Раніше у Львові була журналістська солідарність і вона давала добрі висліди. Не було стільки чвар поміж людьми у журналістському ремеслі. Хто востаннє кому телефонував, щоб поґратулювати за добре написаний матеріал?

У рамках «Школи інтернет-журналістики» початкуючі журналісти зустрілись зі своєю колегою, журналісткою Галиною Терещук, яка поділилась з ними своїм досвідом про майстерність  інтерв’ю. Галина Терещук стажувалась як радіожурналіст, працювала на телебаченні і в газеті. Останні десять років працює власним кореспондентом Радіо Свобода. Про українську журналістику і політику розмова в  ексклюзивному інтерв’ю з Галиною Терещук.

- Чесно вам зізнаюсь, що львівську журналістику мені просто не хочеться оцінювати, це річ невдячна і, зрештою, мені нецікаво давати якісь оцінки. Для цього є теоретики від журналістики, чим вони активно й займаються.

Я вже давніше перестала взагалі відстежувати львівську журналістику, вкрай рідко дивлюсь  місцеве телебачення і читаю місцеву пресу. Працюю в українській журналістиці, а інтернет дає великі можливості читати, дивитись і слухати світові ЗМІ.

 

Люди працюють у редакціях за тими вимогами, які ставить перед ними саме власник ЗМІ. Нині відбуваються не вельми добрі тенденції не лише у львівській журналістиці, але  й загалом українській. Журналісти, немов солдати, втягнені місцевими олігархами, яким належать ЗМІ, у їхні політичні та економічні війни. Журналіст виступає і солдатом, і суддею, і прокурором, і слідчим, і проповідником. Це не є нормальні тенденції в журналістиці. Ненормально, коли людина не виходить з редакції і має здати по п’ять-шість текстів у випуск. Про яку тут якість можна говорити? Просто переписуються чужі тексти, повторюються теми і, звісно, помилки.

Раніше у Львові була журналістська солідарність і вона давала добрі висліди. Не було стільки чвар  поміж людьми у журналістському ремеслі. Хто востаннє кому телефонував, щоб поґратулювати за добре написаний матеріал? Я часто роблю такі дзвінки або ж пишу лист і теж отримую теплі слова, але від колег з Києва чи з Заходу.  

 

Пригадую, якщо хтось із львівських колег протестував, то це всі активно висвітлювали. Така солідарність дає добрий позитивний результат і приструнчує владу. Адже, коли люди підтримують один одного, з ними рахуються і власник ЗМІ буде рахуватись. Я розумію, що нині солідарність відсутня, бо йде виживання у непростих умовах, у тих війнах місцевих медійних олігархів, які не мають жодного розуміння журналістики. До того ж у Львові дуже слабкий рекламний ринок. А це знову ж - залежність від гаманця власника і його дивних настроїв.

- Колись мудрий єврей написав на дверях , що «все так не буде». Не знаю, чи це легенда чи правда, але так мені розповіла бабця. По сусідству з нами жила єврейська родина і  в роки війни вона змушена була втікати з Галичини. Але, справді, у тих людей, про яких мені оповідала бабця, все у житті склалось добре. Їхні гоніння і страх закінчились. Не все так буде і в журналістиці. Ситуація зміниться, як тільки змінюватимуться вимоги з боку суспільства. Маємо хворе суспільство, яке обирає «дивовижно» хвору владу і щоразу наступає на ті ж самі граблі  під час виборів, протестує серед баняків на кухні, а не виганяє зі стін парламенту чи адміністрації людей, які не оправдали надій. Половина населення сидить на валізках з  надією виїхати з України. Як тільки люди почуються господарями у себе в країні, коли держава розвиватиметься, то і скрізь змінюватиметься ситуація.

 

Згадаймо журналістику під час Помаранчевої революції.

-Якщо коротко відповісти, то воно працює взагалі проти людей. Телевізійні новини - це страшилки. Телевізійники пояснюють, що цього вимагає суспільство, люди люблять кримінал. Це ж діагноз! Новини мають інформувати людей про найбільш важливі події в соціальному, політичному, культурному аспектах. Не можна починити випуск новин з того, що хтось когось зарізав в лісі і присвячувати цілий випуск кримінальним темам.  Це ж абсурд! Ця  «чорнуха» породжує депресії, лякає людей, руйнує.

 

У період різдвяних свят українські канали не змогли людям подарувати дух свята. Було враження, що перебуваєш в Росії. Але у нас багатюща культура, давні, неповторні традиції цього свята. Ми ніколи не будемо цікаві світові, переспівуючи російську попсу і розмовляючи російською. Українські митці здатні творити прекрасні мистецькі акції, але цих людей не запрошують. Сьогодні вони не «формат». Взагалі професіонали і порядні гарні люди в України сьогодні не «формат».

 

Один лише «ТВі» подав запис різдвяного українського концерту, всі інші позмішували всі традиції трьох свят з Новим роком, Святим Миколаєм, Дідом Морозом і Санта Клаусом в один казан. Скільки можна людей «годувати» «галкіними»,  «ікс-факторами». Правда показали Службу Божу з Почаєва, де під час служіння церковнослов’янською мовою все більше звучить російська, а ще там був присутній Президент.

 

І це «вдовбують» людям в голови, і через це люди іншої якості  не потребують. Бо, якщо людині давати кожен день їсти одну лише баланду, то вона до цього звикне. Але, яке покоління буде в майбутньому?

 

Я можу порівняти, як подавали програми на Різдво польські телеканали. Це були польські програми для польського народу. З українських каналів дивлюсь лише «ТВі».  

- Професійності і патріотизму. А ще важливо, щоб в Україні з’явились врешті-решт  окремі потужні телеканали «Історія» і «Культура».  Це неприпустимо, що Україна з багатомільйонним населенням, з такою складною історією не має українського телеканалу  «Історія». Звісно, що цей канал не мав би оминати найгірші сторінки історії, подавати її популярно і об’єктивно, зрозуміло, з різних точок зору. Це мали б бути програми і документальні фільми, як про національних героїв, так і радянських. Бо всі вони у свій час творили історію, впливали на людські долі. Є фахівці, які можуть такий канал творити.

Однак всім цим владам не вигідно створювати такі телеканали, немає на це політичної волі. Бо сьогодні вигідно виховувати рабів, яких можна годувати всім чим завгодно, маніпулювати ними, вигідно, щоб люди перестали тверезо мислити. Але я зустрічаю дуже багато молодих освічених людей, читаючих і знаючих по кілька мов. Мені хочеться вірити, що ця молодь переламає оту совкову ментальність, яка тимчасово у розквіті.

- На щастя, тут ситуація втішна і тому розумні люди сидять в інтернеті, бо там черпають правдиву інформацію, обмінюються думками і можна прочитати аналітику, інтелектуальні речі. А ще тішить, що ці люди, які перемістились в інтернет, не дивляться глупих шоу. Втім, на жаль, ще не всім доступний інтернет. У селах, в маленьких містечках люди не можуть придбати комп’ютер, оплачувати за послуги, зрештою, немає й мережі. Тому у багатьох людей не вельми великий вибір у просторі інформації.  

- Мені, насправді, жаль цих людей. Попри їхнє багатство і вседозволеність- це неміч. Ота захланність людей у політиці, у владі вражаюча. Якщо людина йде у владу,  я одразу ж до неї в опозиції. Бо ще у своєму житті не бачила, щоб з такої людини у владі було щось добре. Кажуть, що гроші, то випробування; але влада, як на мене, ще більше. Бо тут і гроші, і, що головне - можна керувати, принижувати, маніпулювати людьми. Люди у владі втрачають розум. А це Господнє покарання. Коли Господь хоче покарати, він відбирає у людини розум.  Влада найкраще демонструє людське нутро. Мене дивує, що люди у владі позбавлені амбіцій зробити щось вище і гідне, таке, щоб залишилось після них. Як можна цього не прагнути?! На жаль,  українські політики і влада думають рівнем золотих власних унітазів.

- Громадянське суспільство спершу має бути в Україні, але його немає. Як приклад, останні події з нововведеннями у громадському транспорті  у Львові. Уявіть, наш сусід, поляк зранку у мороз вийшов на зупинку і 40 хвилин не може сісти в автобус або ж той не туди їде. Що роблять поляки? Не дискутують і обливають брудом у форумах чи на кухні, а всі йдуть до мерії і виганяють звідти всіх або ж домагаються від райців і мера порядку.

 

Громадянське суспільство десь дає перші паростки. Українці мають взяти на себе відповідальність за владу і політиків, яких самі обирають. Ми боїмось стати господарями на своїй землі. Мабуть, даються взнаки донині оті голодомори, репресії, коли фізично і морально нищили українську націю.  

- Зі школи щось постійно писала і тому не мала особливих вагань при виборі. Отак «здуру» і пішла в журналістику. Хоча в мене була інша мрія, пов’язана  з медициною. Але знала, що в наш медінститут потрібно велику купу грошей. Ця традиція десятиліть досі міцно тримається і маємо в медицині не найкраще.

 

Життя так складається у людини, що вона має одні плани, а Господь  цілком інші. Про це варто пам’ятати.

 

Євген Шевчук, Vlaskor.Net