Те, що радянський кінематограф повністю просякнутий свідомо культивованими міфами, які жодного стосунку до історичної реальності не мали, сьогодні зрозуміло, на жаль, не всім. У Радянському Союзі особливу увагу приділяли міфологізації культури й мистецтва. Чи не найбільше під вплив «правильного» бачення реальності потрапив кінематограф як наймасовіший вид мистецтва. Численними фільмами про заможне й щасливе життя радянських людей у роки Голодомору, про життєвий оптимізм у повоєнні часи, про бажання іноземних туристів (вихідців із країн «загниваючого» капіталізму) жити в СРСР партійне керівництво, очевидно, прагнуло не лише «промити» мізки радянським людям, а й так виправдатися за свою жорстоку політику.

Дивує інше - чому ці фільми сьогодні вільно показують на каналах і в кінозалах України? Чому, за словами відомого історика Юрія Шаповала (до речі, автора низки документальних фільмів про лідерів українського відродження 1920 - 1930-х років - Хвильового, Шумського, Скрипника), питання про заангажованість радянського кінематографа, вражаючий розрив між історичною реальністю та зображеною на екранах картинкою ще не було належно продискутовано? Можливо, фільми сумнівної якості про «ідеальне» життя в СРСР, цинічно зняті практично на кістках людей, якраз тому сьогодні й у вільному показі та ТБ, у кінозалах та в Інтернеті, бо не були відповідно оцінені? Ніхто не каже, що їх не треба показувати взагалі, але супроводжувати коментарями - неодмінно.

«День» запитав у експертів, які, на їхню думку, радянські фільми найбільше розходилися з дійсністю. Відповідаючи на це запитання, провідні кінокритики та історики визначили умовні антирейтинги - топ-5 - таких фільмів.

«На цих фільмах виховувалися цілі покоління радянських людей»

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, автор серії документальних фільмів під загальною назвою «Українська мрія»:

- №1 - картині режисера Михайла Ромма і сценариста Олексія Каплера «Ленін у Жовтні» (1937 р.). Олександр Довженко таку оцінку дав фільму: «Ця стрічка нагадує мені концерт, в якому заспівала чудова співачка, а розкланюватись вийшов її чоловік, стоматолог». На цій стрічці виховувалися цілі покоління радянських людей. І справді, гра актора Бориса Щукіна була переконливою, він надав Ленінові людських рис. Саме Щукіна і мав на увазі Довженко, а «стоматологом» зобразив Ромма за погану режисуру. Фільм спотворював усе до деталей. Наприклад, у жовтні 1917-го Ленін через міркування конспірації мав поголене обличчя, а у фільмі залишили традиційний образ вождя. Не було ніякого «товарища Василия», який у фільмі охороняє Леніна, а був Ейно Рахья, якого на момент знімання вже репресували, а тому не можна було називати справжнього імені. Можна довго продовжувати перелік розходжень зображеного із фактами, зокрема говорячи про реальні обставини 1917 року. До речі, був у фільмі зображений і Сталін - уперше у художньому кіно, але його в хрущовську добу «вирізали». Проте це був грандіозний фільм-міф.

№2 - за розрекламованою і популярною колись кількасерійною кіноепопеєю режисера Юрія Озерова «Визволення» (1968 - 1972 рр.), відзняту за брежнєвських часів. Там також грали талановиті актори, була спроба місцями стилізувати зображення «під документ». Утім, насправді фільм продовжував традицію таких помпезних, просталінських стрічок, як «Сталінградська битва» режисера Володимира Петрова і «Падіння Берліна» Михайла Чіаурелі. У фільмі не було правди війни, а солдати, яких показували переважно акуратно вдягненим, ситими, були повними антиподами тих, які залишилися у військовій хроніці.

№3 - Іванові Пир'єву за картину «Кубанські козаки» (1949 р.). Це було цілковите знущання над повоєнними глядачами, оскільки Кубань зображено як рай, де панує достаток і добробут, де є продукти і товари повсякденного вжитку, де живуть привабливі, сильні і щасливі люди. До створення красивої кінофальші залучили талановитих акторів. Вони грали так переконливо, що люди з інших, зруйнованих війною і голодних, регіонів Радянського Союзу їхали на Кубань, щоб жити і працювати там. Невдовзі ілюзії розсіювалися. Але це в тих, хто побачив Кубань. На решту публіки фільм впливав дуже сильно і в тодішньому СРСР мав великий успіх.

