарешті зрозумів, що розмовляє з українським журналістом, роздратовано кинув слухавку. Зібраний цікавий матеріал Аркадій опублікував під заголовком «Розсекречений Бад­-Емс, або Чому генерал Ганс Бекке кинув телефонну слухавку».

Пишу ці рядки й думаю про те, що окремі методи роботи журналіста можна порівняти з роботою слідчого. Адже в журналістських розслідуваннях дуже багато працелюбства, настирливих пошуків та скрупульозних досліджень.

Прикладом може бути документальний репортаж «Поки убивці ходять по світу», оприлюднений у «Робітничий газеті» восени 1969 року. Матеріал відтворено в найскладнішому жанрі - журналістського розслідування. Сидорук витратив декілька місяців на пошукову роботу, щоби знайти в Німеччині телефон колишнього начальника поліції рейхскомісаріату України, генерал-­лейтенанта СС Альфреда фон Бомгарда і зв'язатися з ним по телефону за номером 494 в баварському місті Прін-ам-Хімзее.

Згодом Іван Микитович Тетерук мені розповідав: коли «Робітнича газета» оприлюднила велику викривальну статтю про нацистського злочинця Альфреда фон Бомгарда, в Києві біля газетних кіосків шикувалися черги, щоби придбати газету з публікацією Аркадія Сидорука.

Як у нинішні часи, так і в роки колишнього СРСР до Києва - столиці України - часто приїздили лідери багатьох держав світу. Але журналіста­-поліглота Аркадія Сидорука як неблагонадійного постійно викреслювали зі списків кореспондентів, котрих запрошували на зустрічі з керівниками іноземних держав. Приводом для такої недовіри був підлий наклеп колишнього однокурсника по університету, котрий патологічно заздрив Аркадію як знавцеві багатьох іноземних мов і набрехав відповідальному працівникові ЦК КПУ, що нібито батько Сидорука - уніатський священик.

Але це була, звичайно ж, цинічна брехня. Федір Фавстович Сидорук був, скоріше, атеїстом і ніколи не мав жодного відношення до релігії. Після закінчення медичного інституту працював лікарем, а з 1934 року, коли приїхав до Ічні, - акушером­-гінекологом у районній лікарні. Пройшов три війни: брав участь у звільненні земель Західної України та у війні з Фінляндією, а з перших місяців і до закінчення Другої світової війни був головним хірургом військово­-польового шпиталю, пройшов пекло Сталінградської битви. Після демобілізації повернувся додому, спочатку працював у пологовому будинку за фахом. Багато років був головним лікарем Ічнянської районної лікарні. Мав величезний авторитет не тільки на Ічнянщині, двічі обирався депутатом Верховної Ради УРСР, удостоєний найвищої державної відзнаки - ордена Леніна - та звання заслуженого лікаря УРСР. Загалом 60 років свого життя присвятив медицині. Володів мистецтвом гіпнозу, який застосував при особливо тяжких пологах. На честь Федора Сидорука в Ічні названо вулицю.

І коли мені доводилося бувати в хаті Сидоруків, то я бачив, що жили вони дуже скромно. Дивувала тільки велика домашня бібліотека. У нашому місті говорили, що частину своєї заробітної платні Федір Фавстович витрачав на потреби лікарні. Мій колишній сусіда Петро Меферт, котрий трудився в лікарні двірником, якось розповідав, що до його невеликого заробітку Федір Сидорук постійно доплачував власні гроші.

Вище я вже згадував про те, що, аби взяти потрібне інтерв'ю, Аркадієві потрібно було не тільки витрачати багато часу та енергії, але й мати неабияке терпіння й наполегливість. Ось іще приклад. У квітні 1973 року, після закінчення робочого дня, довелося довго чекати, коли нарешті опівночі телефоністка з'єднала два віддалені континенти - Європу і Латинську Америку, й через океани та моря із Сантьяго, столиці Чилі, долинув приємний голос Сальвадора Альєнде. Президент доброзичливо поцікавився: «Яке ваше перше запитання, товаришу?» Під таким заголовком «Робітнича газета» й оприлюднила статтю А. Сидорука.

