Чисто. Порожньо. Як у Семена Кірсанова: «На душе, как в синем небе, после ливня - чистота». 

...У цьому випадку різні слова, які для цього скорботного приводу шикуються в речення, здаються банальними. Великий, геніальний, любимий, всенародний, незамінний. «Інтелектуальний арлекін», «справжній курбасівець», «хранитель традицій».

Але все так і було. І всі ці слова - правильні, щирі. 

Як щирим був і його «театральний роман». Із кожним із вас... З усіма разом. І з кожним зокрема. 

Цей «роман», написаний його життям, багатий на сторінки яскраві й видатні, ліричні й гумористичні. Вважай, від перших його кроків у «мистецтві», коли ще дитиною грав сірого вовка на новорічному ранку і всерйоз повірив, що налякав дорослих грізним дитячим риком (така вже тоді була сила його перевтілення!)... до кроків останніх. Коли не слухалися ноги, боліло серце, розривалася душа. А розум - його гострий розум - кипів ідеями, мріями... 

Звісно, мріяв грати. До останнього зітхання.

Навіть коли у Феофанії їздив лікарняними коридорами у візочку, то жартома «пострілював» у перехожих милицею, наче герой бойовика, а потім зі сміхом у тремтливому голосі розповідав по телефону: «Я, поки лікуюся, стільки гидоти передивився на відео, що навіть готовий усе це зіграти, аби отримати... «Оскара»!» 

Справді, перегортаючи його «роман», знайдеш різноманітні епізоди, лики, долі. Будуть, наприклад, профілі гетьманів і фізіономії окремих генсеків. Хмельницький, Мазепа, Брежнєв etc. Здається, він їх усіх «зачарував». Зібрав в одну компанію
своєю легкою артистичною рукою - і повів «за!» глядача. 

...Так багато він зробив, усе скрізь встигав. Хоч би скільки привабливих пропозицій сипалося на нього останніми роками, тут-таки на будь-якого коня злітав стрімко, не озираючись - навіть у 65... 

І навіть коли на багатті горів синім полум'ям, а очі його Бульби пропалювали мені серце, то вірилося (як у дитинстві), що й цей «чапай» перепливе свою річку і приб'ється до щасливого берега, і найтрагічніший фінал силою своєї волі й особистості він перекрутить у хепі-енд... 

Тільки так не буває. Чапай тоне на середині Уралу. Бульба згоряє дотла. 

І наш великий - і мій єдиний - «мовчки» слухає у своєму театрі оглушливі оплески... 24 липня 2012 року. 

Останню сторінку дописано. 

І те, що буде «потім» - у якомусь наступному «сиквелі» з його іменем на щиті, - не так уже й важливо. (Мені-то точно неважливо, оскільки масштаб таких втрат у мистецтві лише загострює всередині тебе біль, відчуженість, чесність...) 

Краще не буде, це всі розуміють. 

Кончина таких людей змінює час.

Тому кінець його «роману» й увінчаний якимось всесвітнім катарсисом. Наче в давньогрецькій п'єсі. Коли Бог-розпорядник - на небесах, а на землі - його «паства»: розгублена, розрізнена, осиротіла. 

Поетеса Вероніка Тушнова одного разу запитала у віршах: «Почему без миллионов можно? Почему без одного нельзя?» Запитання адресоване героєві її ліричних переживань. Але в даному разі запитання доречне і у зв'язку з головним героєм «роману»...

«Чому?!» Та хоча б тому, що цій людині була властива творча совість. Міг бравірувати, грати, лукавити. Але точно знав, де золота середина в житті, а де нескінченність у мистецтві. Де «добре», де «погано». Правий-лівий - де бік.

Він був обдарований природою-матінкою не тільки артистичним генієм, а й майже неможливими в сучасному квазімистецтві рисами: співчуттям, розумінням, добротою. 

І кожне його слово - було словом арбітра в мистецтві. І за спиною його (тим, хто в колективі) жилося як у Христа за пазухою. 

Один дзвінок: «Миколо Яновичу, у нас проблема з тарифними розрядами...» І за хвилину тарифні розряди поверталися на місце. 

Один його погляд - суворо, з-під лоба... І не потрібно звітних зборів. Бо всі розуміли: цей погляд болючіший за догану, оскільки може «розлюбити». А жити «поза» любов'ю - чи на сцені, чи на екрані, чи в колективі - для нього було некомфортно, незатишно, болісно. 

Тільки в любові знаходив сенс. Плаксивим утирав сльози, а сопливим - носи. Був готовий «роздути» штат до меж астрономічних. Тільки б усім вистачило місця на «суничній галявині». Тільки б кожен знайшов свій кущик і ягідку й, природно, зарплату. 

Розмови про затяжні закулісні конфлікти в його театрі - нісенітниці. Те, що колись і було, давно зотліло. Він гасив ледве намічені ці конфлікти, як вапно. Гасив мовчанкою, абсолютним відстороненням від суєти. І вже той, хто шкрябався до нього в двері з бажанням «настукати» на ближнього, зразу викреслювався з його списку, перетворювався на персону нон грата. 

