- Сьогодні є безліч серіалів. Як ви гадаєте, для якості це плюс чи мінус? Чи, може, це якось проявиться в майбутньому, бо вже тепер від них ніхто творчого процесу не очікує?

- Те, що зараз серіали заполонили екран, - прикмета часу. Вони є «прошарком» для реклами. Ми існуємо тільки завдяки оплачуваній рекламі, якої одному каналу дають більше, іншому - менше. Деяким узагалі не дають. Тому вони своїх серіалів не знімають. Якби «дециметрові» теж мали багато реклами - було б не продихнути. 

Пригадую, як 2002-го ми з Валерієм Усковим пробивали «Дві долі». Куди тільки ці непідйомні томи 24 серій не тягали! Нам скрізь заявляли: «Серіалів знімати не будемо». Я відповідав: «Будете! Ще й як будете! Після мексиканських глядач вимагатиме їх і від вас». 

Згодом усе так і сталося. Цей серіал узяв для постановки «Телефільм». І виявився переможцем: до нього пішов глядач, реклама, гроші, нагороди фестивалів. 

- Для виробників - годівниця, для певної категорії глядачів - дозвілля. 

 - Напевно є люди, котрі вважають серіал виключно зароблянням грошей. Тільки б щось робити й пристойно отримувати. Але є категорія режисерів, котрі не хочуть втратити кваліфікацію, - вони намагаються наповнити серіал художніми образами, щоб це скидалося на кінематограф, щоб це було явищем, коли про долі героїв говорили повсюди: в транспорті, чергах, лазнях. 

Пригадую, коли йшли «Вічний поклик» і «Тіні зникають опівдні», люди на процедури не ходили, доки не додивляться (серії повторювали вранці). Це було явище. Тепер теж. Але, на жаль, багато фільмів стали простенькими до неподобства. За сюжетом, за думкою. За виявленням суті героїв, посиланням. І, природно, простенькими за виконанням. 

Якщо «Вічний поклик», «Тіні зникають опівдні», «Сімнадцять миттєвостей весни» Тетяни Ліознової, «Викликаємо вогонь на себе» Сергія Колосова називали телефільмами (які складалися горизонтально, й виходило велике кіно), то тепер тільки розмови й перекази. Забери половину - історія не постраждає. Та й кіно не вийде. 

- Що дозволяє тримати марку за нинішніх темпів виробництва і спрощеного ставлення до якості продукту?

- Якщо в повнометражному кіно існує кінематограф у відкритому вигляді, то в серіалі дія розвивається за рахунок діалогів. Якщо цікавий діалог - глядач слухає, ні - перемикає на інший канал. 

Та й російські канали розділилися за тематикою. У Першого більше грошей: він всеосяжний, бере серйозніші теми, серйозніших акторів і знімає фільми, які глибше копають. Це наближення до кінофільму. 

Другий російський федеральний телеканал перейшов на мелодрами. Це спокійніші сюжети, менш драматичні, дешевші. 

Третій (ТВ3) робить переважно все, що пов'язане з Москвою. Четвертий канал спеціалізується на пригодах та криміналі. Хоч як дивно, більше платить. Там більше видовищ: зіткнень машин, погонь, стрілянини, бійок, крові. Але, по-моєму, вже й це оскому набило. Дивиться в основному молодь. А ми з Валерієм брали й беремо картини, в яких можна побачити «далечінь у людині». 

Потрібно знати людську долю й намагатися розповісти про неї правдиво. Коли грубі люди збираються в кадрі, хоч би що вони робили - це буде виробництво. Людські проблеми - проблеми вічні, але їх можна по-різному донести. Леонід Трауберг свого часу любив наводити приклад: люди всю картину, півтори години копають канал, коли пішла вода - у залі плачуть. Отже, цих героїв полюбили настільки, що перейнялися їхніми проблемами, на певний час забувши про свої.

- Скільки ви могли раніше дозволити собі дублів і скільки - тепер?

 - Коли знімали на відеоплівку, могли хоч тридцять, але ніколи цього не робили. Якщо актор брав на себе більше, ніж чотири, я таких не знімав. Один - два, і все. Я знав акторів першого, другого дубля, бувають - третього, яким треба розійтися, щоб увійти в стан. 

Коли знімали кінокартини, то більше трьох взагалі не могли собі дозволити. Плівку «Кодак» давали один до трьох. Скрізь свої обмеження, ми ж розуміємо, що в самому слові «кіно» є склад «но» - він завжди заважає. 

- Актори 1960-х і нинішні... Чим різняться, і що в них спільного? 

