Із 19 на 20 травня в Острозькій академії відбудеться ніч українського кіно: університет спільно з режисером Михайлом Іллєнком організовує показ фільмів, національних не лише за виробництвом, а й за змістом. Мета, яку ставлять перед собою організатори проекту «12 + 1 година українського кіно», - на тлі закидів щодо непопулярності національного продукту заявити про бажання, зокрема молодого покоління, дивитися фільми, зняті «своїми і для своїх».

Власне, усталений стереотип частково зруйнувала стрічка Михайла Іллєнка, яка теж буде представлена в програмі острозького кінопоказу, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». З'явившись у січні на великих екранах, фільм за 46 днів перебував у топ-10 за кількістю глядачів, незважаючи на те, що місця у вечірніх сеансах йому практично не дісталося.

Крім показу «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» та спілкування з режисером, продюсером і героями стрічки, на глядачів чекає нічна трансляція короткометражок та анімаційних фільмів, які упродовж минулих років одержали перемогу на фестивалі «Відкрита ніч», і, звичайно, активний обмін думками. Як обіцяє режисер, за неповних два дні планується показати близько тридцяти короткометражних фільмів різних років, що брали участь у фестивалі, здебільшого робіт призерів.

Нагадаємо, фестиваль «Відкрита ніч» уже шістнадцять років поспіль відбувається в Україні й акумулює кращі роботи вітчизняного виробництва, які практично неможливо побачити ні на великих екранах, ні по телебаченню. Колекція фестивалю налічує понад 500 фільмів, серед яких є роботи переможців міжнародних фестивалів: Марини Вроди (Канни), Тараса Ткаченка і Степана Коваля (Берлін). Останнього року організатори запровадили ексклюзивну форму контакту з глядачами: фестиваль відбувся синхронно в Києві, Запоріжжі, Чернівцях, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Львові. Цілком можливо, що надалі до цієї ініціативи приєднається й Острог.

Власне, проект «12+1 година українського кіно», як зазначив в інтерв'ю «Дню» Михайло Іллєнко, - це теж «одна з форм поширення фестивалю». А ще - хороший приклад того, як на практиці діє механізм поєднання «острівців розумного і живого» в країні, над чим ось уже 15 років працює і «День».

Ідея проекту постала в цікавий і дещо незвичний спосіб:

«Минулого року, коли відбувався фестиваль «Відкрита ніч» у Тбілісі, ми познайомилися з колишньою студенткою Острозької академії Вітою Базан. Під час спілкування і з'явилася така проста ідея продовження гастрольної діяльності фестивалю - провести його в академії, - розповів режисер. - Передбачається, що цього року, коли відбуватиметься фестиваль, він проходитиме на багатьох майданчиках одночасно: ми випробували цю практику минулого року, коли мали шість різних майданчиків у різних містах. Острозька академія теж хоче приєднатися до фестивалю. Але оскільки цього року через чемпіонат з футболу він проходитиме в липні, коли в університеті канікули, ми вирішили почати ось із такого проекту - «12+1 година українського кіно». Зараз національному продукту дуже складно потрапити до глядача, і ми робимо все, щоб полегшити цю процедуру. І хоч це не численний екран, все одно це контакт із глядачем, який і цікавий, і потрібний».

Власне, в європейських країнах, у яких розвивається національна кіноіндустрія, механізм виготовлення кіно ѓрунтується великою мірою на зацікавленості глядача, який готовий платити за нього гроші. Чи можна говорити, що українці просунулися в розумінні потреби інвестувати у своє кіно, «День» запитав у Михайла ІЛЛЄНКА:

- Існує просто глядацький голос. Але, по-перше, він дуже слабо задовольняється, бо мало такого українського кіно, про яке можна справді сказати, що воно українське. Щодо готовності інвестувати - немає потрібних механізмів. Для того щоб це відбувалося, потрібен механізм прокату фільму, закони, які хоча б щось гарантують вітчизняному виробникові. Зараз таких механізмів, законів практично немає. На афішах кінотеатрів ви побачите Америку. У телепрограмі - Росію. І коли мені кажуть, що ми маємо закони, я запитую, чому вони не працюють? Фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», який безумовно довів, що глядач готовий купувати квитки, було не так уже й легко в прокаті. Слава Богу, що дистриб'ютором стрічки був Богдан Батрух та його структура «Бі енд Ейч». Він зробив усе, щоб глядач побачив цей фільм. Проте коли фільм доходив до конкретних кінотеатрів, а їх було близько вісімдесяти, то виявлялося, що екран зарезервований наперед на рік - і ніхто не збирається поступатися американським фільмом, щоб показати наш. Тому пробитися на екран українському кіно дуже важко.

- Ваша стрічка руйнує певні стереотипи щодо українського кіно, доводить, що глядачеві воно цікаве - і це певне нове явище на українському кіноринку. І водночас ви згадали Богдана Батруха - буквально кілька тижнів тому ми бачили, що відбувалося з його компаніями через прагнення певних груп монополізувати ринок української кіноіндустрії. І це дві суперечливі тенденції. На вашу думку, яка з них переможе?

- Ситуація з Батрухом насправді ще не вирішена, ця процедура триває. Один до одного складаються дуже неприємні факти, які я розцінюю як продовження атаки на українське кіно. Незважаючи на численні протести проти показу фільму «Матч», йому дали прокатне посвідчення. Фактично відмінили обов'язковий дубляж українською мовою іноземних фільмів. Уявіть Францію, де раптом на рівні уряду ухвалили б постанову, щоб іноземні фільми на французькому екрані показували англійською, німецькою чи російською мовами. Яка тенденція переможе? Я загалом оптиміст, інакше не було б мого останнього фільму, тому я гадаю, що це чергова війна. Їх буде ще багато - така в нас карма в Україні. Але я гадаю, що ця війна минеться, і, хоч би як пафосно це звучало, українське кіно не зникне з культурної карти світу.

- В одному з інтерв'ю головний герой вашого останнього фільму Дмитро Лінартович сказав, що фішка українського кіно полягає в тому, що воно поетичне. У вашому фільмі ця поетичність дуже відчутна. Чи погоджуєтеся ви зі словами Лінартовича?

- Я взагалі вважаю, що коли у фільмі нема чогось такого, що неможливо переповісти прозою, то це, радше, просто сюжет. У кожному справжньому творі мистецтва ця риса проглядається, адже неможливо переповісти словами музику Бетховена чи вірщі Ліни Костенко. Це і є, власне, поетичність. Цей термін часом дезорієнтує, бо досить складно знайти адекватне визначення цього феномену. Останній вибух, умовно кажучи, поетичного кіно був пов'язаний з Україною, і це має бути для нас дуже втішним. Я страшенно пишаюся тим, що один з глядачів написав про мій фільм, що це «поетичний екшн». Власне кажучи, я таким його і робив.

Вікторія Скуба, «День»

Фото - «День»