Чому законопроект Колесніченка не веде до розв’язання мовної проблеми
Фокус на політичній метушні довкола проекту, а не на його законодавчій суті, свідчить про поширене в суспільстві припущення, що закони в нас ухвалюють зовсім не для того, аби виконувати, тому й аналізувати мотиви ухвалення важливіше, ніж вивчати самі тексти.
Більшість медійних відгуків на поки що зірвану опозицією спробу ухвалити загрозливий для української мови законопроект стосувалися саме спроби ухвалити й зустрічного намагання не допустити.
Пікантну «картинку» депутатського мордобою супроводжували розмірковування про те, якої виборчої користі чи шкоди може завдати тим чи тим партіям його (не)ухвалення та як особиста роль головних учасників «екшну» – реґіонала Вадима Колесніченка й нашоукраїнця Андрія Парубія – позначиться на їхніх власних виборчих шансах. Як максимум по сутності й концептуальності, коментатори ладні були говорити про те, чи потрібно було взагалі владній коаліції намагатися цей законопроект ухвалити, а опозиції – цю спробу зірвати.
Майже ніхто не звертав уваги на сам проект, на суть пропонованих змін, їх відповідність засадам демократії та прав людини, ймовірні наслідки для мовної ситуації та суспільного розвитку загалом. Журналісти не намагалися пояснити, ні як саме ухвалений закон захистив би мови меншин, про що твердили його ініціатори, ані як зашкодив би українській, що йому закидали критики.
Фокус на політичній метушні довкола проекту, а не на його законодавчій суті, свідчить про поширене в суспільстві припущення, що закони в нас ухвалюють зовсім не для того, аби виконувати, тому й аналізувати мотиви ухвалення важливіше, ніж вивчати самі тексти.
Саме про суть законопроекту, який, попри довгу історію та колективне авторство, пов’язують з ім’ям його головного промоутера Колесніченка, поговоримо в цьому тексті.
Отже, перше: чи потрібен узагалі новий закон про мови? Багато критиків законопроекту Колесніченка відкидають не лише сам цей проект, а й потребу нового закону взагалі: з огляду на пов’язану зі спробами його ухвалити конфронтацію в суспільстві, з одного боку, та на низький пріоритет мовного питання порівняно з соціально-економічними, з другого.
Така позиція хибна: продовження чинності явно застарілого й дуже неконкретного закону 1989 року – це продовження беззаконня в мовній ділянці, а отже, свавілля чиновників і безправ’я громадян, яким закон не дає змоги захистити свої права в суді.
Та й не таке вже це питання для громадян неважливе, раз на його розв’язанні хтось сподівається підвищити виборчий рейтинґ. Інша річ, що ухвалювати новий закон перед виборами якраз і не слід, бо цей час не сприяє конструктивній праці, діалогу та компромісу: всі політики апелюють до своїх виборців та іґнорують чужих, що й веде до конфронтації. Тому проект треба відкласти й повернутися до його розгляду не раніше, як після осінніх виборів.
Друге: чи є в Україні проблема з російською мовою? Прибічники законопроекту кажуть, що є і що проект її розв’язує, а опоненти заперечують, указуючи на поширення або навіть домінування російської мови в більшості суспільних ділянок.
Так, проблема є, і полягає вона, з одного боку, в радикальній невідповідності статусу російської мови чисельності її носіїв та поширенню в суспільстві загалом, а з другого, в суттєвих обмеженнях її вживання в деяких суспільних ділянках – саме з огляду на низький статус.
Інакше кажучи, російську мову законодавчо зведено до статусу мови меншини, тобто такого, який мають мови з непорівнянно меншою чисельністю носіїв і обсягом поширення, а відтак суттєво обмежено можливості її вживання, хоч вони й залишаються набагато більшими, ніж в інших меншинних мов.
До того ж обмежено здебільшого адміністративно, тобто не через складність забезпечити вживання - брак коштів, кадрів, термінології тощо, а через уявлення обмежувачів про його небажаність. Це особливо обурює тих, що воліли б уживати саме російську мову, – тому вони й вимагають чи принаймні підтримують скасування цих обмежень, хоч і не конче вважають, що воно має бути пріоритетом державної політики.
Звичайно, проблеми з українською мовою теж є, і деякі з них зумовлені саме домінуванням російської мови там, де для цього не вживаються жодні обмеження. Наприклад, ринкова перевага російської мови в друкованій, аудіовізуальній та програмній продукції, що пов’язана з її використанням у кількох пострадянських країнах, за відсутності державного реґулювання обертається марґіналізацією української мови, про що постійно згадують супротивники підвищення статусу російської.
Але треба визнати, що деякі обмеження на вживання російської мови, зокрема й ті, що викликають найбільше нарікань, аж ніяк не допомагають українській і, відповідно, вживання в тих ділянках їй не загрожувало б.