Не менш яскравою сторінкою у творчій біографії Аркадія Сидорука лишився і короткий час, коли йому довелося працювати вчителем англійської та німецької мов у селі Чемер Козелецького району. Адже він повертався звідти до Києва вже не сам, а із вродливою та розумною дружиною Ганною, з котрою все життя ділить радощі й горе. Цього року на свято Покрови Пресвятої Богородиці Аркадій Федорович та Ганна Митрофанівна відзначили золоте весілля - 50 років подружнього життя.

Вони виростили й виховали двох прекрасних дітей - доньку Дальвіну і сина Федора, який унаслідував професію батька, журналіста­-міжнародника, перекладача, поліглота. Вищу освіту син здобув у Київському університеті імені Т. Г. Шевченка та в університеті Вашингтона в США. Пригадую, як під кінець ХХ та в перші роки ХХІ сторіччя з багатьох «гарячих точок» планети, де гриміла війна, московське та київське телебачення часто транслювали правдиві репортажі Федора Сидорука. Працював він і на українських телеканалах - таких, як ІСТV, «Студія «1+1», 5 канал, ТВі та інших. Відзначений почесною нагородою Amnesty Interntional за внесок у боротьбі за права людини.

У вісімдесяті роки минулого століття Іван Микитович Тетерук був якось гостем у моїй хаті й розповідав: як тільки його призначили редактором найпрестижнішої в ті роки газети «Вечірній Київ», він згадав про Аркадія Сидорука і запропонував йому посаду в редакції газети. І щоби зв'язатися з Австралією, Тетерук дозволив Аркадію Федоровичу ночувати у своєму кабінеті, майже два тижні поспіль довелося чекати зв'язку із Сіднеєм. Зате після розмови газета «Australial Tribune» опублікувала сенсаційний матеріал «Телефонний дзвінок з Києва». Він починався фразою: «Ви знаєте, де розташований Київ?» - запитали на відстані декількох тисяч миль бездоганною англійською мовою з редакції «Вечірнього Києва». Згодом не тільки Сидорук, але вся редакція «вечірки» дуже пишалася, що головна газета Австралії написала про видання «Вечірній Київ».

У своїй оповіді хочу згадати ще одного мого шкільного товариша, нині покійного, - відомого журналіста Анатолія Туркеню, автора численних радіопередач для українців, які проживають за кордоном. Оскільки в ті роки я працював режисером Ічнянської народної самодіяльної кіностудії «Сівач», Анатолій Олександрович багато разів записував мене для своїх передач. Під час чергової зустрічі він розповів, що газету «Вечірній Київ» із публікаціями Аркадія Сидорука миттєво розкуповували в кіосках столиці, бо кияни знали, що його матеріали вельми цікаві та оригінальні.

У минулому столітті я передплачував журнал­тижневик «Україна», що мав півмільйонний наклад і пропагував національну літературу та культуру. Аркадій Сидорук був членом редколегії престижного журналу. Він першим серед радянських журналістів зателефонував до США у в'язницю, де перебувала Анджела Девіс. Пам'ятаю, як раділи ічнянці за свого земляка, коли в журналі «Україна» читали велику статтю земляка про далеку й багатьом із наших незрозумілу Анджелу Девіс.

Безліч сенсаційних матеріалів Аркадія Сидорука передруковували різні газети тодішнього СРСР. Особливо активно діяли молодіжні газети від «Московського комсомольця» до видань із прибалтійських республік та Середньої Азії. На ті часи авторського права не існувало, отже, за дозволом на передрук до Сидорука зверталися дуже рідко. За численні передруки він не отримав жодної копійки. Звичайно, якби він був практичною людиною, то міг би стати одним із перших в СРСР журналістів­-багатіїв.

У домашньому архіві Аркадія Сидорука зберігаються примірники й досі престижного «Московського комсомольця» з його детективом та популярне видання «Неделя», в якому публікували його численні оригінальні матеріали.
Я вже згадував, що в партійних верхах республіки Аркадія Сидорука вважали неблагонадійним. Але коли секретарем ЦК КПУ з пропаганди обрали Олександра Капто, в житті Аркадія відбулися великі позитивні зміни.