Про нього правильно кажуть - «останній великий». Але хотів би додати. Навіть будучи «великим», ніколи не принижував «великих». І сяяли вони в його театрі, як діаманти. Найкраща трупа країни. Найкраще зібрання творів під «його» обкладинкою: Панчук, Сумська, Хостікоєв, Богданович, Задніпровський, Смородина, Лазова, Бенюк, Стальчук, Михіна, Руснак (даруйте, кого не згадав). 

«Та нехай грають! Хіба мені шкода?» У цьому було здивування великої дитини й великого лицедія, позбавленого творчих ревнощів... 

Він чудово знав ціну собі. І тому кожна його роль дорогого варта. Від маловідомого Керенського в картині С.Бондарчука до всім відомого Бульби в блокбастері
В.Бортка. Від радянського Віктора в ранньому львівському спектаклі «В дорозі» за п'єсою В.Розова до «імпортного» Фрейда в київському спектаклі «Істерія» режисера Г.Гладія. І багато ж таких. Коли відлетіли у кращий світ орли й соколи радянського кіно (Кирило Лавров, Михайло Ульянов, Олег Єфремов), його фактура чарівного мудреця й сильного чоловіка ніби заміщала ті непоправні втрати. І в кінематографічній Росії виник бум навколо Ступки. І в європейських країнах його ім'я стало синонімом нашої культури. 

По суті, він прожив дуже достойне життя. В якому дуже багато що здійснилося. Хоча й не все... 

Років зо два тому загорівся зіграти Фірса. Мовляв, чудова роль «майже без слів». 

Здавалося, зірки почали всміхатися. Московський режисер В.Дубровицький запустив антрепризний проект «Вишневий сад» і - о диво! - покликав на Фірса саме його. 

Артист став не просто вчити роль, він став створювати персонажеві долю, а спектаклеві - головного героя. 

На жаль, виникла пауза. Лікарні, тривоги тощо. Фірса в тому (до речі, невдалому) спектаклі зіграв С.Любшин. Але одного разу, коли треба було передати йому якусь п'єсу (здається, «Розенкранц і Гільденстерн мертві» Тома Стоппарда), на щастя, побачив цю його ОСТАННЮ РОЛЬ... 

Кабінет Ступки - театрали про це знають - складається ніби з двох відсіків. Простір офіційний. І простір особистий, у вигляді вагончика-купе, зі столиком між сидіннями.

Ось так осіннього вечора, сидячи напроти, він і грав свого Фірса лише двом глядачам (другий - його вірний прапороносець із літературної частини). 

...Тривало це хвилин п'ятнадцять. Не більше. Фірс сидів на відстані простягнутої руки. І не було сумнівів - так, це він, старий лакей із п'єси Чехова. Якому 87 чи трохи менше. Ступка, мабуть, придумав кілька варіантів одного образу. Але того разу програв історію якоїсь абсолютно щасливої людини. Його Фірс урочисто «зустрічав» Раневську разом зі своїм стареньким патефоном. Лунала музика з їхнього минулого прекрасного життя. Він наспівував, підморгував. Його очі спалахували іскрами молодості й задерикуватості. Ніби свідомо «впавши в дитинство», він передражнював Гаєва й підсміювався над Любов'ю Андріївною. Муркотів навколо кожного, як кіт, що гуляє сам по собі. 

Ступчин Фірс був не лакеєм, а паном. «Барыня МОЯ приехала! Дождался!» - він говорив поважно, іронічно, чинно, виділяючи «моя». Гаєву повторював: «Опять не те брючки надели. И что мне с вами делать!» - як суворий вихователь не у «вишневому», а в дитячому «садку». «Недотепи» - це вони, а він - та ще штучка. 

Фінал п'єси обіграв дивовижно, абсолютно несподівано. Зламався патефон. Надломилося життя. Всі виїхали. «Людину забули». І тут-таки й настав найвищий момент його особистого щастя. Він залишався сам. Наодинці з будинком і садом. Більше нічого не потрібно. Бо всі йому так набридли... І погляд його торжествував. А останні репліки виголошував із якоюсь елегійною усмішкою: «Жизнь-то прошла, словно и не жил... Силушки-то у тебя нету, ничего не осталось, НИЧЕГО...»

На моїх очах він писав новий «роман» на основі великої п'єси. Пестив зламаний патефон. Крекчучи вкривався старою книжкою, наче ковдрою. І, згорнувшись калачиком, тихо-тихо засинав. Назавжди. 

Спектакль скінчився. Сльози довго стояли в очах. І тоді казав і тепер йому повторюю... «Дорога моя людино... Дякую тобі. Все, що було, прекрасно. Все, що було, божественно».

Короткі титри 

Богдан Ступка. Народився 27 серпня 1941-го на Львівщині. Помер 22 липня 2012-го в Києві. Останні одинадцять років очолював Національний театр імені Івана Франка. Серед сценічних звершень актора його ролі в спектаклях: «Украдене щастя», «Король Лір», «Тев'є-Тевель», «Енеїда», «Річард III», «Істерія», «Цар Едіп». Всенародну популярність принесли акторові і роботи в кіно: «Білий птах із чорною ознакою», «Тарас Бульба», «Свої», «Водій для Віри». 

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»
Фото - http://dt.ua