Волинь-1943 та український телеефір

Волинь-1943 та український телеефір

20 Липня 2013
7116
20 Липня 2013
13:34

Волинь-1943 та український телеефір

7116
Антиколоніальні війни в історії людства завжди були жорстокими, оскільки колоніалізм жорстокий. Але чи повинні ми, керуючись нав’язуваною нам логікою, всі національно-визвольні рухи затаврувати ганьбою?
Волинь-1943 та український телеефір
Волинь-1943 та український телеефір
Надзвичайно рідко дивлюся офіційний телеканал «Рада», що висвітлює переважно «трудові будні» депутатського корпусу. Але цього разу надовго на ньому затримався. Канал якраз у день ухвалення парламентом Польщі одіозної постанови з приводу подій на Волині 1943 року надав слово як українським, так і польським історикам і громадським діячам. Незважаючи на всю суперечність висловлених думок, цей телематеріал було б корисно подивитися «групі 148» з нашої Верховної Ради, члени якої звернулися до польської влади з проханням максимально затаврувати Україну. Звісно, про користь можна говорити лише в тому випадку, якщо йдеться про добросовісне неуцтво підписантів, а не про свідому роботу на антиукраїнські інтереси інших держав. До речі, в ефірі «5-го каналу» Леонід Кравчук без будь-яких реверансів і дипломатичності прямо назвав членів цієї групи зрадниками.
 

Ми якось соромимося вживати такі визначення, як «ворог України», «зрадник», «агент іноземної держави» й т. д., ніби такої публіки у нас зовсім немає. Ми боїмося подивитися правді в очі й назвати речі своїми іменами. Зате самі учасники «групи 148» нічого не соромляться. Кожен третій член парламенту України, який підписав ганебну петицію, власним підписом засвідчив свою приналежність до сил, що діють проти України. Чи може в нашій країні бути добре, коли 30% законодавців хочуть зла Україні? Цікаво, проте, що близько половини представників парламентської більшості своїх підписів не поставили, продемонструвавши здоровий глузд і обережність, а також турботу про своє політичне майбутнє. Але як свідчить досвід 20 років незалежності, якщо з «п'ятою колоною» не борються, вона стає більше першою, тобто владою. А у нас такої боротьби не було в державі навіть на рівні риторики, не кажучи вже про організаційні заходи. Ні для кого не секрет, що й у центрі, й у регіонах багато чиновників, не приховуючи, демонстративно орієнтувалися не на Київ, а на інші столиці. Влада на це не реагувала, не чувши тривожних сигналів і обурених вигуків патріотичної громадськості, час від часу називаючи природне обурення «полюванням на відьом».


Так ми докотилися до безжалісного полювання «відьом» на українців, вірних своїй країні. А «відьми» зручно всілися в міністерських і парламентських кріслах. Утім вони й раніше там цілком затишно почувалися.

 

Телеканал «Рада» надав можливість (показавши загалом не першої свіжості телефільм) висловитися польській стороні, й це було найцікавішим, оскільки, наприклад, ветерани Армії Крайової висловлювалися з простодушною відвертістю, з якої випливало, що вони всі без винятку, - «білі й пухнасті», а члени УПА - «породження пекла». Маю зізнатися, що раніше я був більш високої думки про польську національну свідомість, вважаючи її європейською, раціональною, критичною й об'єктивною. Не лише «аківці», а й польські доктори історії віщали з телеекрану, що вбивства 1943-го поляків - це страшний злочин, а вбивства українців - це «справедлива акція відплати». Один «гуманний» ветеран АК вихваляв операцію «Вісла» як прояв найвищої державної мудрості Польщі, заявляючи, що якби українців не депортували з південного сходу країни, не роздрібнили б їх, не розсіяли по інших регіонах, то там «було б Косово». Він так і сказав: «Косово». Йому чомусь не спало на думку, що, можливо, українці Волині теж побоювалися польського «Косова» на своїх одвічних землях... Тобто польський ветеран, сам того не бажаючи, визнав, що Польська держава (а не якесь збройне формування!) проводила етнічні зачистки проти українців. А якщо пригадати вбивства при депортації, реалії концтабору Явожно, то й з «елементами геноциду»... Я був украй розчарований тим, як польська сторона демонструвала полум'яну любов до подвійних стандартів у стилі одного тубільного племені, представник якого на запитання християнського місіонера «Що таке добро?» відповідав: «Добро - це коли я кого-небудь зловив і з'їв». «А що ж таке зло?» - не вгамовувався місіонер. «А це коли мене хто-небудь зловить і з'їсть».

 

Було помітно, що польські опоненти сприймають українські жертви волинської трагедії як щось набагато менш значне, ніж польські. Зрозуміло, своє ближче й болючіше. Не зрозуміло лише, чому в таких самих людських слабкостях вони геть відмовляють українцям... У всіх цих протиріччях і суперечках відчувається, як важко полякам визнавати українців рівним собі самодостатнім народом, над ними тяжіє комплекс власної (хоча й далеко не безперечної, що регулярно демонстриують волинські «ювілеї»!) національної, культурної, релігійної й цивілізаційної «переваги».