 - Не хотів би про нинішніх. Можу сказати одне. Раніше актори більше дорожили своїм ім'ям і місцем у мистецтві. Якщо їх запрошували в кіно, вони віддавали себе і весь свій час. Дорожили ролями, якщо грали в театрі. Що б не робили, були чесними і перед собою, і перед мистецтвом. 

Тепер актори, користуючись часом, знімаються в п'яти проектах одночасно, роз'їжджають з антрепризами. То яким він може прийти на зйомку, якщо ніч не спав, до того ж пропиячив, удень репетиція, ввечері спектакль, роль читати ніколи, а о восьмій ранку - зйомка? Це жахливо! У них усе між ділом. Головним, напевно, вважають, той проект, у якого вищий рейтинг і де більше платять. 

- Як ви ставитеся до роздутих гонорарів розкручених акторів?

 - Роздули гонорари самі спонсори, щоб залучити акторів з іменем. Тепер, обговорюючи акторів, кажуть коротко: він медійний або не медійний. 

Ну гаразд, медійний. Але хіба знаєш, як із ним працювати.

- Ви багатьох акторів розгледіли. Кого вважаєте своїм найбільшим відкриттям?

- Знаєте анекдот? Зустрічаються два літніх чоловіки. Один іншого запитує: «Як живеш? Як здоров'я?» Той відповідає: «А в тебе час слухати є?» Тобто якщо час є, до вечора розповідатиму про свої болячки. Так і я: почну - мало не здасться. 

Ми з Валерієм Усковим налічили тридцять дві людини, котрі стали акторами й наздогнали або наздоганяють нас за званням. 

Якщо говорити про вплив на людську долю, що, на мій погляд, завжди важливіше, то насамперед це Петро Вельямінов. Він ніде не знімався. Був особою, «заплямованою» дворянським минулим. Його батьки були репресовані. Та й сам незадовго до «Тіней» із таборів повернувся. Десять років за 58-юстаттею відбував. 

Ми побачили його в спектаклі Свердловського театру, запросили, а потім - знаєте що: Москва, «Современник», ролі в кіно, народний артист і народний улюбленець. 

Олексій Серебряков у нас ще хлопчиком в «Вічному поклику» знімався. Потім в «Батькові і сині». А далі, по-моєму, не потрібно пояснювати, який актор виріс? Молодий актор Толя Пашинін запам'ятався глядачам за серіалом «Провінціали». Його двічі виганяли з училища. Коли бачить мене, вічно доземно кланяється. Кажу йому: «Ти так лоб собі колись розіб'єш». 

Доленосним для нас і для Нонни Терентьєвої був її дебют у нашому першому художньому фільмі «Найповільніший поїзд». Потім вона стала народною артисткою РРФСР. 

- Раніше у ваших фільмах завжди поряд стояли двоє прізвищ. Чому ви розійшлися з Валерієм Усковим? 

 - Ми розійшлися 2006 року. Вирішили: годі ділити «постановочні» навпіл! Ми ж отримували одну зарплату на двох! Як виплата - так і йдемо до однієї каси. Нам уже давно казали: « Хлопці, ви божевільні: два повноцінних режисери, маєте всі заслуги, а працюєте за півзарплати». 

Ми вирішили спробувати: Валерій пішов знімати продовження «Двох доль». А я - фільм «Ніна». Обидва фільми здобули найвищі рейтинги, вдячність глядачів, а ми - нормальну зарплату, яку отримують усі нормальні режисери, котрі працюють поодинці. 

- Ви ще з початку шістдесятих працювали разом. Найрідкісніший дует у кінематографі. Як це було? Ви так поріднилися (відомо, що ви й без того родичі)?

 - Так, ми надзвичайно рідкісна пара. І сміливо могли б потрапити до Книги рекордів Гіннесса. А було це просто. Ми вибирали сценарій, якщо він подобався обом. Ішли ва-банк. Писали заявку, несли в Держкіно. Там уже знали, що працюємо вдвох. 

Коли добирали акторів, тут між нами й виникала інтрига, чий кращий. Знаходили вагомі аргументи в суперечці. І це нам дуже допомагало. Ба більше, коли нам треба було виходити на знімальний майданчик, у нас був другий оператор-постановник, і ми завжди працювали паралельно. Ми не стояли біля камери вдвох. 

- Невже писали, як Ільф і Петров «Одноповерхову Америку», - частинами, перебуваючи в різних місцях, а коли складали - не відрізниш, де чиє? 

- Ми зустрічалися й запитували один в одного: «Ну, що там у тебе вийшло?» Він читав моє, я його, порівнювали, знаходили спільну мову і йшли далі. 

Уся сварка в нас відбувалася до знімального майданчика, коли обговорювали, що, як і де. На вибір натури їздили поодинці. Один знімав, інший монтував. 

Один казав: «У такій-то сцені бракує оглядової панорами або великого плану». Інший дознімав потрібні кадри. І сцени в нас були м'ясисті, вони були зроблені так, що не причепишся. Не те що тепер, коли знімають вісім хвилин на день. Дивишся: Боже, бракує двох планів. І голову ламаєш: може, голуба в польоті поставити тут, або щоб кінь проїхав? Потім смикаєшся - а чого він там їхав? 

- А у фільмі «Капкан» ви зіштовхнули між собою в любовній історії пару, яка на той час уже розлучилася: Олександра Абдулова й Ірину Алфьорову. Схоже, вам гострота сприйняття необхідна?

 - Це картина для мене як вигук: «Люди, подивіться й замисліться, скільки в них усього за плечима, як можна це все скинути, розтоптати, з якої причини?». Знову-таки, життєва проблема. Першим я запросив Абдулова й запитав: «Як ти дивишся, коли я на роль твоєї дружини візьму Іру? Які у вас стосунки?». Абдулов здивувався: «Ви що? Нормальні!». Пояснюю: «Все-таки у вас там буде сцена в ліжку, любов, ненависть». Він відповів: «Не страшно! Ми все це вже в житті пройшли». Телефоную Ірі. Ми на той час були добре знайомі, вона в нас у «Нічних забавах» грала. Пропоную роль, і тут-таки уточнюю, з ким, хто герой. Іра відповідає: «Не знаю, як до цього Сашко поставиться, але мені б хотілося з ним ще як з актором зіштовхнутися». - «Чудово, - сказав я їм, - любіть одне одного в нас у кадрі». Я вважаю, в них вийшло. 

- Щось привнесли від себе в сценарій Едуарда Володарського про Мессінга? У вас, мабуть, було своє бачення цієї людини? 

- Я ж бачив його! І вірив у нього! Я прочитав сценарій і згадав, як ми з Валерою бачили його у Свердловську. Мій тато був актором Свердловського театру оперети. Він був красенем героєм-коханцем. Його запрошували на всі культурні заходи міста, а він усюди тягав нас (ми з Валерою - двоюрідні брати). 

Мессінг тоді виступав у цирку. Після виступу в кабінеті директора зібралися всі свої. Він ще там якісь фокуси за столом показував. Розмовляли, сміялися. Валера нагадав, що там були діти циркачів, але Мессінг чомусь звернувся до нас: «Ну, а молодь де трудитися хоче, в цирку чи театрі?» Ми вже знали, що хочемо в кіно. Відповіли, що плануємо стати режисерами. Він уважно подивився на нас і сказав: «Якщо доживу, може, й мене знімете».

Коли ми прочитали сценарій, то згадали, як 1948 року, коли літак з командою хокеїстів ВПС розбився під Свердловськом, ми з Валеркою, замість того, щоб піти в школу, схопили лижі й поїхали в Кольцово до місця авіакатастрофи. На перекладних, потім по цілині на лижах. Близько нас не підпустили, але чорну вирву й рештки літака бачили. Це було за двадцять вісім кілометрів від міста. Про цю авіакатастрофу Мессінг попереджав Сталіна. Цим ми й розпочали фільм. Нічого від себе не додали, просто сцени поміняли місцями. 

В Едуарда Володарського репортер просить у Мессінга завізувати статтю. Мессінг ставить свій підпис, репортер квапиться йти, у дверях його зупиняє голос провидця: «Ви тільки не переживайте, але цю статтю про мене ніколи не надрукують». Він намагається заперечити, мовляв, завтра ж вийде, її чекають, під неї місце залишили. Мессінг знизує плечима: «Побачите». Наступного дня репортер розгортає газету й не знаходить цієї статті. Я прочитав і подумав: «Ну й що тут надприродного?» І взяв для початку сюжет із середини сценарію: Мессінг виступає перед глядачами. У залі - син Сталіна. Мессінг пропонує ставити йому запитання. Василь Йосипович просить дівчину запитати, з яким рахунком зіграє його улюблена команда з «Крыльями Советов» такого-точисла. Мессінг перепитує в сина Сталіна, чому він особисто не ставить своє запитання: «Ми ж знайомі, чи незручно звертатися до чаклуна?» Відповівши на запитання, він несподівано заглиблюється в себе, просить вибачення, що не може продовжувати концерт, і йде зі сцени. Наступна сцена - дзвінок Сталіну: попередження, щоб той зупинив сина від польоту з улюбленою командою. Далі повідомлення про саму авіакатастрофу, яку ми з братом спостерігали. І тут ми крупно даємо назву «Вольф Мессінг: той, що бачив крізь час». Усе - вулиці порожні. 

