Спілкуючись із тими, хто його знав, збираючи спогади, мимоволі дивуєшся: звідки хлопець черпав сили брати активну участь у житті такої кількості людей — співпереживати, допомагати справою, порадою. Кожен із них вважав Віталика близьким товаришем. І це при тому, що майже жодного дня він не давав об'єктиву передихнути, знімаючи для газет та журналів. Енергія вирувала в ньому і заряджала всіх навколо. Спогади друзів та близьких дають чітке уявлення про те, якою чудовою людиною був Віталій...

А про його талант і творчість — розкажуть фотознімки. Можна легко помітити, що в його фотографіях грають роль точка зйомки, незвичайний ракурс, іронія. І щось невловиме, що дозволяє його роботам залишатися цікавими набагато довше, ніж самі події, відображені в кадрі. Повну версію спогадів близьких про Віталія Розвадовського, а також інформацію про заплановані виставки можна знайти на сайті http://rozvadovskyi.com.

 

 

 

— Віталик прийшов до мене зовсім хлоп'ям зі словами: "Візьміть мене в гурток!" Через півроку Віталик, із твердим рішенням стати фотографом, уже купив у нашої знайомої фототехніку, привезену з Франції. 

Мені приносили журнали з хорошими знімками, які я показував нашим гуртківцям. Віталик і сам вишукував таку літературу.

Він був прикладом для товаришів. Щомісяця я збирав фотографії гуртківців, і роботи Віталика завжди були найкращими. У нього було хороше відчуття композиції. Я хлоп'ятам завжди казав: ніколи не знімайте на рівні очей, завжди шукайте незвичайну точку зйомки — з підлоги, згори. У Віталика це дуже добре виходило.

Коли Віталик закінчив навчання, ми призначили його керівником фотогуртка у Палаці піонерів.Віталик завжди ходив зі своїми учнями на масові заходи, його любили діти. Він ставився до них як до рівних. Віталик був хорошим хлопцем, а головне — з гумором! Це допомагало іншим швидше зростати, виправляти помилки.

Дуже любив маму, я точно можу сказати. У нього були надзвичайно гарні портрети його сестри.

Після того, як Віталик перестав ходити до мене на заняття й почав працювати в журналах, він усе одно приносив мені свої роботи для оцінки. Я людина вредна — критикував, щоб він був кращим.

 

 

  

 

— Дуже інтелігентна людина. Такий життєрадісний, усміхнений завжди. А ще — умів помічати дрібниці. Чи то риси обличчя, вираз, слово. Те, на що інші не звернуть уваги, а він помітить. 

Буквально через рік-два після закінчення навчання з'явився тут, у технікумі. І подарував нам усім газету. Там і його знімок був — священик у темному одязі, головному уборі. І тримає мобільний телефон біля вуха, — а тоді мобільники були великою рідкістю, — голова нахилена, розмовляє. Віталик каже: погляньте, підпис теж я придумав, — як вам подобається? А він мав здатність не тільки підібрати момент, а й на диво точно дати опис — завжди за темою й неодмінно з гумором. Підпис був такий: "Прямий зв'язок..."

Віталик постійно хотів зібрати найкраще, організувати виставку. Не встиг... Усе часу бракувало — бо кожну хвилину віддавав фотографії, знімав і у вихідні, і в поїздках. Це було його життя. Тепер друзі організовують виставки фотографій Віталика. Але те, що на них можна побачити, — це, мабуть, навіть не сота частина всього, що зумів увічнити його талант.

 

 

— Він не був звичайним. Він був найкращим другом. Віталик був першим, кому зателефонував мій нині покійний чоловік Вітя, коли його машина розбилася вщент і він нерухомий лежав на житомирській трасі. А потім усе пішло-покотилося: Віталик був у Суворова в лікарні, він був на цвинтарі, він — одна з головних дійових осіб усіх болісних і не у всьому простих моїх сімейних подій. І, нарешті, він сидить навпроти мене в маленькому кафе на Хрещатику:

— Лано! Тобі треба багато що забути. Я завжди буду поруч із тобою й Ванею. Вітя хотів, щоб я був поруч із його сином.

Він і був поруч.

"Є квитки в дельфінарій, Вані сподобається, — я завезу", "У цирку відкрився сезон, чим ви зайняті ввечері?", "Я відчуваю, що Івану не цікавий цей фільм, я посиджу з ним у Макдоналдсі, а ти додивися, ми тебе там почекаємо". 

— Віталику, я знаю, що Вітя не повернув тобі півтори тисячі доларів, я впродовж трьох місяців тобі віддам, — невдовзі після смерті чоловіка сказала я.

— Ти помилилася, він усе віддав, — твердо, без сумніву в голосі заперечив він.

Чи віддав? 

Віталик у своїй турботі про дитину-друга виявляв стільки зрілості, що я мимоволі думала: він буде чудовим батьком своїм дітям. Коли він розповідав про якусь свою серйозну любовну історію, уявляла, що стоятиму в храмі на хрещенні його дітей. Якою крихкою виявилася мрія... 

 

 

— З'являються інколи на світ щасливці, котрим вибирати любиме ремесло не доводиться. Воно визначене їм від народження. Таким був Віталик. Фотографією він почав займатися ще підлітком. Познайомилися ми з ним в агентстві "Юн-прес" київського Палацу піонерів далекого 1998-го. 

Здавалося б: ну які фотознімки може зробити 14—15-річний хлопчисько? Віталик міг. І це були не просто знімки, не напівдитячі пустощі з камерою, а справжні, щирі картини життя, сповнені яскравих барв на чорно-білій плівці навіть більше, ніж на кольоровій. Віталик часто казав, що мислить "кадрами": щойно побачить щось незвичайне, перша думка — який вигляд це матиме на фотографії, і головне — як це сфотографувати.