Наприклад, двомовні бланки різноманітних заяв чи двомовні інструкції до ліків не заважали б охочим писати й читати їх українською, як і не перешкоджали б запровадженню певних вимог чи, краще, стимулів для збільшення чисельності україномовних журналів або комп’ютерних програм.
Інша річ, що держава має пильнувати, щоб двомовність не перетворилася на одномовність, тобто щоб російська мова вживалася поряд з українською, а не замість неї. Погано, що останніми роками російською неможливо було подивитися в кінотеатрі західного фільму, але ще гірше, що до встановлення обмежень українською не можна було подивитися ніякого. Добре, що держава змусила прокатників показувати українською, але погано, що вона зробила це шляхом заборони російської.
Третє: чи треба задля розв’язання цих проблем підвищувати статус російської мови? В принципі не обов’язково, адже людей зазвичай більше цікавить не статус, а можливість його використання, а її можна передбачити й без зміни статусу, внісши поправки в закон або просто скасувавши обмежувальні циркуляри.
Але оскільки питання статусу російської мови набуло для великої частини її носіїв символічного значення, ставши мірою справедливого ставлення держави до їхніх мовних потреб, то без певного підвищення статусу тривке розв’язання мовної проблеми навряд чи можливе. Власне, саме собою таке підвищення не є поганим, надто що воно зробило би статус відповіднішим реальній суспільній ролі російської мови.
Проте для багатьох громадян так само символічним стало збереження пріоритетного статусу української мови як єдиної державної, що його вони вважають передумовою не тільки мовної, а й національної справедливості і навіть національного виживання.
Тому потрібен компроміс між цими двома прагненнями: надання російській мові статусу, вищого за меншинний, але нижчого за державний. Треба визнати, що захисники української мови поки що готові до такого компромісу не більше, ніж прибічники російської, чим перші почасти спонукають других до «протягування» закону замість його чесного ухвалення. Що, втім, зовсім не виправдовує нечесності.
Найдоцільнішою формою такого компромісу якраз і є статус офіційної мови на певних територіях, що його в нас повелося називати реґіональним чи, за вживаною в проекті назвою, «реґіональною мовою або мовою меншини». Назва не адекватна, бо йдеться не лише про реґіони, а й про менші місцевості, тому краще було б говорити про місцеву офіційну мову, але це не дуже важливо.
В принципі, не варто було би прив’язувати цей статус до Європейської хартії реґіональних або меншинних мов, з якого запозичено його назву і на який буцімто сперто його концепцію. Адже її призначенням є захист набагато менш поширених порівняно з офіційною мов, які без такого захисту вийдуть з обігу й зрештою зникнуть, а не таких поширених, як російська, що самі перешкоджають уживанню і виживанню інших мов.
Краще було б залишити Хартію для справді реґіональних мов (як-от угорської чи кримськотатарської) та малопоширених (як-от їдишу чи караїмської), тобто ухвалити новий закон про ратифікацію, яка обмежувала би перелік захищуваних мов саме ними. Водночас у законі про мови тоді можна було б говорити вже про реґулювання їх ужитку, що стосується насамперед української та російської, а на деяких територіях – також кількох інших реально вживаних мов.
Утім, ділити закони саме так теж не дуже важливо: можна й усе записати в одному, аби тільки він не ставив російської мови в один ряд із караїмською, тобто не змішував захист мовних прав і захист малопоширених мов.
Четверте: чи такий статус пропонує проект Колесніченка? Не зовсім. Його перевагою є пов’язування реґіонального статусу з відносною чисельністю мовців на певній території. Ба більше, статус пов’зано з чисельністю саме носіїв мови, а не членів однойменної етнічної групи.
В Україні між етнічними групами й уживанням мов немає такої відповідності, як у багатьох інших країнах. Багато хто вважає цей наслідок імперської русифікації історичною несправедливістю, яку треба рішуче додати. Проте демократична держава має мірою змоги надавати громадянові змогу вживати тієї мови, яку він обрав, назвавши рідною і цим заявивши про бажання вживати саме її.
Але цю перевагу з надлишком перекриває головна вада передбаченого проектом статусу: дуже низький поріг чисельності (10% населення відповідної території) для дуже широкого вживання - аж до здійснення судочинства та навчання у вишах. До того ж, держава повинна буде забезпечити ці умови для дуже великої кількості мов - цілих 18.
Тому виконання закону в пропонованому нині вигляді потребувало б величезної кількості коштів: на переклад численних нормативних документів, вишкіл спроможних говорити й писати цими мовами фахівців для різних ділянок, підготовку підручників, виготовлення бланків, вивісок і багато чого іншого.
Проблема не лише в тому, що ці витрати лягли б важким тягарем на наш небагатий бюджет, а й що забезпечити можливість судочинства кримськотатарською чи шкільництва ромською мовою навіть за наявності достатньої чисельності носіїв найближчим часом просто не буде змоги.