№4 - Сергію Ейзенштейну за «Івана Грозного» (1944 р.). Гадаю, не треба багато говорити про геніальний дар режисера й виконавця головної ролі Миколи Черкасова. Однак фільм, точніше перша його серія, був чистою «заказухою». Як відомо, до Івана Грозного Сталін мав пієтет. Іван ІV приєднав великі території, люто боровся з боярською опозицією, для чого мав спеціальне військо - опричнину.

Аналогії із сталінським часом були очевидні: так, жорстокий цар, але він прагнув створити могутню державу. Сценарій особисто прочитав Сталін і написав резолюцію: «Т[оварищ] Эйзенштейн справился с задачей. Иван Грозный как прогрессивная сила своего времени и опричнина как его целесообразный инструмент вышли неплохо». 1944 року була готова перша серія, а в січні 1946-го вона дістала Сталінську премію. У серпні 1946-го вождю показали другу серію, і він бурхливо висловив невдоволення. По-перше, опричники в фільмі виглядають справжніми дияволами, демонами, які готові на все. Аналогія з чекістами беззаперечна. Та найбільше Сталінові не сподобалося те, що царя у фільмі зображено складною людиною, яка переживає сумніви й неспокій. Це відповідало історичним реаліям, але така правда не потрібна була Сталіну, бо вона породжувала питання. Хто ж піде за вождем, який переживає душевні сумніви? 26 лютого 1947 року Сталін прийняв Ейзенштейна й Черкасова та «виховував» їх, як хотів. Ейзенштейн почав переробляти другу частину, але втрутилися вищі сили: у лютому 1948 року режисер пішов із життя. Обидві серії фільму опинилися під забороною, яку знімуть лише після смерті диктатора.

№5 - уже згаданому Олександрові Довженку за стрічку «Щорс» (1939 р.). Герой громадянської війни, «український Чапаєв» - так його назвав Сталін і 1935 року замовив Олександрові Довженку фільм. Стрічка вийшла талановитою, а неповторний актор Євген Самойлов майстерно зіграв головну роль. Ось Щорс розмовляє з бійцями й каже: «И воскреснем мы, - и восстанем из седины столетий, трезвые, храбрые, без ругани, без заискиваний и предательств. Пройдем за Лениным такими достойными, простыми товарищами...» Не «простым товарищем» виявився Ленін. Непростим, на відміну від кінематографічного, був реальний Щорс. Командир Богунського полку, а згодом 1-ї Української радянської дивізії (до речі, сформованої в основному із полків ВЧК, угорських інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо), не був таким значущим і привабливим, як у фільмі. Та й із його загибеллю не все однозначно... Проте треба було зробити «українського Чапаєва», і Довженко його створив.

«Міфологія в кіно міцно увійшла у свідомість людей»

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого:

- №1 - фільму Григорія Олександрова «Веселые ребята», який знімали 1932-го, а вийшов він у радянський прокат у 1933 - 1934 роках. У стрічці йдеться про веселе життя радянських людей у роки, коли вже перші сотні тисяч селян в Україні й на Кубані масово помирали від голоду. До речі, у розпалі зйомок репресували двох сценаристів фільму, зокрема Миколу Ердмана, і відправили в заслання в місто Єнісейськ. Може, тому він і вцілів, що в заслані провів 1937-й рік. Страшна реальність 1933 - 1934 років зображено в кіно у форматі елегантної дурості.

№2 та №3 в моєму «рейтингу» посідають картини Івана Пир'єва «Багата наречена» (1938 р.) та «Трактористи» (1939 р.). Ці стрічки зроблено, так би мовити, на українському колгоспному матеріалі. Можна собі уявити, яким насправді був світ українського селянина-колгоспника в 1930-х роках. Натомість у стрічках, попри всі страшні історичні реалії, колгоспники весело танцюють, співають і б'ють світові рекорди. На жаль, не оминула каральна машина й учасників знімальної групи «Трактористів»: одного зі сценаристів Аркадія Добровольського було репресовано.

№4 - стрічці «Кубанські козаки» (1949 р.) режисера Івана Пир'єва. Зображене в художній формі більше не має нічого спільного з історичною правдою. Опозиційний театральний режисер Юрій Любимов (до речі, актор у цій картині) якось розповів, що під час знімань стрічки старенька кубанська козачка підійшла до нього і запитала: «Синок, а з якого життя це кіно?» Вона навіть поруч зі знімальними майданчиками бачила імітування фіктивного благополуччя. Як зізнався Любимов, у той момент він чи не вперше відчув страшенний сором за участь у картині та й узагалі за весь радянський кінематограф. Можна сказати, що відтоді почався його шлях як художника-опозиціонера.

№5 за фільмом згаданого вище режисера Григорія Олександрова «Цирк» (1936 р.). Героїня фільму, американська циркова актриса, закохалася й хоче залишитися жити в СРСР. Стрічку масово показували в 1940-х роках, а 1946-го шлюби між радянськими й іноземними громадянами були категорично заборонені. Із художнього погляду «Цирк» без перебільшення можна назвати блискучою картиною. Але ж до радянської реальності показане глядачеві не мало жодного стосунку. До речі, весела комедія з'являється в часи, коли на повну силу почав працювати репресивний маховик. Любов Орлова, яка зіграла в цьому фільмі головну роль, пройшла через певні «репресії» через чоловіка. А згодом було розстріляно оператора картини Володимира Нільсена як німецького шпигуна. Цей фільм - суцільний міф.

Парадоксально, але саме за неправдивість картин радянський масовий глядач їх і любив. Міфологія в кіно так міцно увійшла в масову свідомість, що, скажу відверто, не знаю, як із цим боротися. Навіть сьогодні є спеціалізовані канали, які ці фільми активно показують. Цікаво, що в Росії нині не поспішають показувати перераховані мною фільми.

Сьогодні українці дуже залежні від «лідерів», які навмисне підштовхують нас до радянського неадекватного дійсності кіносвіту. Очевидно, що це політика. І для того, щоб в Україні більше не показували вигадане кіно, потрібно вже тепер змінювати міністрів освіти, культури та керівництво Держкіно.

«Ідеологічних замовлень кіномитцям найбільше дають держави агресивні, тоталітарні, авторитарні»

Володимир ВОЙТЕНКО, кінокритик, ведучий авторської телепрограми «Аргумент-Кіно» («1+1»):

- Польський кінорежисер Єжи Гофман, добре знаний українським глядачам саме фільмами на історичну тематику, в одному із інтерв'ю сказав, зрештою, очевидну істину: «Історію не можна вивчати за художніми фільмами», маючи на увазі, зокрема, і свої.

Тут нічого додати, адже ігрове кіно, утім, як частенько й так зване документальне, - це не підручник для вивчення історії, а певна мрія, легенда, міф про ті чи ті історичні події. Дуже часто мрія про минуле чи то задля «підкріплення (національних) сердець» (для чого, скажімо, і писав свої романи на історичні сюжети Генрик Сенкевич, які згодом екранізував той самий Гофман) - це таке собі суспільне ідеологічне замовлення, а чи задля легітимізації сьогоднішніх дій, актуальної політики. Це переважно ідеологічне державне замовлення. І природно, що їх кіномитцям завжди найбільше дають агресивні, тоталітарні, авторитарні держави.

Тому закономірно, що здебільшого фільми на історичну тематику є багато в чому фантазійними, такими, що видають чиєсь бажане за дійсне. А тим паче фільми, створені в тоталітарному СРСР. Їх можна називати десятками й сотнями.

№1 - за найбільш кричущим прикладом - фільмом Івана Пир'єва «Кубанські козаки» (1949 р.). І це сприймалося суспільством так гостро, бо у стрічці йшлося навіть не про історичне минуле, а про повоєнне сучасне в Радянському Союзі.

У той час як гуляв повоєнний голод, у фільмі замальовували мало не споживчий і будь-який інший комунізм. Разом із тим навіть цю стрічку велика кількість публіки сприймала гаряче, фільм був надзвичайно популярним, бо створений у такому собі жанрі «народної оперети», як зазначав сам режисер, ну й відповідав певній російській національній ідеї про побудову царства Божого на землі, проказковий «град Кітеж», про всезагальне, а не індивідуальне щастя.

Фільмами, що найбільше викривляли історичну реальність, звісно, були ті, що легітимізували репресивну політику, особливо під час Другої світової війни, і змальовували рушії й образ цієї війни. Щодо першого, то можна назвати «Великого громадянина» (1937 - 1939) Фрідріха Ермлера, що, по суті, легітимізував, виправдовував, підтримував Великий терор тих же років в СРСР, - №2.

Щодо зображення Другої світової війни, тут найбрехливішими, звісно, були такі воєнно-ідеологічні епопеї, як «Звільення» (1968 - 1972) - №3 і «Солдати свободи» (1977) Юрія Озєрова -№4. Узагалі ж початок цій традиції в радянському кінематографі закладений фільмом №5 режисера Михайла Чіаурелі «Падіння Берліна» (1949), що є яскравим зразком сталініани, де, крім усього іншого ідеологічного, потужно міфологізовано образ Сталіна.

Вадим Лубчак, «День»

Фото - «День»