Почну з однієї з найприкріших власних помилок. У ранковому ефірі Бі-Бі-Сі я мав вести бесіду з поважним істориком, якого й сам шаную, як одного з провідних фахівців із Київської Русі. Знаючи його як людину, здатну адекватно реагувати на несподівані запитання, я вирішив відійти від списку запитань, які мені порадив поставити редактор. Ішлося про діяльність Володимира Великого, пам’ятник якому з написом англійською мовою є у Лондоні. Тож я вигадав дуже цікаве, на мою думку, запитання: як ставиться науковець до того, що на лондонському пам’ятнику написано «Володимир, король України»? Навіщо, мовляв, називати королем того, хто насправді був князем? Що це – прагнення піднести статус нашої давньої держави?

Історик відповів докладно й, на мою думку, цікаво. Я аж запишався такою вдалою бесідою; в усякому разі, задоволення від ефіру було. Та як прикро мені стало, коли, прийшовши на наступну зміну, я знайшов у своїй електронній поштовій скриньці записку від редактора: «Не «король», а «правитель» України»! Жодного слова докору, але тим-то, напевно, й дієвіше зауваження.

Я одразу заліз до Інтернету й уже за хвилину переконався, що редактор мав рацію. Довелось телефонувати моєму співрозмовнику й перепрошувати за те, що ввів його в оману. Але, навіть якщо перепросити глядачів, які чули нашу розмову, - а це робити потрібно, - немає гарантії, що всі вони почують.

Чому я не перевірив зміст напису, коли готувався до бесіди? Напевно, тому, що насправді не готувався, а поклався на пам’ять, захопився самозамилуванням і передчуттям успіху. А мусив бодай подивитись в Інтернеті, перш ніж ставити в ефірі запитання, видаючи уявне за дійсне!

Тут ідеться навіть не про помилку, а про порушення технології. Та про порушення професійної етики, що стало наслідком порушення технології.

Розгляд негативних наслідків цього випадку для моєї репутації (у кращому випадку – для службового становища) можна не проводити – вони очевидні. Але, не перебільшуючи роль власної особи в історії, мушу визнати, що я поставив під удар репутацію співрозмовника. Він не був у Лондоні, не читав напису про «короля» (а насправді – «правителя»), та, відповідаючи на моє запитання, начебто погодився з ним. Тобто, довірився мені й через це аналізував і коментував те, чого насправді немає. Ті, хто бачив пам’ятник і читав напис, могли зробити висновок, що історик цей не такий фаховий, як про нього кажуть. Інші слухачі могли вирішити, що напис змінився, відколи вони його бачили. Інші, які також не бачили напису, взяли за правду подану мною інформацію навіть не тому, що довіряють особисто мені, а тому, що звикли довіряти Бі-Бі-Сі, де я тоді працював.

Звісно, й щодо редактора я вчинив неетично. Адже наші співрозмовники і споживачі нашої продукції не лише про цілий засіб масової інформації, але й про його керівників складають думку на підставі роботи і поведінки кожного з журналістів.

Увага і повага до факту, до точності інформації лежить в основі роботи всіх поважних медіа. Звісно, прикрі помилки трапляються, і саме тому найавторитетніші служби новин та інші підрозділи нашої галузі час від часу переглядають внутрішні документи, які регламентують роботу журналістів.

Чому в добу тріумфу технологій працівникам Бі-Бі-Сі наполегливо радять, окрім записаних інтерв’ю, зберігати нотатки, зроблені під час (а якщо це неможливо, то відразу після) бесіди? З одного боку, це перестраховка, адже диктофон або камера, на які ведеться запис, можуть дати збій; комп’ютер, у який заганяється записаний матеріал, також не убезпечений від поламки. З іншого боку, це свідчення довіри до журналіста: авторам «Редакційних настанов Бі-Бі-Сі», вочевидь, не спадає на думку, що хтось здатний підробити нотатки. Ці нотатки, до речі, можуть розглядати і в суді.

На курсах Британської Національної спілки журналістів досі навчають стенографії. Здатність робити нотатки практично вмить – потужна допомога у забезпеченні точності, адже вже одразу по промові її вступні слова доведеться видобувати з-під нашарувань прикінцевих положень.

Захоплення так званою «громадянською журналістикою» (Інтернет-щоденники, звукозаписи, відеокадри і фото, зроблені за допомогою мобільних телефонів), на мою думку, ще чіткіше підкреслює потребу у журналістиці професійній. Адже більшість із тих, хто використовує побутові пристрої для створення квазіжурналістських матеріалів, не знайомі з засадами професійної діяльності та журналістської етики. Вимога бути точним – поміж головних засад, і навчати способів дотримання точності слід від самого початку, як у вищій журналістській освіті, так і там, де навчання відбувається в редакціях.

У межах галузі, тим часом, журналістикою залишається чимдалі менше продукції. Шоу за мотивами чужих шоу, діджейство і перекази повідомлень інших медіа в газетах і журналах залишають дедалі менше часу і простору для фактів, для інформаційної журналістики, яка є найневдячнішим родом нашої діяльності: адже саме повідомлення новин потребує найвищого ступеня уваги, ретельності, руху, зрештою, - але так мало новинних журналістів відомі поза галуззю.

Принципова відмінність між літературою і журналістикою в тому, що література – вигадка, а журналістика – правда. Їх міцно сполучає те, що обидві творяться переважно на основі слова. Але журналістиці мають бути протипоказані деякі широковживані літературні засоби і методи.

Не лише класиків української та інших літератур мали б вивчати майбутні журналісти, а роботу тих видатних українських журналістів, які працювали і працюють у наш час. Дорош, Старожицька, Мостова, Влащенко, Кривенко, Рубан, Яневський, Вересень, Хотин – аналіз роботи цих та ще багатьох знаних в Україні журналістів із фактами здатний, на мою думку, дати набагато більше користі тим, хто навчається журналістики, ніж читання поетичних описів природи чи розлогих характеристик вдач персонажів класичних літературних творів. Це ж стосується історії журналістики, де вкрай потрібно звертати увагу насамперед на останні 15 років життя галузі в Україні, бо саме вони дають змогу аналізувати причини, через які ми дійшли до нинішнього стану, і бодай намагатися проектувати дальший розвиток. А краще – намагатися змінювати вектор розвитку.

Бо інакше, особливо з урахуванням недостатніх можливостей практики під час навчання в університетах, до галузі потраплятимуть люди, не виховані у дусі поваги до факту. Такі люди вважають, що їхня думка важить набагато більше за точну інформацію. Хочу нагадати їм епізод із повісті «Малий і Карлсон, що живе на даху». Коли друзі дивилися телевізор, на екрані якого огрядний дядечко казав щось на кшталт: «...зі свого боку, я гадаю...», Карлсон вимкнув телеприймач, зауваживши, що тому дядькові тепер буде прикро, адже ніхто не дізнається, що він зі свого боку гадає. Дуже показова реакція глядача на розумування, не підкріплені фактами.