Улюблений вихованець нашого доброго Юрія Феодосійовича Пікулі, Віталик швидко опанував ази ремесла, що стало його покликанням, і далі створював свій особливий, ні на що не схожий авторський стиль. Уже у 2000-х будь-який фоторедактор столичного ЗМІ міг безпомилково за дві-три хвилини визначити: цей знімок — Віталія Розвадовського. Псевдоніми з пуття не збивали, — надто опуклими, характерними були його роботи. 

Віталика більше немає. Найкращі відходять занадто рано. Але залишилися його роботи, вони повідають про цей талант без слів. А я завжди пам'ятатиму слова, сказані ним взимку чи то 1999-го, чи то 2000-го: "Друзі, погляньте, як весело іскриться сніг! Ви уявляєте, ЯК це виглядатиме в кадрі?!"

— Із ним я любила ходити на інтерв'ю до неговірких посадовців. Після того, як Віталик із незворушним виглядом переставляв у кабінеті предмети, вмикав світло й фотографував з-під столу, мої запитання здавалися не такими вже й незручними. З ним було легко й цікаво працювати. Але набагато приємніше було з ним дружити. Крім фотографії, Віталик вирізнявся ще багатьма талантами, — наприклад, він пік дуже смачні еклери. Навесні 2011 року до мене в гості приїхала п'ятирічна племінниця. До приїзду замовила спекти їй тістечка. Я журилася, що доведеться збрехати дитині й купити все в супермаркеті. Виручив Віталик — приїхав із потертим записником власноруч виписаних рецептів, надів фартух, і через три години в мене були сметанник, заварні тістечка та пиріжки з сиром. Він так вразив мою племінницю своїми солодощами, що в телефонній книжці з семи номерів, крім номерів найближчих родичів, був і номер Віталика, — записала вона його собі як "ДРУГ".

— Із Віталиком ми познайомилися 2002-го в газеті "Економічні вісті". Для мене Віталик став відкриттям — напевно, на той момент наймолодшим талановитим фотографом. У двадцять років це вже був професіонал. Із будь-якої зйомки, навіть найнуднішої, він міг привезти класний знімок. Він приходив до початку зйомки і йшов останнім, коли вже, здавалося, нічого не відбудеться. Для нього це була не просто зйомка, а фотополювання. І знімати він міг не піднімаючи фотоапарат, він дуже добре відчував кадр. Ніколи не казав, що зняв щось краще за інших, він просто показував знімки, які говорили самі за себе й за нього. Ну і як людина він теж став для мене відкриттям — чесний, світлий, безконфліктний і безкорисливий. А коли мені бракувало грошей на видання книжки, запропонував свою допомогу. Спілкувалися частіше в перервах між зйомками, він завжди пригощав кавою і завжди кудись поспішав. Він поспішав жити. Жаль, що так і не договорили...

— Сонячний хлопець. Завжди готовий поділитися хорошим настроєм. Завжди готовий допомогти. Постійно сумнівається, чи не образив кого... У ньому дивно поєднувалися внутрішня чистота й наносний, невмілий цинізм, яким він захищався через свою несхожість із оточенням. Він дуже скидався на людей із забутих книжок: "Моя дружба — це моя шпага, мій гаманець і моє життя". І дружбу свою пропонував зі щедрістю багатія. Гадаю, багато тих, хто знав цього хлопця, згадують про нього як про теплий дощ із дитинства. Чистий, добрий і дружелюбний дощик.

Я радий, що в моєму житті був сонячний хлопець Віталик.

— Спогади про Віталика приходять до мене щоразу, коли я беру до рук камеру. Одного разу Віталик сказав, що вирішив продати свою легендарну фотокамеру "Лейка". Я порадив йому добре подумати. Віталик думав приблизно місяць і вирішив таки продавати. Я запитав: "Віталику, то, може, ти мені продаси цю камеру?" Хоча я розумів, що в мене немає грошей і можливості її купити. Віталик усміхнувся й сказав: "Чом би й ні. А з приводу грошей — не переживай, знайдуться, тоді й віддаси". І справді, вони знайшлися за півроку. Ось так Віталик назавжди залишив мені частину себе, яка щодня зі мною.

— Віталик був професіоналом у своїй справі. Його знімки на сторінках нашого журналу завжди вирізнялися. Відразу якось, не читаючи підпис, ти розумів, що це робота Віталика. Ніби прості, але є в них душа, навіть барви ніби якісь інші, настрій особливий — незалежно від того, знімає він пшеницю в полі, аграрного олігарха з поросям на руках чи жінку-вамп. Як людина Віталик був світлий, добрий і дуже щирий. Здається, така людина ніколи б не могла сказати неправду, — у нього зайчики в очах особливі бігали, душа — розкрита. Дуже бракує його.

— Нині, мабуть, безглуздо говорити про страшну несправедливість трагічного листопадового дня, коли Віталія було вбито. Варто говорити тільки про найважливіше — про те, що ні талант його, ні сам Віталій не залишили нашу Землю. Він живе у пам'яті відданих друзів, його рідних. І ще — Віталій живе у своїх творах. І житиме дуже довго — значно довше, ніж той, хто відібрав у нього можливість жити.

Його талановиті роботи — продовження ясної, цілісної і яскравої душі великого майстра. Це не просто класно виконані фотографії, не просто миттєвості, вихоплені об'єктивом із навколишнього світу. У кожній — частка Віталія. Його погляду, його сміху, його осуду дійсності, інколи дуже непривабливої, і велетенської, всепоглинаючої любові до життя. Такі, як Віталій, не помирають, вони просто продовжують іти шляхом, що веде в нескінченність. Дорогою, видимою тільки їм — талановитим і обдарованим.