Свого часу Капто був головним редактором газети «Комсомольское знамя», в якій працював і Сидорук, отже, добре його знав як порядну, чесну, щиру, правдиву й талановиту людину. І коли вперше в історії України з ініціативи першого секретаря Компартії України Володимира Щербицького було вирішено від­рядити до ООН представника РАТАУ, то на цю посаду було 13 претендентів. Але Капто рекомендував саме Сидорука.


 
Аркадій щиро зізнавався, що період роботи у Нью­Йорку, який тривав майже 10 років, був фізично найважчим у його творчому житті. Окрім того, що представник РАТАУ, то ще й доводилося працювати кореспондентом ТАРС та висвітлювати діяльність ООН і частково вести американську тематику й водночас (на громадських засадах) здійснювати представництво України при ООН. Обсяг роботи був величезний, роками поспіль доводилося спати по три­-чотири години на добу.

Період роботи у Вашингтоні у професійному плані був для нього найцікавішим, хоча дуже напруженим. Адже це були роки правління Єльцина, коли в Москві прислухалися до кожного слова американської столиці. Усе це необхідно було оперативно відстежувати. А ще Сидорук був акредитований при Конгресі й висвітлював діяльність «мозкових центрів». Саме в ті роки він пройшов хороший університет політології.

Робота в інформаційному агентстві поглинала весь час та забирала чимало енергії. Окрім поточної інформації в США, він був одним із найактивніших авторів у популярному віснику «Компас: комментарии, прогнозы, аналіз, события» та закритому «ИПК» (иностранные письма корреспондентов), матеріали якого ґрунтувалися переважно на ексклюзивній інформації. В Україні це видання отримували лише КДБ та «ЮЖМАШ».

Працюючи у Вашингтоні, Сидорук був постійним автором престижного у професійних колах часопису «США - экономика, политика и идеология», надрукуватися в якому не часто випадало навіть докторам наук­-американістам. Інтерв'ю Аркадія Сидорука з генеральним секретарем ООН Хав'єром Пересом де Куельяром та інші матеріали публікувалися в тижневику «Новое время», що виходив друком російською, англійською, французькою, німецькою, іспанською, польською, чеською та арабською мовами.

За роки роботи за кордоном Аркадій Сидорук написав цикл портретів видатних державних діячів світу, чиє життя в той час так чи інак було пов'язане з Україною. Він хотів, щоб українці знали їхні імена. Адже, мабуть, небагатьом українцям відомо про те, що найкращий у світі з численних пам'ятників Тарасові Шевченку споруджено саме у Вашингтоні з ініціативи президента США Дуайта Ейзенхауера. Чи багато кому з нас відомо, що один із найвидатніших державних діячів ХХ ст., президент Франції де Голль, під час візиту до Києва 1966 року проголосив гасло «Хай живе Україна!»? Йому Сидорук також присвятив історичний портрет.

Увесь період президентства Рональда Рейгана пройшов на очах мого земляка. І в черговому портреті він відтворив американського президента, який підніс справу незалежності України до рівня незалежності балтійських республік та домагався від Михайла Горбачова звільнення з тюрем українських дисидентів і підписав указ, що санкціонував створення конгресово­-президентської Американської комісії з дослідження голоду в Україні.

У Аркадія Сидорука, як у кожної успішної людини, були заздрісники, й коли він жив за кордоном, з України йшли листи до ЦК КПРС, КДБ, до постійного представництва СРСР при ООН про те, що він агент ЦРУ та український буржуазний націоналіст. І невідомо, як би склалася його доля, коли б у ці роки його не підтримував і рішуче не став на захист генеральний директор ТАРС Сергій Андрійович Лосєв. Він був видатним журналістом, хорошим організатором і людиною рідкісних душевних якостей та розуму.

