У середині липня стара Одеса дивиться на іногороднього кіномана очима ситого кота, який гріється на сонці. Бруківка центральних вулиць вдруге за рік усипана білими цвітом акацій, на ґаночках старих будинків мирно посопують бездомні, повністю задоволені, судячи з усмішок на їхніх опухлих обличчях, своїм існуванням. А з відчинених вікон долинають фортепіанні або скрипкові мелодії, - хтось готується до іспитів у музичній школі.

Саме в цей час, у середині липня, перед центральними кінотеатрами міста вишиковуються черги з учасників та гостей Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ).

На відміну від інших українських кінофорумів, які страждають на хронічний хаос в організації, ОМКФ такі проблеми не властиві. 

По-перше, щогодини доводиться чути усмішливі вітання («Приємного перегляду!») буквально від кожного волонтера ОМКФ. Таке не завжди бачив навіть на Канському кінофестивалі.

По-друге, за весь час фесту були тільки мінімальні зміни в його графіку. І якщо час проведення кількох прес-конференцій ще варіювався, то (святая святих) програма кінопоказів зазнала лише кілька несуттєвих перенесень, про які заздалегідь попередили. 

По-третє, від ходінь спекотними одеськими вуличками багатьох кіноманів рятував зручний графік фестивальної розвозки.

Створити такі комфортні умови для перегляду фільмів організаторам удалося насамперед завдяки велетенському, за українськими мірками, бюджету кінофоруму. Як і в минулі два роки, нинішній бюджет становив близько 3 млн євро. Левова частка цієї суми - вкладення партнерів фестивалю. Єдиний мінус - перед кожним фільмом глядачам доводиться дивитися шестихвилинну (!) рекламну нарізку, в якій докладно представлялися бренди, що розкошелилися на проведення кіноподії.

Серцевина ОМКФ - його міжнародна конкурсна програма - вже другий рік поспіль формується під загадковим трендом «арт-мейнстрим». Досить розпливчасте формулювання охоплює, з одного боку, не надто авторські, а з іншого - не надто популярні фільми. Поряд із легковажною комедією може стояти гострий трилер чи соціальна драма.

Правда, нині контраст між конкурсними картинами не такий разючий, як торік. Тоді за головні призи боролися (одночасно) екзистенційна драма Сергія Лозниці «У тумані», панк-комедія Гюстава де Керверна «Велика вечірка», фантасмагорична стрічка Ренати Литвинової «Остання казка Рити» та ряд інших не менш контрастних (за якістю, зокрема) картин.

Конкурсна програма ОМКФ-2013 більш цільна. І, відповідно, інтригуюча. Отож в обговоренні явного фаворита фестивалю не було сенсу навіть після перегляду доброї половини конкурсних стрічок.

Єдиним вітчизняним фільмом, який боровся за головні нагороди форуму, став «Параджанов» Олени Фетисової та Сержа Аведікяна. Порівняно з посередньою «Звичайною справою» Валентина Васяновича та задано субкультурним «БессПОРNO» Олександра Шапіро, які представляли Україну в міжнародній конкурсній програмі ОМКФ у 2012-му та 2011-му, відповідно, «Параджанов» має вигляд представницький та навіть пафосний.

Прем'єра цієї картини почасти визначила дух ОМКФ-2013, який організатори присвятили творчості Параджанова. У рамках кінофоруму пройшла ретроспектива його фільмів, а з Єревана привезли виставку його колажів. Черги в літературний музей, де проходила експозиція, і переповнені зали під час показів навіть не етапних фільмів Параджанова ще раз довели здатність ОМКФ встановлювати моду на маловідомі широкій публіці явища мистецтва кіно.

Уже й символіка цього фесту повільно, але впевнено наближається до статусу «бренда». За сумочки та футболки із зображенням «Золотого Дюка» (Гран-прі) деякі кіномани згодні були на відчайдушні вчинки. 

До речі, головна нагорода фестивалю нинішнього року також змінилася на краще. Позбувшись великовагової кришталевої оболонки, нині вручається сама лише позолочена статуетка Дюка. Автор цих рядків виявився далеко не єдиним, кому оновлена версія статуетки віддалено нагадала «Оскар».

Істотно поліпшився й «Національний конкурс» фестивалю. Нагадаю: торік у цій програмі перемогла телевізійна картина «Чемпіони з підворіття» Ахтема Сейтаблаєва. 

Програмним відбірникам фесту цього разу довелося формувати «Національний конкурс» уже не просто з фільмів, знятих в Україні, а з вітчизняних стрічок, знятих добре.

Часто доводилося чути випадкові уривки фраз на кшталт - «...щойно дивився дуже цікавий український фільм!» А спілкуючись із російським кінокритиком Кирилом Разбежкіним, довідався, що він приїхав в Одесу, аби подивитися насамперед українське кіно, яке, за його словами, «на щастя, виходить із коматозного стану».

І все-таки - очікувано - аншлаги збирали у першу чергу позаконкурсні картини. А довгоочікуваним стрічкам «Перед опівніччю» Річарда Лінклейтера, «Елітне товариство» Софії Копполи, «Піна днів» Мішеля Гондрі навіть вдалося «переповнити» глядачами зал фестивального палацу, розрахований на 1260 місць.

У перші роки проведення ОМКФ побутувала негласна думка, що в його конкурс підбираються «недоїдки зі столу найпрестижніших кінофестивалів». На момент проведення вже четвертого кінофоруму це переконання хоча й помітно похитнулося, але остаточно не зруйнувалося.

У довгих чергах на позаконкурсні фільми зустрічаються люди з туристичними рюкзаками, в купальниках і з рушником під пахвою чи навіть із собакою на повідку. Приплив людей, які приїжджають на цей час в Одесу, насамперед щоб покупатися в морі, рік у рік зростає.

І, напевно, мав рацію мер Одеси Олексій Костусєв, назвавши чорноморську перлину (під час свого виступу на церемонії відкриття) «пологовим будинком світового кінематографу». Таким чином, він натякнув, що саме тут Йосип Тимченко продемонстрував свій апарат, який відтворює рухомі картинки. Адже сталося це на кілька років раніше, ніж легендарний кінопоказ братів Люм'єр, який вважається датою народження світового кінематографу. 

Через замалу кількість на ОМКФ відомих у всьому світі кумирів кіно ажіотаж фестивальних фанів вихлюпується на зірок другої та навіть третьої величини. Гоша Куценко, Ірина Апексимова, Емір Кустуриця... Цей скромний ряд відомих всім і кожному гостей ОМКФ можна доповнити принаймні ще двома-трьома іменами.

Але, опинившись поблизу кінотеатру, ти ніби потрапляєш під вплив особливої фестивальної магії і дивишся підряд чотири-п'ять картин. Отямитися встигаєш уже пізно ввечері, коли запас фізичних сил вичерпується і змучена, але задоволена свідомість перестає розрізняти, де реальний світ, а де - кіно.

...Дописую цей репортаж під ранок, коли за вікном уже розвиднілося: до сусіднього магазину під'їхав автомобіль зі свіжим хлібом, у готель, що поряд із ним, повертаються з чергової фестивальної тусовки кілька людей у вечірніх сукнях, а по інший бік вулиці спішать два підлітки в червоних волонтерських футболках. Розпочинається останній день кінофесту.

Антон Філатов, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://gazeta.dt.ua