Адже це потребує перекладу всього корпусу законів, виготовлення програм і підручників, а також підготування достатнього числа мовно компетентних фахівців. Зрозуміло, що на це, крім грошей, потрібно чимало часу – а законопроект має набути чинності в повному обсязі відразу після ухвалення й опублікування!
Це може означати, що його взагалі ніхто не збирається виконувати або будуть виконувати тільки щодо тих мов, для яких уже є наявні передумови, тобто насамперед щодо російської. Усвідомлення цієї обставини неабияк посилює опозицію до проекту, зокрема й серед тих, хто в принципі визнає потребу нового закону на підвищення статусу російської мови.
Тому поріг надання реґіонального статусу треба підвищити - принаймні до 20%, як у деяких центральноєвропейських країнах, а відповідні цьому статусові можливості вживання мови – обмежити, вилучивши ті, на забезпечення яких нині немає коштів, кадрів та інших передумов.
Або можна встановити різні пороги для різних обсягів уживання: скажімо, для двомовних вивісок досить, аби носіїв реґіональної мови було 10%, для можливості подання в органи влади письмових документів цією мовою має бути принаймні 20%, а для усного спілкування, яке передбачає вищу мовну компетенцію більшої кількості працівників – аж 50%.
Водночас треба істотно скоротити перелік реґіональних мов, вилучивши з нього ті, чисельність носіїв яких ніде не первищує навіть мінімального порогу. Такі мови треба не реґулювати, а захищати – іншими механізмами, які бажано прописати в інших законах.
П’яте: крім неадекватного механізму надання реґіонального статусу, чи є в проекті інші суттєві вади? Так, є. Зупинимось на двох головних. З одного боку, багато статтей містять двозначні формулювання, які дають змогу використовувати російську замість інших реґіональних мов.
Ці статті говорять про можливість уживання «регіональної мови або мови меншин» або ж «однієї з» таких мов без уточнення, що це має бути саме та мова, якій надано реґіональний статус на відповідній території. Без такого уточнення можна вживати російську мову й там, де реґіональною проголошено якусь іншу.
Скажімо, в п. 3. ст. 26 передбачено, що «маркування товарів, інструкції про їх застосування тощо виконуються державною мовою і регіональною мовою або мовою меншини», – тому інструкції до ліків і написи на товарах російською мовою будуть, а іншими регіональними – навряд чи.
Так само в п. 7 ст. 20 зазначено, що «в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов або мов меншин», – тобто можна вивчати російську й там, де реґіональний статус матиме, приміром, болгарська.
Оскільки численні експертні висновки на цей і попередні проекти реґіоналів радили усунути ці двозначності, то не випадає сумніватися, що залишено їх у тесті свідомо, принаймні в зацитованих щойно статтях.
Збереження цих вигідних для російськомовців двозначностей під гаслом захисту мов меншин – один із головних виявів нечесності Колесніченка та його спільників.
В кількох ключових ділянках проект дозволяє російську навіть замість державної української. Робиться це також облудно, буцімто дозволяючи вільний вибір мови в економіці, науці, культурі, ЗМІ тощо.
Насправді передбачається усунути державне реґулювання в тих практиках, як-от кінопрокаті й телерадіомовленні, де воно покликане не так забезпечити домінування української мови, як запобігти домінуванню російської.
Ба більше, добрий закон про мови має передбачити механізми підтримки української мови у книговиданні, друкованих медіях, аудіо- та відеодисках, комп’ютерних програмах, де квоти навряд чи будуть ефективними, тож краще застосувати податкові пільги або бюджетні дотації.
Це та позитивна дискримінація чи підтримча дія, яку демократичні держави застосовують задля захисту мовних прав у цих ділянках. Внесення таких норм уможливило би підтримку закону з боку україномовної культурно-наукової еліти, що нині чи не найактивніше протестує проти проекту Колесніченка.
Нарешті, шосте: то що ж робити з цим проектом? Безперечно, його треба зняти з розгляду й не повертатися до нього принаймні до початку роботи парламенту нового скликання.
Звісно, проект треба суттєво доопрацювати у вказаних вище та деяких інших напрямках, а краще написати заново, чітко розмежовуючи реґулювання та захист. І ухвалювати його треба за допомогою не тиску на «тушок», а спроби порозумітися з опозицією чи принаймні її поміркованою частиною.
Немає впевенності, що провідники Партії реґіонів на це погодяться. Якщо вони намагатимуться таки протягти проект Колесніченка, то його належить і далі всіма силами блокувати – не лише зриваючи його розгляд у парламенті, а й пояснюючи його облудність і шкідливість у телепрограмах та соціальних мережах.
Володимир Кулик для «Української правди»
Фото - http://www.pravda.com.ua
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Володимир Кулик для «Української правди»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
