Про Наталію Лігачову, головного редактора сайту та часопису «Детектор медіа», можна написати безліч добрих речей. Однак аби автора цих рядків не запідозрили в компліментарності, рекомендую відвідати сайт www.detector.media або пошукати однойменний журнал.

– Наталю, яка була передісторія виникнення бренду «Детектор медіа»?

– 1996 року головний редактор «Дня» Лариса Івшина спонукала мене до писання телекритичних тижневих колонок. Упродовж п’яти років я досліджувала український телепростір, аж допоки на грантовому фінансуванні не ризикнула розпочати свій проект.

– Якщо це не таємниця, бюджет, завдяки якому виник сайт «ТК», тоді становив...

– 2001-го ми отримали 25 тисяч доларів від Фонду підтримки незалежних ЗМІ посольства США в Україні. Проте жодних гарантій щодо продовження проекту ніхто не давав. До випуску щомісячного журналу ми «розрослися» не одразу, тільки 2003 року, хоча штат постійно більшав (нині в «Детектор медіа» працюють майже 20 осіб).

– Ви можете назвати ім’я журналіста, який свого часу став для вас настільки авторитетним, що змінив ваші уявлення про роль і місце журналістики у вашому житті?

– Не можу сказати, що мої уявлення про журналістику в якийсь час змінилися кардинально. Але люди, які ставали для мене беззаперечними авторитетами в сенсі професійного зростання, – це Інна Руденко як яскравий публіцист («Комсомольська правда»), на тексти якої я орієнтувалася, коли тільки починала писати. Пізніше мене захопила й не «відпускає» дотепер Ірина Петровська – московський телекритик газети «Известия», першопроходець Детектор медіа як жанру на теренах пострадянського простору. До речі, ті вимоги щодо фаховості, які висувала переді мною напочатку головний редактор «Дня», були, власне, такими: я мусила стати «українською Іриною Петровською». Формат, який вона створила, – це не Детектор медіа як класичний «розбір польотів», аналіз того, як впоралися зі своїми завданнями ведучі, режисери, оператори, наскільки вдалим виглядає монтаж і т. ін. Вона створила «телепубліцистику», тобто, перевела тему телебачення у площину соціальної значущості цього явища. Власне, цим і я займаюся, і сайт «Детектор медіа» в цілому.

– Чи вважаєте ви, що нинішнє українське телебачення не таке вже й безнадійне, тобто, його можна змінити на краще?

– Моє завдання полягає в тому, щоби виростити нове покоління телекритиків та телеоглядачів. Однак не лише телепубліцистів, але й тих професійних оглядачів медіа-ринку, які добре розумілися б на технологічних тонкощах телебачення. А таких фахівців в Україні бракує. По-перше, важко знайти людей, які б: а) працювали принаймні колись на ТБ і знали б його зсередини; б) погодилися б тепер щодня «перекопувати» телеефір, щоби писати про нього.

– Кадри вирішують усе. Хто б це не сказав, але… може, є проблема з кадрами в українському телемовленні?

– Так, якість журналістської освіти у нас не на належному рівні. Крім того, шалений розвиток медійного ринку призвів до смішного: кожен, хто вміє тримати в руках щось, що пише, – уже журналіст. Таким чином нинішня журналістика, як на мене, перетворюється на журналістику редакторів. Вона втрачає авторські риси і стає одноманітною. Таке враження, що якби в певних редакторів вистачало фізичних сил, вони б самі робили газети, тобто без допомоги репортерів, матеріали яких мусять постійно переписувати. Обличчя цих видань – обличчя їхніх керівників. І через це зникає різноголосся, багатоликість української журналістики. Журналістика перетворюється на транслювання редакторами ЗМІ інформаційних приводів, які створюють політики й решта ньюзмейкерів. А роль власне журналіста як здобувача інформації, як аналітика нівелюється. Українським журналістам передусім бракує професійних знань і навичок, вони не вміють аналізувати факти.

– Вихід є?

– Вихід єдиний: створити таку систему журналістської освіти в Україні (а ця система успішно працює в інших країнах світу), коли студенти факультету журналістики спочатку отримують базові знання. А потім упродовж, наприклад, одного-двох років закріплюють ці знання на практиці, тобто набувають елементарних навичок журналістського ремесла. Так, ремесла. Не треба 5 років вчитися, аби опанувати журналістське ремесло. Бо журналістика – це не світогляд усе-таки.

– Журналістика, отже, ремесло. Тоді й не дивно, що багато ремісників навколо…

– Ні, мова про інше. Юриспрунденція, наприклад, не лише ремесло, але й певний спосіб мислення, як і політологія, філософія, психологія чи економіка. Журналістика ж сама по собі – це справді талант від Бога плюс володіння певними професійними навичками. Все. Немає такої науки – «журналістика». Водночас, без серйозної бази знань журналістика неможлива. Тому я категорично проти того, що з першого курсу студенти починають працювати в редакціях. Я знаю, що у світі такої практики немає, вона заборонена. Йдеться не про те, що студенти у Франції чи деінде тільки вчаться й ніде не працюють. Працюють офіціантами, кур'єрами тощо. Але не журналістами. А що ми маємо? Напівфабрикати. Ми маємо напівфабрикатну журналістику. Ситуація катастрофічна. Проблема загострена ще й через те, що медійний ринок росте, отже, попит на фахових журналістів збільшується, але профі не вистачає. Виникає запитання: з огляду на психологію напівфабрикатних журналістів (читай – студентів, що працюють), звідки ці професіонали візьмуться? Такий невтішний стан української журналістики знищує її саму. Вона ж не повинна в такий спосіб розвиватися! І вона не розвивається. Замкнуте коло. Я сподіваюся, що якісь реформи в цьому напрямку здійснюватимуть, бо, врешті-решт, українська журналістика просто зупиниться у розвитку й перетвориться на додаток до політтехнологій, і не більше.

– А нині на якому прохідному чи навіть перехідному етапі перебуває тележурналістика, а разом із нею – й українське телебачення?

– Телебачення в Україні технологічно подорослішало і продовжує дорослішати. У цьому розумінні ми виглядаємо вже як середньостатистична європейська країна. Щодо контенту й наповненості ТБ, то нам ще рости й рости. І тут не лише кадрова проблема. Перекіс бачу у ставленні колег до журналістської місії як такої. Неправда, що тотальна комерціалізація телеефіру – це вплив західних традицій телебізнесу, бо на Заході зважають на дві сторони медалі: ринок і заробляння грошей – то одне, а соціальна значущість журналістської місії – зовсім інше. Є ще одна важлива деталь – участь держави не в цензуруванні інформаційних потоків, а у визначенні пріоритетів телеканалів, які існують у західному телепросторі. Йдеться про тематичні пріоритети: для прикладу, хочеш заробляти на «мильних операх», які стоять у прайм-таймі, то подбай, аби дитяча програма також вироблялася твоїм каналом. У цьому різниця між українським телемовленням та європейським чи американським – разюча.

– Серйозні люди все менше й менше дивляться телевізор. Чому?

– Бо медіа повинні артикулювати суспільні інтереси, провокувати бажання мислити, а не лише розважати й розважатися. Медіа й мистецтво – насправді, суспільні месії і вихователі, як би від цього ми не намагалися відкараскатися! Коли рекламісти кажуть, що алкогольна реклама впливає тільки на вибір напою, а не на саму мотивацію: пити чи не пити, – то обманюють. На відміну від дорослих глядачів, які ще так-сяк уміють фільтрувати інформацію, діти приймають все як щиру правду! Це обман, що телебачення – то ніби гра, що вона не впливає на світобачення, уподобання людини… Впливає. На практиці ТБ, мистецтво, культура мають величезний вплив на свідомість людини. І нема на те ради. І якщо нинішні телеменеджери врешті-решт побачать, що серйозні люди – котрі і є найактивнішими покупцями, тобто споживачами реклами – вже не цікавляться тим примітивним телепродуктом, який вони їм пропонують, озираючись лише на славнозвісні рейтинги, – вони переформатують нинішнє телевиробництво. Це мій прогноз – на тій підставі, що сказане Детектор медіами… через п’ять років стає правдою для телеменеджерів. Чи не тому мої передрікання 1999 року, що телебачення робить колосальну помилку, не звертаючи уваги на документалістику, тепер справдилися? Зараз суспільство обмежене у свіжій інтелектуальній інформації (наука, техніка тощо) – і це також той сегмент, який нарешті посяде своє місце на нашому ТБ, як це є у західних країнах. Нас чекає спеціалізованість телепростору: від телеканалу про музеї, живопис і до…

– Українського телеканалу «Культура»... Мрія поета!

– Це злочин української держави, яка не доклала жодних зусиль, аби телеканал «Культура» існував як такий. Це той злочин, за який із часом доведеться відповідати перед нащадками. Непростимо для української держави, що вона ніяк не піклується про якість українського ТБ, не бачить своєї відповідальності за те, не стимулює потрапляння на телеекран якісного телепродукту.

– А як відпочиває пані Наталія? Що читає?

– Мало читаю книжок, зізнаюся. Якщо на читання є час, віддаю його пресі (я моніторю всі бізнес-видання, а також журнали на зразок «Искусство кино»). Що ж до книжок – то останнє, що читала – Windows on the World Бегбедера , «Историк» Елізабет Костової, «Секс и город Киев» Юрія Макарова. До театру теж в останні роки майже не ходжу, хоча дуже хочеться відвідувати прем’єри.

А про мене як про людину… достатньо скажуть мої захоплення в часи юності: Сент-Екзюпері, Іван Єфремов, Гемінґвей і Достоєвський. Ці автори мали на мене великий вплив. Мабуть, ще Річард Бах...

– Але ж Річард Бах – графоман…

– Так, графоман, який для радянських людей був проповідником під личиною письменника. Роман «1984» Орвелла – теж була бомба. Інша річ, що в зрілому віці шанси зачарування літературою все менші. Хоча справжнім відкриттям для мене стала книжка про рішення Верховного суду у США з численними поясненнями авторів і перекладачів. Це польське видання, яке поширювала Харківська правозахисна група. Прочитання цього видання мені дало розуміння й усвідомлення того, наскільки багато треба часу та зусиль окремих людей, щоби більшість у суспільстві врешті-решт почала сприймати демократичні погляди на значення свободи слова. І головне: наскільки значними можуть бути вчинки людей, які знаходили в собі відвагу й силу висловлювати власну думку, протилежну абсолютній більшості своїх колег із Верховного суду. А потім, через десятки років, чиясь опозиційна точка зору перемагала. Я веду до того, що не треба ламати себе у принципових речах – зрозуміло, якщо твоя думка суперечить думці більшості, але ти стовідсотково впевнений у власній правоті. Адже принципи слід не лише мати, але й уміти їх відстояти. І це важливо усвідомити не тільки українським журналістам чи юристам, а кожному громадянинові своєї країни.

«PostПоступ»