Художній фільм «Войовниця» теж не усіх підряд записує в моральні виродки. Страшніше інше. Молодь і не думає приховувати свої татуювання та екстремістські погляди, а старше покоління сприймає це як норму. Ще у 1998 році режисер Давид Внендт звернув увагу на цю особливість нових федеральних земель. Тож за достовірність зображення нацистського середовища він ручається.

До того ж під час підготовки до зйомок фільму «Войовниця» він знову особисто заглибився в реальне право радикальне середовище: зустрічався з підлітками в підворіттях, марширував разом зі скінхедами, вивчав відповідну літературу. А жіночі образи режисер зібрав з портретів і біографій реальних неонацисток, з якими він спілкувався через реальний неонацистський сайт знайомств.

Нацисти чоловічої статі на екрані залишаються, за деякими винятками, взаємозамінним «гарматним м’ясом», без індивідуально прописаної психології. Але це не мінус кінокартини, а радше її концепція: в центрі подій дві героїні.

 

Потім з'ясовується, що дідусь героїні був вірним солдатом фюрера, от і прищепив онуці крамольні думки. А тут ще й підозрілі сімейні обставини, які до кінця так і не пояснюються у фільмі, що, однак, на краще. Адже мимоволі напрошується думка: чи не є дідусь батьком своєї онуки? На щастя, режисер не доводить мелодраму до абсурду. І все ж довірлива дитина, якій дідусь розповів, яким хорошим був Гітлер, виросла в екзальтовану відірву, яка ненавидить іноземців, чорних, євреїв, політиків, поліцейських і всіх тих, кого звинувачує у своїх нещастях та проблемах країни. Втім, фільм дає своїй героїні шанс на радикальну переоцінку екстремістських цінностей, і вона повертається з неонацистського божевілля у нормальний людський світ.

 

Від Маризи, роль якої зі стриманим гнівом та чуттєвістю зіграла німецька актриса Аліна Левшин, яка народилася в Одесі та разом з батьками переїхала до Німеччини у шестирічному віці, не можна відвести погляд. Вона прекрасна і в приступах люті, і в страху, і в сумнівах, і в проявах нерішучої симпатії та ніжного кохання. Любити цей персонаж не заважає навіть свастика на її андрогенних грудях. Однак в цьому і полягає одна з головних проблем фільму! Еротизуючи образ цієї бунтарки і мучениці, фільм примушує цілком забути, що саме символізують татуювання на її юному і прекрасному тілі.
 

До того ж, якщо неонацисти так легко піддаються перевихованню, то, може, і не такий страшний чорт, як його малюють? Але чому ж тоді совість цієї блудної «мадонни» весь час мовчала, а прокинулась лише після зустрічі з юним афганським біженцем (до речі, найблідіший персонаж в цьому фільмі)? Зрозуміло, що розважальному фільмові потрібний мелодраматичний сюжет. Але коли «роуд-муві» завершується пострілом біля моря, то чи варто було взагалі вплітати в сюжет соціальну проблематику?