Недарма одним із символів Росії вважають матрьошку. У цій країні все підкоряється принципам, здавалося б, нешкідливої дитячої іграшки - у будь-якій пригоді ховається ще дві або три історії, які замовчують; у партії виявляється ще одна партія; в ідеології - ідеологія; у країні - ще одна країна, врешті-решт. Але є і маленький позитив у цьому феномені матрьошки. Інколи серцевина не червива. Це російська еліта, яку намагаються глибоко-глибоко заховати під шарами пропаганди, щоб навіть голосу її не було чутно. Але вони говорять.

Російський режисер Андрій Некрасов обрав мову кінематографа. За його фільми «Бунт. Справа Литвиненка» і «Уроки російської» з альтернативним поглядом на смерть Литвиненка і російсько-грузинську війну, який не збігається з пропагандою влади, режисера в рідній країні багато хто вважає зрадником. Але це не зупиняє Андрія Некрасова. Відверто з режисером про присутність Росії у двох її країнах-сусідах - Україні й Грузії, про надії, пов'язані з Помаранчевою революцією, про безперервний розпад імперії і окупацію самих себе.

РОСІЯ В РОСІЇ

- Андрію, перший ваш фільм називався «Кожному своя Росія». Яка вона - ваша Росія?

- Фільм «Кожному своя Росія» ознаменував кінець Горбачовської епохи. Йшлося про дисидентів радянського періоду - емігрантів, які вирішили повернутися до Росії. Я брав конкретний випадок. Батько-патріарх з поглядами традиціоналіста, зараз би навіть сказали націоналіста, хотів повернутися на батьківщину в той час, коли його дружина і діти вже інтегрувалися в американське суспільство. Навіть у цій родині у кожного була своя Росія. Зараз це питання ще гостріше, бо той час був сповнений оптимізму і надії, що Росія, ставши на шлях свободи, стане нормальною країною, де буде толерантність, де ЗМІ говоритимуть правду. Тоді існував такий своєрідний культ правди. На жаль, ці надії не виправдалися... Повномасштабну війну з танками й авіацією на колишніх просторах СРСР ніхто не уявляв. Я сподіваюся, що танки на вулицях не повернуться.

- На вулицях Росії?

- Так, вони були на вулицях Росії. Я згадую це не лише як сам факт, але і як чергу процесів, які призвели до путчу, до танків на вулицях і більш кривавих подій. У нас у Пітері ніхто не загинув, тут СРСР мирно розпався, але не по всій країні. Та ж війна в Абхазії - це все ще продовження «мирного» розпаду. Ми все ще розпадаємося, а хтось у Кремлі мріє про імперію. І ось ця ностальгія за імперією набагато сильніша і поширеніша річ, ніж здається. Це не бабусі й дідусі, які мріють про свою радянську юність. У Росії дуже багато молодих, які не пам'ятають СРСР або були ще дітьми при розвалі, але щось таке є в російській душі, що заважає відпустити ностальгію. Навіть якщо взяти моїх колег-опозиціонерів - вони у всіх пунктах не згодні з Путіним, окрім імперіалізму. А ще тліє спільний дух - як же ми це все втратили: наша мова, наші фільми. Як сказав Едуард Лимонов, «У нас була велика епоха». Це навіть не думка, а емоція, відчуття, а емоція завжди сильніша за думку.

- Кого саме ви називаєте своїми друзями по опозиції?

- Це ті, хто тверезо ставиться до подій війни в Грузії, - Борис Нємцов, Гаррі Каспаров. Але деякі інші діячі опозиції, як Ілля Яшин чи Ілля Пономарьов, виступили з такими висловлюваннями, які відтворювали офіційну думку, на мій погляд, неправильну, якщо не брехливу - про спляче місто, грузинську агресію. Я вважаю, що путінізм - це гальмо розвитку Росії. Моя мрія про Росію - це духовність і правда. Влада дуже любить говорити про моральні цінності, особливо зараз у світлі скандалу з Pussy Riot, а насправді це корумпована банда, яка живе західними матеріальними брендами. Нас вже не шокує ця, я б сказав, проституційність - ми називаємо це коханням, але займаємося коханням за гроші.

- Та все ж, як виглядає ваша Росія і що ця країна зараз собою являє?

- Росіяни - дуже самовдоволений народ, попри те, що вони на все скаржаться. Але винен завжди хтось інший. А ми - найбільш душевні, і духовні, і сильніше за всіх уміємо дружити і любити. Ще ми найосвіченіші, єдине, що не завжди вдається, так це втілити наші геніальні ідеї. Тут винні хитрі - але не розумні, а лише скуповуючі чужі ідеї - американці і японці. Ну а що стосується «ближнього зарубіжжя» - то вони просто всі невдячні свині. Ми їх упродовж історії рятували від їхніх ворогів, цивілізували, індустріалізували, зробили частиною великої країни - інакше про них взагалі ніхто в світі не чув би - а вони!.. У країні з таким менталітетом важко жити - мені, принаймні. Самовдоволеність призводить до того, що в культурі панує відсталість і фальш. Традиційність - не лише у формі, але і в поглядах - душить справжнє натхнення і щирість. «Класика» давно перетворилася на гальмо прогресу; навіть «нова» драма, «нове» кіно - нове тільки у поверхневому сенсі, в тому що там матюкаються і змальовують деградованих осіб. Жоден російський фільм останнім часом не вразив мене тим поєднанням співчуття людині і викриття її дійсних мучителів, що має бути в російському мистецтві. Завжди було - у кращих його зразках. Я прагнутиму працювати в цьому напрямі, хоча у мене немає тієї - своєї - Росії, яка б мене в цій роботі технічно підтримувала.

