Маркварт Герцоґ: Це був матч-реванш. Команда «Старт» київського хлібзаводу 6 серпня зіграла проти німецької команди «Flakelf» («Зенітки») й здобула перемогу з рахунком 5:1. Через три дні, 9 серпня, був запланований матч-реванш. Проте українська команда знову виграла. Це була драматична гра, кінцевий рахунок зустрічі був 5:3. Так кажуть факти, однак ця історія нині оповита багатьма легендами.

 

Легенда про те, що українські суперники німецької «Flakelf» були страчені нацистами на знак покарання, є доволі живучою. В Україні у деяких родинах і досі переповідають, як «динамівці» зіграли з найсильнішими футболістами «Люфтваффе». І програли…

Вхід на легендарний стадіон «Старт» у Києві, де 9 липня 1942 року відбувся матч команди хлібзаводу проти «Зеніток»

Суперники «Старту» не були відомою командою. Про цю «Flakelf» практично нічого не відомо. Тут слід пояснити контекст. Коли німецькі війська увійшли в Україну, публічні заходи, такі як кіно, концерти чи спортивні змагання, були заборонені. Лише коли згодом німці вирішили здобути прихильність українського народу для протистояння з СРСР, вони знову дозволили такі розважальні заходи. Це був стратегічний крок. Дозволили також футбольні матчі. Німецькі солдати скрізь на окупованих територіях спонтанно утворювали команди, часто лише на одну гру. Дослідники нараховують близько 150 таких ігор, зазвичай між зовсім неважливими командами. Про це можна прочитати в німецькій пресі, зокрема у спортивному журналі «Der Kicker». Там можна знайти листи солдатів з окупованих України, Франції, Бельгії... Але комплексної інформації про матч ви не знайдете.

Ігри між німецькими командами та командами окупованих країн були важливими для німецького міністерства закордонних справ, але не для міністерства пропаганди. Зовнішньополітичний інтерес полягав у тому, щоб завоювати серця киян та українців для військових цілей Німеччини та налаштувати людей проти комунізму та Сталіна. З цього погляду було байдуже, програвали німецькі футболісти чи вигравали. Якщо вигравала київська команда, то це було добре як для української душі, так і для зовнішньополітичних інтересів Третього рейху.

А от міністерство пропаганди та Геббельс хотіли такі ігри заборонити, оскільки тоді був ризик, що «представники німецької раси» можуть програти командам окупованих земель. Тому існував затяжний конфлікт між міністерством пропаганди та міністерством закордонних справ.

 

На перерву команди пішли за рахунком 3:1 на користь «Старту». Тож, радянський фільм «Третій тайм» (1962) викривив факти, розповівши, що українці програвали 0:3, а потім виграли 5:3. Також є неправдою те, що арбітр підсуджував німцям. З українських ЗМІ, на жаль, відоме лише ім'я судді – Ервін. Але опис несправедливого судді є нічим більшим, як одним з елементів казки про «матч смерті». Як і таємничий офіцер СС, який погрожував гравцям хлібзаводу. Насправді ж українські футболісти, напевне, просто використали цю гру як шанс відплатити німецьким солдатам за окупаційне пригноблення.

 

 

 

Так, убивство гравців «Старту» є найважливішим елементом легенди. Українські дослідники ще 1992 року змогли довести: насправді чотирьох гравців кинули до концтабору «Сирець». Але немає жодного причинно-наслідкового зв'язку із самим матчем. Арешт та убивства відбулися набагато пізніше. Якщо вже шукати причинно-наслідковий зв'язок, то більш імовірною є інша гра. 16 серпня «Старт» розгромив із рахунком 8:0 команду київської управи «Рух», що співпрацювала з окупаційною владою. А лише через два дні після цього гравців заарештували. Гравці «Руху» могли донести на своїх суперників, що ті були колишніми гравцями «Динамо», команди сталінського НКВС. Один зі свідків підтвердив, що донос мав місце.

Проблемою для радянської пропаганди було те, що деякі футболісти «Динамо» співпрацювали з гестапо. І за це були засуджені радянською владою до смертної кари, але згодом вирок змінили на довгорічне ув'язнення. Звичайно, це не пасувало до міфу про «Матч смерті», за яким усі ж ніби були героями-антифашистами, готовими за комунізм іти на смерть, жертвувати життям за Сталіна та Велику вітчизняну війну. Свідчення того часу доводять, що гравці хлібозаводу святкували перемогу до самої ночі. Їм ніхто не заважав. В Україні було проведене розслідування, допитано багатьох гравців, які брали участь у матчі. Все було письмово задокументовано, але ці свідчення одразу ж зникли в архівах. І лише після «холодної війни» ці архіви відкрили.

 

 

 

 

 

Я вважаю це провокацією проти українців, коли «колабораціоністи» розмовляють українською і зображаються брудними, злими та заляканими, а героями є молоді російські комуністи. Фільм замовчує той факт, що для багатьох українців нацисти порівняно зі сталінізмом спершу сприймалися як менше зло. Звичайно, це не пасувало до картини, яку малювала сталінська пропаганда. У Німеччині деякі журналісти та дослідники лівої орієнтації ще й досі вірять у цей міф, так само, як у сучасній Росії досі прославляють сталінізм. 

Цілком може бути, що хтось ще живе. Але після 70 років пам'ять людей уже не така добра. У Німеччині писали про цю гру, починаючи з 1970-х. Але жоден з тодішніх німецьких футболістів не обізвався. Зі спортивного погляду, гра не була важливою. Не мала вона, як окремо взята гра, й політичної важливості.