— Якщо брати до уваги рівень політичної та ідеологічної ангажованості, то телебачення та радіо мають наймасовіші аудиторії, тому телецензура (або, якщо хочете, «редакційна політика») завжди найбільш жорстка — порівняно з газетною чи інтернетівською.

Крім того, для телебачення головне картинка, шоу, а не смисли. Тому воно є оперативним, але «обрізаним» джерелом інформації. Серйозні аналітики відчувають себе на телебаченні зайвими людьми. З іншого боку, проблематична і зворотня конвертація — з телебачення в друковану журналістику: геній сучасного російського телебачення Леонід Парфьонов став посереднім редактором ледь не таблоїдного видання «Русский Newsweek»

Сучасне радіо (особливо FM) є найчастіше вторинним джерелом інформації — воно ретранслює події з Інтернету та телебачення, власна новинна журналістика та аналітика у більшості станцій відсутня. Повноцінними суб’єктами інформаційного процесу є лише кілька станцій: радіо «Свобода», радіо «Ера», свого часу кривенківське «Громадське радіо», в Росії — «Эхо Москвы».

— Російсько-українська «газова» інформаційна війна виявила рівень впливовості та потужності українських медіа: може, вони й хотіли якнайкраще захистити українські інтереси, але не вийшло. Тут проблема й у відсутності стратегічного мислення, і у безпорадності. Крім того, раптом виявилося (а раніше не знали!), що в тій ситуації українську точку зору потрібно було доносити не лише до українського глядача, але й до російського та до західного. І що треба скрізь мати своїх людей та диверсифіковану систему інформаційних джерел.

Особисто для мене дуже яскравим в цьому відношенні став приклад одної гарної знайомої — досить відомої української тележурналістки, що тимчасово мешкає у Москві (через роботу чоловіка). Ще до того, як їхати в Росію, вона обійшла усі українські телеканали та запропонувала свої послуги в якості власкора у Москві. При цьому дівчина добре орієнтується в московській політтусовці, має контакти з більшістю потрібних політиків. До того ж, в її випадку каналу не потрібно було витрачатися на квартиру та офіс — потрібна була лише зарплата, оренда камери (або камера телеканалу) та якісь гроші оператору. І всі ці українські телеканали відмовились — мовляв, навіщо нам свій кореспондент у Москві? У нас же тепер євроінтеграція. От якби у Варшаві чи в Америці! І лише одна невеличка телекомпанія спокусилась на цю пропозицію і отримала помітні дивіденди.

— Гадаю, що суспільне телебачення Україні потрібне, але треба визначити його конструкцію та критерії: наскільки воно може бути фінансово та політично незалежне од політичного режиму. Протягом 2005 року мені довелося певною мірою спостерігати за потугами перетворити на Суспільне телебачення УТ-1. Враження, звісна річ, вкрай сумне: ще навесні минулого року було зрозумілим, що режим Ющенка навіть тоді, одразу після Помаранчевої революції, не був зацікавлений у його існуванні та в прийнятті відповідного закону. (Хоча, з іншого боку, я не уявляю собі українського політичного режиму, що був би зацікавлений в існуванні суспільного телебачення). Тому команда Тараса Стецьківа лише трохи полякала привидів та ветеранів цього монстру монументальної телеестетики і пішла собі геть або частково розчинилась та залишилась заробляти гроші.

Як на мене, суспільне телебачення повинно б займатися, по-перше, тим, в чому держава ангажована, а тому не може бути об’єктивним суддею, себто політичною та суспільною тематикою, а, по-друге, що в принципі не може бути прибутковим, але потрібне суспільству — наприклад, культурою. Хоча в Росії, приміром, телеканал «Культура» є державним, там зовсім немає комерційної реклами — є лише анонси власних програм та культурних подій. Зараз він став дуже цікавим та високоякісним, там працює понад півтисячі чоловік. Але рейтинг та доля в нього низькі — звісна річ, він не конкурент «стране петросянии».

— Як на мене, українська журналістика дуже сильно ангажована — і якщо не політично, то ідеологічно. Наприклад, тепер стало модним говорити, що в Україні немає політичної цензури, хоча особисто мій досвід протилежний: не так давно одну мою велику статтю про результати виборів в Україні відмовилися друкувати десь біля десяти київських та обласних українських газет — через нібито наявну критику президента та його режиму, хоча насправді там про них майже не згадувалось, а розбиралися, поміж іншого, політтехнологічні помилки НСНУ.

Ну добре, вважатимемо, що в Україні політична цензура більш-менш відсутня. Але є жорстка, навіть жорстока ідеологічна цензура: щось сказати проти НАТО, проти євроінтеграції України, проти американської світової гегемонії, проти так званого Нового світового порядку неможливо в принципі. Таке або не дійде до ефіру, або його одразу змаргіналізують, або речниками таких ідей будуть одіозні публічні персони — приміром, Наталя Вітренко. Це простіший прийом маніпуляції: щоби якусь ідею знищити чи послабити, треба, аби її обстоював маргінал чи непривітна особа.

От недавній приклад: програма «5 копійок» на П’ятому каналі, присвячена проблемам відносин УПЦ та УПЦ КП. Від «філаретівців» — прес-секретар цієї структури ігумен Євстратій, від УПЦ — голова Союзу православних громадян України Кауров, який, як виявилося, до того ж йшов до Верховної Ради за списком Вітренко. Я не знаю, хто і за яким принципом відбирав учасників та ще п’ятьох експертів з абсолютно язичницьким ставленням до Православ’я, які мало не розтерзали Каурова, але тенденційність та маніпулятивність цієї програми були майже класичними.

— Найбільше: «Зеркало недели», «Українська правда», меншою мірою «День», «Обозреватель» та нові ділові видання, що з’явилися протягом двох минулих років. З телеканалів: П’ятий канал, «1+1», «Інтер», ICTV, «Ера», НТВ-Мир. З радіо, мабуть, «Ера-FM». Та сама «Свобода» тепер невідомо на яких хвилях звучить, спіймати її у Києві майже неможливо.

Попри відносну свободу слова, можна казати, що в цілому український медіапростір скуплено оптом та вроздріб, хоча дуже важко визначити — ким саме. Але активність різноманітних закордонних грантодавців та фондів призвела до того, що, з одного боку, є можливість лаяти існуючий політичний режим, і це добре. Проте, з іншого боку, нема аніякої можливості на ведення вільної, незаангажованої дискусії з широкого кола питань. От про коаліцію в Верховній Раді гризтися можна скільки завгодно, а як починається розмова про щось справді важливе, її одразу обрізають — часто посилаючись на ту саму «редакційну політику» чи «неактуальність теми» для широкого загалу або спонсора. Більшість українських журналістів нової формації — люди невільні, з промитими мізками, заангажовані якимись ліберальними догмами та стереотипами про політкоректність з отих брошурок з журналістики, що розповсюджують в СНД різні фонди.

— З телебачення особисто мені найцікавіші в цілому «1+1» та П’ятий канал, хоча я дуже сумую, що в українському телепросторі немає повноцінної політичної аналітичної програми. З радіо — УР-1 (дротове радіо) та «Ера-FM» як розмовне радіо. Шкода, що за Ющенка помер останній проект Олександра Кривенка — «Громадське радіо». Воно пережило і Кучму, і Медведчука з його «темниками». От нову владу чомусь не пережило. Як на мене, вкрай цікавим феноменом є дротове радіо УР-1. Там є поєднання старої радянської журналістики та деяких сучасних тенденцій. Але я б на їх місці спробував відродити такий забутий жанр як радіотеатр — гадаю, зараз це був би вдалий маркетинговий хід. Поза тим, ну повинно ж щось бути в суспільстві, що поза жлобським маркетингом! Як російський телеканал «Культура». Щиро бажаю УР-1 влитися в актуальний формат доби, себто транслюватися також і на FM.

— Він був значним, але не був вирішальним. Як виявилося, для успіху на виборах необхідно обов’язково бути присутнім на телеекрані — хоч беручи участь в студійних діалогах та телешоу, хоч у вигляді телереклами, хоч у новинних сюжетах. Це підтверджує статус політичної сили та актуалізує її в інформаційному просторі. Але це лише необхідна складова: виключно медійні виборчі кампанії були і будуть неуспішними. Для успіху треба й по регіонах попоїздити, і газеток подрукувати, і багато ще чого іншого.

— Це мені нагадало горбачовські і ранні єльцинські часи, коли журналісти ставали спочатку «властителями дум», культовими персонами, а потім легко обиралися депутатами (Ярошинська, Щекочіхін, ведучі програми «Взгляд»).

Я не думаю, що це вже якесь таке велике щастя для України, що Шевченко та Герасим’юк стали депутатами, але було б точно гірше, якби замість них до Верховної Ради пройшли б якісь олігархи чи відверті подонки. Я маю великі сумніви щодо того, чи зможуть вони пролобіювати суспільне телебачення й радіомовлення чи ще якісь гарні речі для ЗМІ, але щиро їм цього бажаю.