РОСІЯ В ГРУЗІЇ

- Міністр закордонних справ Грузії Грігол Вашадзе пригадав, що перед російсько-грузинською війною проводилися навчання «Кавказ-2008». Цього року Росія знову влаштовує навчання «Кавказ-2012». Як на ваш погляд, на погляд людини, яка на власні очі бачила події 2008 року, чи можна говорити про «збіги»? Тим більше що в Грузії скоро вибори і Саакашвілі покине пост президента.

- Невідомо. Я тільки-но був там, і у мене відчуття 50/50 в сенсі внутрішньої політики Грузії. З одного боку, дещо неспокійно за Грузію, а з іншого - країні підуть на користь демократичні вибори без підтасовувань. Кого б народ не обрав. Інколи важливий сам факт чистого вибору. У нас у Росії такого немає і не було, тому ми і перебуваємо в такій ситуації. Що ж до зовнішньої політики, то це, безумовно, сигнал. Випадковостей не буває. «Кавказ-2012» - це щоб чітко всі зрозуміли паралелі. Багато хто в Грузії говорить, що опозиція, саме та, що зараз набирає очки, якось пов'язана з Росією. Я сподіваюся, що це не так. Що ті люди, які готові голосувати за опозицію, а їх все більше і більше, не готові віддати голоси за проросійську партію, бо це стане кроком назад від того, що зробив Саакашвілі. Він задав дуже правильні вектори - європейські, антикорупційні. Тому не хотілося б думати, що ця опозиція пов'язана з Москвою. Але, знаючи наших лідерів і те, що у нас у внутрішній політиці справи йдуть погано (а ми любимо компенсувати внутрішні проблеми імперіалістичною експансією), потрібно бути напоготові. Тим більше що Росії вигідна нестабільність на Кавказі, бо там проходять газогони, які конкурують з тими, що контролює Путін. Вони хочуть довести, що Північний і Південний Кавказ у конфлікті, що ці дрібні нації не можуть жити в мирі, і Росія тут, звичайно, ні при чому, вона лише посередник.

РОСІЯ В УКРАЇНІ

- Колись ви сказали, що революція в Росії неминуча. Справжня, народна, антиноменклатурна, антикорупційна революція. Нещодавно Дмитро Биков у інтерв'ю газеті «День» сказав, що Майдан - це не революція, а боротьба за владу з широким використанням вулиці, тоді як у Росії білострічковий рух - це довга і трудомістка зміна парадигми. Чи так це насправді?

- Україна і Росія - абсолютно різні в цьому сенсі країни. Безумовно, Помаранчева революція була за демократію в Україні, але ще і проти залишків «совєтізму» і спроб відродження радянського монстра в інших формах. Був абсолютно чіткий орієнтир. Народові легко виходити на вулиці, коли сформовані чіткі цілі, коли вони відчуті.

- А хіба в Росії немає цілей?

- Росії нема від кого звільнятися. Коли звільнятися потрібно від самих себе, то це набагато важче зробити, вийшовши на площу. Звідси і виникають такі простодушні питання: «Якщо не Путін, то хто?»

- У нас, в Україні, зараз теж виникає питання про справжню і якісну альтернативу урядовій системі.

- Для нас усіх шоком була невдача Тимошенко і Ющенка, провал того, що, нам здавалося, починається 2004 року. Насправді Помаранчева революція грала колосальну роль для Росії, це було так само важливо, як і 1991-го в сенсі наших надій, що у цьому слов'янському світі можна побудувати демократію. Якщо у вас, то й у нас. Ми дивилися, прикипівши до телевізора, як це відбувається. Результат - те, що сталося після Майдану, викликав дуже у багатьох депресію. Тому у нас все буде набагато складніше і важче. У нас також дуже серйозні проблеми усередині опозиції. У якій вільній нормальній країні націоналісти, які говорять «Росія для росіян» або «Вішай геїв», сидять з лібералами за одним столом? А якщо прийдуть до влади комуністи, що на вільних виборах дуже ймовірно, і дійсно почнуть робити те, про що вони говорять (той же Удальцов має намір відтворити комуністичний соціалізм або соціалістичний комунізм, я вже не знаю), то для нашої економіки це буде останнім цвяхом у віко труни. І ці люди сидять поряд із лібералами, які виступають за повну свободу підприємництва, абсолютно жорсткий капіталізм. Ось усі ці люди, грубо кажучи, зараз сидять і цокаються за перемогу над Путіним. І, як не парадоксально, Путін цю ситуацію консервує. Тому ситуація набагато складніша, ніж в Україні.

- В Україні зараз письменники, актори, журналісти почали вступати в партії. Наскільки я знаю, в Росії теж дуже багато митців ідуть у політику, особливо в опозицію. Навіщо? Чи можуть вони реально щось змінити?

- Лише той з творчого цеху, хто йде в політику тому, що «не може мовчати» і щиро готовий чимось пожертвувати задля кардинальних змін, зможе щось серйозне змінити. І у вас, і у нас є люди, які елементарно використовують медійну впізнаваність для покращання свого матеріального становища. Говорю з досвіду нашої опозиції. Дуже багато хто «перекувався», лише коли це стало «модно». І перекувався не до кінця. З такими в розвідку йти не можна. Навіть якщо вони виголошують «правильні» слова, навіть якщо вони по-своєму відважні люди. Приклад і слова таких людей нічого принципово важливого не створять.

Анна Свентах, «День»

Фото - «День»