Після повернення з Нью­Йорка, незважаючи на свій унікальний досвід, Аркадій Сидорук не зміг знайти роботу в Києві. І той­-таки Лосєв запросив його до Москви, надав солідну посаду заступника головного редактора редакції країн Азії ТАРС, поклопотався про службову квартиру, допоміг через ЦК КПРС отримати постійну прописку в режимному місті, а згодом і побудувати фешенебельну кооперативну квартиру в центрі Москви. Але коли Сидорук вийшов за віком на пенсію, то порадився з дружиною, і вони вирішили переїхати ближче до дітей та онуків - в Україну.

Окрема тема в житті Сидорука - вивчення українського Голодомору. Він активно займався дослідженням цієї трагедії з 80­-х років минулого століття, коли працював у США. Без перебільшення скажу, що на цю тему він написав більше, ніж будь­-який журналіст України. У його численних публікаціях - новий підхід крізь призму діаспори в США, яка перша розкрила світові й Наддніпрянській Україні правду про нашу найбільшу національну трагедію та піднесла її визнання до державного рівня найбільшої потуги світу.

Сидорук писав історичні портрети не тільки президентів, а й видатних діячів, які заслужили на це українським патріотизмом. Його улюблений герой-­самородок Петро Яцик - меценат українського відродження, «українець, який відмовився бути бідним». Чільне місце серед його героїв належить і Джеймсу Мейсу. Сидорук назвав його «американцем, який став українцем». Адже він першим серед західних науковців публічно визнав Голодомор геноцидом, очолив діяльність конгресово­-президентської комісії і став у світі голосом скривдженого народу.

Сидорук був особисто знайомий із Джеймсом і правдиво відтворив перипетії його життя у статті «Велич і трагедія Джеймса Мейса», яку оприлюднила газета «День тижня». А в багатьох інших публікаціях Сидорук викрив міф про те, що Мейс знайшов щастя в Україні. Насправді життя його було подвійно трагічним: через українофільство він змушений був залишити Америку, а в Україні його мрія, задля якої переїхав сюди, - створити світовий центр з дослідження Голодомору - не знайшла підтримки.

Духовним попередником доктора Мейса, за його власним визначенням, був британський журналіст Гарет Джоунз, який у розпал Голодомору, ризикуючи свободою і життям, пройшов селами вимираючої Слобожанщини й першим серед західних журналістів розповів світові про страхітливу трагедію. Про його професійний і людський подвиг Аркадій написав першу в український пресі фундаментальну статтю «Джоунз, Мейс і Дюранті: що в їх іменах?»

У 2009 році у видавництві Київ ВЦ «Просвіта» побачила світ перша книжка Аркадія Сидорука «Голодомор: коли Україна й світ визнають правду?» У книзі він написав: «Присвячую синові Федорові - продовжувачеві роду і правдолюбу». Автору було про що писати, адже тему Голодомору він досліджує вже чверть століття, ще відтоді, як у колишньому СРСР її вважали крамольною. А працюючи в Америці, був свідком, як діаспора США вперше домоглася утвердження історичної правди. Автор вважає, що найцікавіший у книзі розділ «Спомин життя. Фантасмагорія і реальність», де він порівнює безпросвітне життя української селянки з Чернігівщини, яка пережила три голодовки й померла в шевченківський хаті, з повнокровним життям фермерів американського штату Айова, яке бачив на власні очі, і обидві розповіді, не міняючи жодного слова, записав на диктофон. Книга викликала великий інтерес у дослідників Голодомору та широкого кола читачів. За неординарне видання Аркадій Сидорук став першим лауреатом премії «Приз Гарета Джоунза».

Коли Аркадій Федорович та Ганна Митрофанівна повернулися в Україну, вони вирішили збудувати будинок у селищі Жденієво, що на Закарпатті, та оселитися у мальовничому краї. Бачите, життя у Аркадія Сидорука неординарне. Він багато бачив, багато знає, йому є що згадати й розповісти людям. Отже, сподіваюся, що він напише ще не одну цікаву книжку мемуарів. Від імені ічнянців сердечно вітаю друга мого і його босоногого дитинства зі славним ювілеєм, зичу здоров'я, щастя, родинного затишку, наснаги та ще довгих і творчих років життя.

Станіслав Маринчик, м. Ічня, «Хвиля Десни»
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Станіслав Маринчик, м. Ічня, «Хвиля Десни»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
15170
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду