Думки розділилися. Серед противників помилування й від'їзду екс-прем'єра найактивнішими були два нардепи від Партії регіонів - Володимир Олійник та Інна Богословська. Пан Олійник таврував ганьбою Тимошенко за те, що вона не йде до суду. Цікаво, як людина, котра сидить за гратами, може кудись йти або не йти? Її беруть і везуть до суду. Сама Тимошенко стверджує, що до суду її чомусь не везуть. На жаль, екс-суддя Олійник використав знов улюблену карту (що в історії України мало трагічні наслідки для державності) - протиставляв верхи й низи українського суспільства один одному, мовляв, Тимошенко пихата, простий народ ходить до суду, а вона - ні. Ну, якщо вже охопила така сверблячка соціальної справедливості, пан Олійник міг би порівняти свою депутатську зарплату й пільги із зарплатою середнього українського бюджетника. А ще краще було б, якби цей професійний ревнитель законності розповів, як уник відповідальності його партійний товариш, звинувачений у корупції ректор Академії податкової служби Петро Олійник. Тимошенко вже майже два роки у в'язниці, а регіонал, спійманий на хабарах, спочатку перебував під домашнім арештом, а потім узагалі втік і тепер, як кажуть, відпочиває в Каліфорнії (США). Така-от рівність усіх перед законом.

Нардеп від ВО «Свобода» Олексій Кайда, послухавши спіч пана Олійника, сказав: «Я плачу через ці щирі слова про правосуддя й справедливість». Ну, а публіка в студії із цього приводу щиро сміялася. Так, сьогодні в нашій країні правосуддя й справедливість коштують дуже дорого й не кожному по кишені.

«Візантійські» підозри

Арсеній Яценюк (поки що БЮТ, хоча ходять чутки про сепарацію «Фронту змін») зловив В.Олійника на протиріччях: «Ця людина нещoдавно говорила, що вони готові відправити Тимошенко на лікування до Німеччини, але нехай, мовляв, вона дасть згоду. Тимошенко дала згоду, а пан Олійник тепер заявляє, що такої можливості немає».

Неповторна І.Богословська, відома своєю особливою «симпатією» до Тимошенко, озвучила «візантійські» підозри про нібито підступну зацікавленість лідерів опозиції у виведенні Юлії з політичної гри. Богословська вимагала, щоб Тимошенко сиділа до кінця. Великодушна, однак, пані, Інна Германівна.

Яценюк намагався щось заперечити, але регіонали поводилися в їхній звичайній манері клакерів. Їх треба вміти перекрикувати. І навіть убілений сивиною поважний Володимир Олійник клакерствував з юним завзяттям.

Потім з'явився радник президента Андрій Портнов і довго й нудно розповідав про «деполітизування судової системи». Це означає, що судді тепер ігноруватимуть побажання зверху? Не вірю! Млява суперечка Яценюка й Портнова усипляла, тим паче що й час був пізній. Розвиваючи ідеї Портнова, І. Богословська вимагала більше платити суддям, щоб не було хабарів. А якщо від цього їхні апетити лише збільшаться, й вони почнуть брати більше? Може, паралельно з підвищенням суддівського достатку треба підвищити й відповідальність суддів за неправосудні рішення? І якщо суддя порушив закон, він мусить відповідати на загальних підставах як звичайний громадянин. Якщо вже всі рівні перед законом, то й судді, прокурори, депутати теж.

Нарешті, перейшли до обговорення проблем Києва. До студії завітав Олександр Попов, намісник столиці, котрий користується довірою Президента й Партії регіонів, але не киян.

З місця в кар'єр Попов почав наголошувати на радянському патріотизмі, нагадавши про вступ до Києва радянських військ 70 років тому. Тут Попов явно злукавив, оскільки подія відбулася в листопаді, а не в жовтні 1943 року. Отже, рано ще святкувати й топити у фестивальній метушні малоприємні проблеми нинішнього життя столиці. А корінь усіх проблем у тому, що в місті Києві немає обраного киянами міського голови. І немає законної міської ради. Жителям столиці не дають можливості їх обрати, використовуючи псевдоюридичне крутійство. Усілякі «юристи» натхненно доводять, що нинішня влада виконує свої повноваження, поки не буде обрана наступна. Чудова можливість перебувати при владі вічно, не проводячи виборів і постійно подовжуючи свій термін. У такому разі, спираючись на подібну «правосвідомість», слід визнати законними всі диктатури в світі, оскільки нова влада там просто не з'являлася й тому стара була «змушена» нести цей тяжкий тягар.

Незатишний Київ

Ось якраз це й відбувається в Києві. Кияни обрали нині чинну раду на чотири роки. Потім вища влада продовжила їй повноваження ще на рік. А тепер іще на два роки, до 2015-го. Це за які заслуги? Чому сім років? Адже йдеться про міську раду, що була ширмою для «молодої команди» Леоніда Черновецького, яка, за твердженням Олександра Попова, вкрала 72 мільярди гривень (!!!). І ці люди досі на волі, багатіють, роблять кар'єри й насолоджуються життям. Жодних кримінальних справ проти них не порушено. А Юрій Луценко посидів два роки за звинуваченням у нецільовому використанні 50 тисяч гривень. Ось тут дуже доречно знову прослухати змістовну лекцію екс-судді В.Олійника про право, про справедливість, про законність і рівність.

Поки що в Києві вельми незатишно жити, оскільки міська влада від киян абсолютно не залежить і явно не хоче захищати їхні інтереси.

Політолог Олег Медведєв висловив побоювання, що, використовуючи досвід Києва, можна так само продовжити й повноваження Президента, відмовившись від виборів 2015 року.

Сам Олександр Попов всіляко демонстрував позицію поза політикою, він, мовляв, лише менеджер і міцний господарник. Можливо, так і було в маленькому містечку Комсомольську, яке не одразу знайдеш на карті України, де пан Попов був раніше міським керівником. Але в столичному мегаполісі його голова неминуче стає політичною фігурою. Та й з міцним господарником у Києві не виходить. Мій друг і колега Сергій Грабовський, який проживає в квартирі не в найвіддаленішому районі столиці, під час спічу Попова сидів у затопленій квартирі без електрики й тепла. Це наслідок бездарного господарювання міської влади, що проспала літо, коли слід було провести тестування опалювальних систем, щоб оперативно виявити розриви зношених магістралей і полагодити їх. Нічого зроблено не було. І от тепер включили опалювання під тиском, якого батареї у сусідів зверху не витримали, з усіма витікаючими (в буквальному розумінні слова!) звідси наслідками. Зіпсовано кілька квартир, електроприлади, продукти. Дуже багато київських сімей позбавлені можливості нормально жити й працювати. Як завжди, влада не квапиться ознайомити населення зі своєю оцінкою ситуації й не радує повідомленнями, коли, нарешті, буде наведено лад. Неможливо було дізнатися про це й з виступу Попова в студії Шустера.

Не дочекаєтеся!

А починалося ток-шоу футбольною темою, там, ведучий знову торкнувся висмоктаних з пальця «футбольних» звинувачень проти України. Але, звісно, жодних фото і кіноматеріалів, що підтверджують «расистсько-фашистсько-нацистські» прояви на стадіоні у Львові, показано не було. Може, тому, що обвинувачі боялися викриття?

Шустер поставив запитання, чи потрібен закон, що забороняє будь-яку політичну й ідеологічну символіку на спортивних заходах. Оскільки різні регіони України проголосували по-різному, Шустер з почуттям глибокого задоволення повідомив, що «Україна розколота, й це треба визнати». Ну, розкол України - це ідея-фікс і блакитна мрія Шустера. Не дочекаєшся! До речі, професура, хоча й представляла різні регіони країни, проголосувала майже однаково. От професура у нас чомусь не розколота. Може, через те, що володіє вищим рівнем інтелекту, ніж середній громадянин? Між іншим, акцентуйованість Шустера на відцентрових процесах стає дедалі помітнішою, зокрема навіть членам Партії регіонів. У попередній програмі нардеп від ПР Микола Лєвченко, колишній секретар Донецької міської ради, публічно звинуватив Савіка Шустера в тому, що він працює на розкол України. Це окремий випадок, коли я абсолютно згоден з регіоналом.

Нардеп від «Свободи» пан Кайда повідомив, що деякі обласні ради Західної України вже приймали рішення про заборону нацистської й комуністичної символіки, але рішення були скасовані судами. Питання, безумовно, непросте. Варто лише стати на шлях заборон і можна зайти дуже далеко, важко буде зупинитися. Адже свобода слова передбачає свободу всякого слова, не лише розумного й благородного, а й безглуздого й підлого. Для того і існують у суспільстві дискусії, щоб доводити свою правоту й неправоту опонента. Забороняти слід лише прямі заклики до насильства, до порушення територіальної цілісності країни, до знищення держави.

Розрахунок на коротку пам'ять

Потім Шустер пригадав, як 20 років тому, у вересні 1993 р. він в обложеному будинку уряду Росії брав інтерв'ю у самозваного президента Олександра Руцького, і побажав у режимі телемосту поспілкуватися з ним знову. Руцькой давно справляв на автора цих слів враження авантюриста з манією імперської величі. Оскільки нинішня влада в РФ явно більше співчуває в контексті подій 1993 р. бунтівникам, а не Борисові Єльцину, то й Руцькой підбадьорився і звертався до українців у по-батьківськи-протекційному тоні. Учив, як потрібно цінувати демократію, права людини, поважати думку опонентів. Ласкавий Савік, який почав ностальгувати (скоріше за все, за часами своєї молодості), не псував настрою генералові жодними колючими запитаннями. А генерал, мабуть, був упевнений, що в Україні вже ніхто нічого не пам'ятає. На жаль, розрахунок політиків на коротку пам'ять суспільства часто, частіше, ніж хотілося б, виправдовується. Цей «демократ», «трепетний цінитель людських прав», «мудрий прибічник плюралізму думок», «адепт мирного розв'язання конфліктів» восени 1993 року, сидячи в Білому домі, істерично волав, закликаючи льотчиків піднімати в повітря літаки і бомбити Кремль. А як самозваний глава держави відважно підписував смертні вироки й укази про арешти політичних опонентів. Добре пам'ятаю, як Руцькой приїжджав до Києва після московського ДКНС умовляти українців відмовитися від проголошеної державної незалежності. Автор тоді стояв у натовпі киян, які з задоволенням обсвистали Руцького біля будівлі Верховної Ради. А потім Руцькой ще «прославився» зухвалими територіальними претензіями до України.

Тоді 1993 р. в Москві стався комуно-імперський заколот який на щастя для Росії і всього пострадянського простору було силоміць придушено. Якби бунтівники прийшли до влади, то вони негайно кинулися б відновлювати імперію, розв'язавши війну на теренах України, Кавказу, Молдови, Середньої Азії та Балтії, країни якої на той час ще не були членами НАТО.

На російський телеканал «РТР» запросили учасників тих подій від обох протиборчих сторін. Зрозуміло, колишні путчисти таврували небіжчика Єльцина і його прибічників, звинувачуючи в кривавій розправі над ВР РФ. Чи було те зібрання парламентом, окреме питання. Але цікавим є те, що «жахлива кривава розправа» закінчилася тим, що в жодного депутата не було навіть подряпини... Постраждали лише ті прості люди, які відгукнулися на їх провокаційні заклики. Руцькой здався в полон - йому не звикати! В Афганістані потрапив у полон до моджахедів, у Москві - до Єльцина. Але двічі полонений вояка дуже любить набирати войовничих поз і напинати щоки. Його колега з часів заколоту Бабурін, який нещодавно знову відзначився антиукраїнськими провокаціями в Севастополі, в студії «РТР» кричав про руйнування «великої держави» і вимагав імперського реваншу. Соратники Анпілов та Алксніс усіх своїх противників 1993 р. оголосили «агентами ЦРУ».

Учасник дискусії генерал Куликов (1992-1995 рр. командувач внутрішніми військами МВС РФ) закликав усіх присутніх: «Досить убивати один одного, потрібно жити нормально».

Російське суспільство дуже розколене, чого Савік Шустер чомусь не помічає. Але воно чудодійним чином об'єднується щодо України, Грузії, Естонії. За одиничними винятками. А російський кінорежисер Лунгін так схарактеризував жовтень 1993 року: « 1993-го ми побачили страшне обличчя російського фашизму і злякалися». А це обличчя що, тепер кудись зникло?

І зрештою: телеканал «МЕГА-СЕРІЯ» показав сучасний російський документальний фільм «Трофейні німці». Там оповідається, як СРСР на багато років наперед забезпечив свій науково-технічний поступ після 1945-го, за повною програмою використавши німецькі трофейні напрацювання. Це не є новим, давно відомо, що СРСР багатьма своїми технологічними проривами зобов'язаний добрій роботі своєї зовнішньої розвідки. Атомний проект Радянського Союзу буксував би багато років, якби розвідники не здобули американські таємниці. 20 років по війні радянські підводні човни будувалися за німецькими проектами, та й ракетники багато чого навчилися у переможеного ворога. У фільмі йдеться про те, як у СРСР вивезли декілька тисяч німецьких фахівців у галузі реактивної авіації. Але головне, що привернуло увагу автора, це те, що в надрах надтаємної структури радянські начальники видали наказ, у якому говорилося, що підлягає розстрілу не лише той працівник, який порушить режим таємності, але й уся його родина. А це означає, що і старі батьки і малі діти. Що ж, комуністичний гуманізм у всій його красі. Адже це 1945 рік, коли всі мають радіти і плескати в долоні з приводу перемоги над фашизмом. Лише питання, а чим ці «антифашисти» кращі за тих фашистів? Фільм є продуктом кіновиробництва сучасної РФ, так що на підступи українських націоналістів тут нічого не спишеш.