- З ваших слів, сам Мессінг був не проти у вас зніматися! А чи не «заважав» він це робити Євгенію Князєву в головній ролі? Чи не супроводжувала містика зйомки фільму? 

 - Я вважаю, що містика була. Але це відбувалося зі мною. Річ у тому, що я дізнався, де похований Мессінг. І ми з продюсером та ще двома-трьома людьми з групи поїхали на могилу пом'янути й попросити благословення. Я не боявся. Але хотілося попросити: «Допоможи...» Прийшли й простояли як зачаровані. Довго... Поки хтось не сказав: «Ну, вип'ємо, чи що?». Випили. 

Третього знімального дня в мене інсульт. А знімали прямо біля Кремля. Попросив знайому робити голковколювання. Час було чітко виділено, тому процес голкотерапії відбувався прямо на знімальному майданчику. Зіваки могли спостерігати зйомки й дивного режисера з голками в голові. 

- Ви працювали з інсультом?

- А режисер інакше не може. Спрацював закон діалектики - необхідність через випадковість. Вранці крапельниці, вдень голки. Потім усе-таки довелося зробити операцію. На дванадцятий день продовжив зйомки в Білорусії. Там під час зйомок стався урологічний напад. І знову операція. Перерва - й знову за справу. Третя операція була найпростішою: несподівано швидко розвинувся гайморит. Мені зробили рентген і сказали: «Терміново на операційний стіл!» У чому був, у тому й ліг. Коли я все це розповів одному знайомому, почув приголомшливу репліку від його старенької бабусі: «Синку, це він вчасно допоміг тобі. Забрав хвороби, щоб ти не запустив їх». І я чомусь заспокоївся, адже й справді обійшлося. Так розсудила проста людина, принаймні так це видається збоку. І потім картина пройшла з великим успіхом. Звідки тільки ми листів не отримували! І Князєва визнали найкращим актором. 

- Крім Князєва, когось ще на роль Мессінга пробували? 

- Я гарячково думав: хто б це міг бути? Потрібна досить специфічна зовнішність. Жодної ідеї не виникало, доки не прийшла моя асистентка щодо акторів. Вона сказала: «Я, здається, знайшла вам Мессінга». Дістає пошарпаний журнал, на ньому телефони якісь записано, вона його з перукарні поцупила, розгортає й показує фотографію Князєва, там було його інтерв'ю з приводу набору в Щукінське училище. Я побачив його обличчя й не вагаючись сказав: «Він гратиме в нас Мессінга!» Наступного дня вона знайшла його телефон. Я зателефонував і відрекомендувався: «Вас турбує режисер Краснопольський, по матері моє прізвище Князєв», і запропонував йому роль. Він розсміявся, перепитав: «Ви не жартуєте?». - «Анітрохи, - відповів я, - і якщо дозволите, завтра ж вам принесуть сценарій у театр. Я більше нікого не пробуватиму». Він відповів: «Усі режисери так кажуть». Насправді більше ніхто не може сказати, що я вів із ним переговори щодо цієї ролі або що запрошував на проби.

- Когось із українських акторів збираєтеся запросити в нові фільми? Свого часу у вас знімалися Нонна Терентьєва, Ада Роговцева, Ірина Буніна. Що згадується у зв'язку з ними? 

- З Адою Роговцевою спілкуюся. Телефонував їй, коли в неї сталося лихо. З ювілеєм вітав.

Недавно Ірочці Буніній телефонував: вона в нас у новому фільмі ігуменю гратиме. Зателефонував і запросив Льошу Колесникова, він блискуче в «Єрмаку» знявся. Мало не забули про Толю Барчука - він же ще студентом третього курсу в першому нашому фільмі знімався. Телефоную йому. Він: «Слухаю». Ми не бачилися з 1962 року. Думаю, що б йому таке сказати, запитую: «Тату Колю, а тобі подобається тьотя Зіна?». Чую: «Ой! Володимире Аркадійовичу!» 

- Який серіал виявився найважчим у виробництві?

 - Усі! Щоразу щось нове. Потрібно звикати до акторів. Потрібно впіймати стилістику фільму, зрозуміти, відчути фінал: адже в сценаріях вони одні, а в мене - інші. Знімаючи, розумієш, що він має вийти з іншим емоційним забарвленням. Тепер усі вимагають у фіналі поцілунку, але не завжди він повинен і може бути. 

Любов Журавльова, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://dt.ua