Днями було оголошено лауреатів Пулітцерівської премії за 2012 рік. Саму премію в розмірі 10 тисяч доларів переможцям вручать у Нью-Йорку 7 травня.

Пулітцерівська премія є однією з найпрестижніших нагород у галузі журналістики. Не через розмір грошової винагороди - вона насправді досить скромна. Ця премія, заснована американським журналістом угорського походження Джозефом Пулітцером, робить величезну честь своїм власникам. Вона присуджується з 1917 року за досягнення в театральному мистецтві, літературі, музиці та журналістиці.

Цього року списку переможців притаманний виразний соціальний акцент. Нагороди отримали журналісти або видання, матеріали яких допомогли запобігти насиллю, викрити корупцію чи зловживання службовим становищем. Наприклад, у номінації «За служіння суспільству» перемогла газета The Philadelphia Inquirer. Видання отримало премію за низку матеріалів про насилля у школах міста, зокрема вчиненого дітьми стосовно дітей. Ці публікації допомогли активізувати реформи, спрямовані на підвищення безпеки вчителів та школярів.

Премію за найкраще журналістське розслідування отримали кореспонденти Associated Press і Seattle Times. Журналісти AP були удостоєні нагороди за репортажі про нью-йоркську поліцію, співробітники якої в рамках боротьби з тероризмом вели таємне стеження за мусульманською громадою міста. А кореспонденти Seattle Times - за серію статей про лікування важкохворих пацієнтів метадоном (наркотичний препарат) у штаті Вашингтон.

У номінації «Оперативний репортаж» було відзначено матеріали видання The Tuscaloosa News зі штату Алабама, які висвітлювали наслідки руйнівного торнадо. Дії редакції, яка паралельно з традиційними джерелами активно застосовувала можливості соціальних мереж, допомогли в пошуках зниклих людей.

Нагороду за майстерність отримав кореспондент New York Times Девід Коченевскі за серію репортажів про те, як великі корпорації та бізнесмени використовують прогалини в законодавстві для ухиляння від сплати податків.

А премію за найкращу репортажну фотографію отримав фотокореспондент Agence France-Presse Массуд Хоссайні, який зробив знімок дівчинки, що вижила після теракту в Кабулі. Для агентства ця нагорода стала першою за всю історію вручення Пулітцерівських премій.

Визнання в номінації «За міжнародний репортаж» отримав оглядач видання New York Times Джефрі Джетлмен за висвітлення збройних конфліктів і проблем, пов'язаних із голодом людей у країнах Східної Африки.

Цікаво, що в історії Пулітцерівської премії вже був прецедент, коли нагороду вручали автору New York Times, який так чи інакше висвітлював тему голоду. Але в Україні. Цим журналістом був Уолтер Дюранті, який наявність масових смертей від голоду в 1932-1933 роках на українських територіях заперечував. Власне, нагорода Дюранті є репутаційною плямою на сторінках історії Пулітцерівської премії.

«Уолтер Дюранті, народжений у Ліверпулі (Англія) 1884 року, завжди був таким собі негідником і відверто насолоджувався своїм умінням виходити сухим із води. 1921-го він став одним із перших журналістів, допущених до Радянського Союзу», - писав відомий дослідник Голодомору Джеймс Мейс у «Повісті про двох журналістів» («День», № 120 від 16.07.2003). Власне Дюранті зайняв провідну позицію в інформаційній кампанії Радянського Союзу проти британського журналіста Гарета Джонса, який, пройшовши 40 миль голодуючими селами України, одним із перших розповів у світовій пресі про Голодомор.

«До ранньої весни 1933-го про те, що голод лютує на Україні та на Кубані, де дві третини населення становили українці, в Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти, й навіть прості люди... Іноземним кореспондентам заборонили їздити до районів лиха. Розпитавши колег у Москві - зрозуміло, на умовах, що їхні імена не будуть згадані, - він (Гарет Джонс. - В.С.) вирішив, що варто порушити заборону й купити квиток на поїзд до цих місць як приватна особа, що не заборонялося.

Потрапивши туди, він знову використав свій простий, але логічний метод - зійти з поїзда та йти пішки, поки не пересвідчишся, що зійшов з уторованої дороги, а потім почати розмовляти з місцевими жителями. Він провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений жахом від побаченого. Поспішно повернувшись до Москви і залишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку в Берліні, де йому вдалося дати прес-конференцію та написати серію статей про трагедію, яку він бачив на власні очі. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо...» («Манчестер гардіан», 30 березня 1933)», - розповідав Джеймс Мейс у вже згаданій «Повісті про двох журналістів».

Із вуст конфідента прем'єр-міністрів і мільйонерів, людини, що взяла інтерв'ю у Гітлера й Муссоліні, така заява звучала загрозливо для Радянської влади. Принаймні, її не могли проігнорувати. Тоді й розпочинається масова інформаційна кампанія проти Гарета Джонса, в якій саме Уолтер Дюранті відіграв одну з найпомітніших ролей.

31 березня 1933 року New York Times надрукувала статтю «Росіяни голодні, але не помирають із голоду», в якій Дюранті пише: «Такі «страшилки» з'являються регулярно, а правда полягає в тому, що становище справді важке, в управлінні сільським господарством справді були перекоси, й чиновники Комісаріату сільського господарства, які найбільше провинилися, отримали відповідне покарання. Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей... Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні - теперішні труднощі швидко забудуть».

Утім, пікантність ситуації полягає в тому, що журналіст не просто помилявся, він свідомо писав неправду. У приватних бесідах Дюранті визнавав Голодомор цілком відверто. 26 вересня 1933 року в приватній розмові з Уїльямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів людей загинуло, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства».

«У його безпринципності було щось енергійне, живе до абсурдності, що робило його постійну брехню напрочуд захоплюючою», - так охарактеризував цього журналіста молодий англійський соціаліст Малкольм Маггерідж. Тому те, що ім'я Уолтера Дюранті - досі у списках нагороджених Пулітцерівською премією, кидає тінь на її репутацію. Звичайно, помилитися може будь-яке журі. Але тут ідеться не тільки про прикру помилку. За 80 років, що минули з часу присудження нагороди Дюранті, до комітету Пулітцерівської премії неодноразово зверталися - спершу племінниця Гарета Джонса Маргарет Сиріол Коллі, а згодом Українська канадська асоціація громадянських прав у співпраці з українськими організаціями всього світу - з проханням анулювати премію. Власне з 2003 року триває інтернаціональна кампанія під гаслом «Вчинити справедливо», до якої долучився й «День». У тому ж 2003 році від імені редакції ми відіслали листа членам Пулітцерівського комітету та до редакції New York Times, у якому висловили своє ставлення до діяльності Дюранті й закликали анулювати його премію. На жаль, ми не отримали жодної відповіді на цей лист. На той час нас не підтримали й українські колеги з інших видань, хоча палко й самовіддано підтримували наші читачі.

Ця ситуація - приклад глухоти Заходу до незручних тем. Адже розмова про голод в Африці не наражає на жодні неприємності. А визнання Голодомору в Україні як на початку ХХ століття, так і сьогодні - справа невдячна. Тільки за такої позиції виникає моральний дисбаланс, адже Пулітцерівська премія повинна вручатися, зокрема, за дотримання високих журналістських стандартів, до яких так наполегливо апелює Захід... І мораль із переліку цих стандартів поки що ніхто не викреслював.

Хоча історія знає й інші випадки, коли Захід поступався моральними принципами заради кон'юнктурних політичних інтересів. Один із найяскравіших - Катинь. Коли під час Другої світової війни було викрито злочин сталінської системи проти польських військовополонених офіцерів, як британське, так і американське вище керівництво закрило на нього очі. Наприклад, Вінстон Черчілль назвав звіт британського посла при польському уряді в екзилі сера Оуена О'Меллі про катинську справу «надто добре написаним», оскільки хороші стосунки зі Сталіним на той час були важливішими. А в листі до Сталіна британський прем'єр писав: «Я вивчаю можливість змусити мовчати ті польські газети в нашій країні, які нападають на радянський уряд...» Промовчала також і «вільна західна преса». В результаті полякам знадобилося майже півстоліття консолідованих зусиль, щоби правду про Катинь визнали в офіційному західному світі. Україна поки що такою консолідованістю похвалитися не може, тому Уолтер Дюранті залишається володарем Пулітцерівської премії. Чи надовго?

Вікторія Скуба, «День»

Фото - billmoyers.com