Побачене спровокувало й деякі особисті спогади. У 70-х роках минулого століття мій брат після закінчення педінституту вчителював в одному кримському селі, де проживали польські переселенці з Житомирщини - переселенці вимушені. 1945 р. спустошений Крим треба було заповнити іншими людьми. Частину житомирських поляків (як вони розповідали) загнали в товарні вагони й кудись повезли. Везли довго, всі думали, що до Сибіру. Але потім відчинили двері, й «пасажири» побачили блакитне небо й кипариси. Крим. Ці поляки давно забули польську мову й розмовляють українською. Але пам'ятають, що вони поляки. Полькою була й квартирна хазяйка мого брата, якого я відвідував. І ось якось, лежачи на дивані біля вікна, автор цих рядків випадково почув цікаву бесіду між хазяйкою та її онучкою. Річ у тім, що одна з дочок хазяйки вийшла заміж за українця Івана. Внучка - десятикласниця - запитала: «Бабусю, а чому ти називаєш дядька Ваню мужиком?» Відповідь: «Ну як же? Ми - поляки, а вони - мужики». Онука: «Бабусю, але ж усі люди рівні». Бабуся: «Правильно, дитино. Усі люди рівні, й поляки, й мужики». Ця розмова дала мені для розуміння польсько-українських відносин більше, ніж безліч наукових монографій... Може, саме тому полякам неймовірно важко визнати, що УПА була для українців тим самим, що й АК для них самих. Українці ж сьогодні розплачуються за власну толерантність і миролюбність, але треба робити висновки з регулярного десятилітнього циклу антиукраїнських істерик і завжди мати гідну відповідь на камінь за пазухою у «друзів, братів і добрих сусідів». Адже окрім німецького «Drang nach Osten», був ще й польський «Марш на Схід». Сподіваюся, що коли наші історики прокинуться від вікового сну, вони напишуть його історію, яку декому доведеться «читати з бромом». Мене завжди дратував вислів: «Польща - адвокат України». Хіба наша країна - підсудна, що потребує послуг адвоката? Антиколоніальні війни в історії людства завжди були жорстокими, оскільки колоніалізм жорстокий, національне пригноблення жорстоке. Але чи повинні ми, керуючись нав'язуваною нам логікою, всі національно-визвольні рухи затаврувати ганьбою?

 

А поки польську політичну й інтелектуальну еліту можна «привітати» з тим, що вона опинилася в одному човні з паном Колесніченком і йому подібними. Подивимося, куди Польща в цьому човні припливе, чи не туди, куди вже припливала в XVIII, XIX і XX століттях...

 

На «5 каналі» відомий журналіст Вахтанг Кіпіані закликав засудити окремих українських повстанців, персонально винних у злочинах проти поляків. На жаль, він не врахував, що польська сторона категорично відмовляється засудити окремих бойовиків Армії Крайової, винних у злочинах проти українців... У цьому й суть нинішньої польської позиції, що разюче відрізняється від позиції 2003 року: звинувачувати українську сторону й відкидати будь-які звинувачення на свою адресу. Що ж, вони теж не роблять висновків зі своєї історії, знову діючи на користь третьої сторони. Нам слід відмовитися від ідеалізації своїх західних сусідів, у чому ми досягли успіху останніми роками. Нам слід позбавитися рабської залежності від чужих думок і мати мужність жити власним розумом.


Останнім часом, хоч як це дивно, дедалі цікавішими й гострішими стають ток-шоу на ТРК «Україна». Зокрема, особливо запам'ятався все той же «розбір польотів» міліції у Врадіївці. Понад усе вразила розповідь місцевого жителя, до речі повного тезки колишнього шефа МВС генерала Могильова. Цю людину «менти» в будівлі райвідділу катували електрострумом і жорстоко били, потім мучили й гвалтували його дружину, яка внаслідок усіх цих звірств стала інвалідом, збожеволіла, катували й інших родичів. Як повідав цей нещасний, коли він запитав своїх катів: «Це чесно?» Вони відповіли йому: «Це наша українська міліція»! Тут Партію регіонів охопив свербіж «боротьби з фашизмом», просто якась політична короста. Треба було б ПР спершу ліквідовувати фашистські гестапо в органах МВС, щоб там не катували, не гвалтували й не вбивали наших співгромадян. І якщо Партії регіонів це вдасться зробити, ми її охоче визнаємо героїчним борцем проти фашизму.

 

Ну а канал ТВі нині справляє важке, сумне враження. Якісь творчі руїни, розвалини, деморалізація колективу... Зникло власне обличчя, канал формально живий, але фактично... Уламки команди намагаються щось робити, але враження таке, що дивишся на попелище на місці ще недавно міцної будівлі. Ще раз переконуюся в тому, що будь-який успішний телеканал - це передусім журналісти та ідея, що об'єднує їх, віра в спільну справу. Коли це зникає, ніякі інвестиції, ніякі фінансові вливання не врятують від деградації. Промінь світла в темному царстві, яким усі ці роки був для нас ТВі, згас, і стало ще темніше. Шкода. Надто вже бідний наш телеефір, щоб зазнавати таких втрат. Утім хто сказав, що ситуація в телепросторі може бути кращою, ніж у країні?

 

Ігор Лосєв, «День»

Фото - http://www.day.kiev.ua

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Ігор Лосєв, «День»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7116
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду