У художньому світі Ліни Костенко теперішнє життя сприймається як абсурд, за лаштунками якого розгортається цивілізаційна трагедія. Творчість поетки в цьому устремлінні подібна до творчості Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської чи Томаса Еліота. «В ХХ столітті були дуже сумні люди», — зазначила сама Ліна Василівна. 

Власне, на презентації лунало багато гірких слів. Цей камертон гіркоти зумовлений нинішньою реальністю. «Я повернулася в літературу. Але в яку? В УкрСучЛіт?», — запитує Ліна Костенко. Драма для поета — працювати в самотності протягом двадцяти років заради майбутнього, потім прийти в літературу, в якій усе змінилося… Мистецтво стало бізнесом, елітарний смак і естетика замінені поняттями «формат», «мода». В тому новому часі багато галасу, багато самореклами, амбіцій, чужих для шістдесятництва. 

«Самотність, — написав у своєму есе Іван Дзюба, — теж один із мотивів лірики Ліни Костенко. Але він не самодостатній, частіше він опрозорює моральні цінності життя. Це не та самотність, що відгороджує від людей, а радше та, що допомагає зрозуміти їх. 

Пригадується скальд Халдора Лакснесса: «Люди, без сумніву, краще розуміли б і любили одне одного, якби вони зізналися одне одному у своїй самотності, у своїй болісній тузі і в своїх боязких надіях». 

Наче той ісландський скальд, поетеса бачить і розуміє тугу самотності й там, де її, здавалося б, і бути не могло. Де історія зрить лише блиск, тріумф, славу навіки, — тобто невласне життя, мішуру, суєтність, не варту одного щирого сміху і однієї щирої сльози».

Шістдесятники, на чому знову наголосила на презентації Ліна Костенко, були поколінням етики і свободи. Це були інтелектуали в європейському розумінні цього слова. І з усього світового художнього та естетичного досвіду вони намагалися вибрати краще. Те, що не вимірюється тимчасовою кон’юнктурою. 

А, виявляється, поетичне мислення шістдесятників може не сприйматися поколінням теперішнім, звиклим до агресії, «матюків». 

«…за мову треба боротися. Акумулювати її в шедеври, в сучасні осмислені твори, а не змагатися в цинізмі й матюках». 

Здається, під «матом» Ліна Костенко розуміє не лише обсцентну лексику, якою повниться інформаційний, соціокультурний простір, а й систему «порозуміння», систему комунікації у теперішньому світі. «Митець» тепер має провокувати скандали, тоді він буде цікавий публіці. «Я так не можу», — мовила поетеса. 

«Лейбніц писав, що теперішнє, породжене минулим, формує майбутнє. А яким буде майбутнє в теперішнього, яке глухоніме до слова?» — звернулася до зали Костенко. Глухонімота в цьому разі — медичний термін, перенесений у духовну площину… 

І мета книжки — знайти однодумців, створити простір для полілогу, запропонувати читачам імпульси до переосмислення історії й свого життя з урахуванням не лише тимчасових цінностей, а з перспективи значно ширшої. В цьому — сутність поняття «інтелектуал»: пробуджувати суспільство до розмислів і в кожній думці ставати собою. «Людина у збаналізованому житті не дозволяє собі катарсис. І потім живемо в реальності, де все ніби має бути запрограмоване, закодоване, змодельоване ззовні».

«Шістдесятництво несло високовольтну лінію духу». Це було покоління солідарності, на чому сходилися всі промовці. Епоха Івана Дзюби і Ліни Костенко — це епоха цінностей, які вимірюються часом, а не статусом, грошима, вигодою. 

Дзюба зробив історико-філологічний аналіз творчості Ліни Костенко, акцентувавши на етико-філософських засадах творчості. В етиці — ключ до свободи. «В лабіринтах своєї незалежності» — так в одному фрагменті охарактеризував він особливість життя поетки. І Ліна Василівна з цим погодилась, але зауважила: «Незалежність — не форма відмежування від дійсності, а спосіб вийти на універсальний спосіб бачення культури та історії… Письменник повинен бачити все…» 

Гіркий докір Ліни Костенко щодо теперішньої ситуації в літературі в жодному разі не можна вважати формою нерозуміння молоді або ж спробою відкинути дерзання, юнацьку амбітність, несхожість на шістдесятників. Навпаки, Ліна Василівна з ентузіазмом згадувала проведений нинішнього року 19 березня флеш-моб: найбільше її вразило те, що відбувалося на Потьомкінських сходах в Одесі. Цей флеш-моб — коли всі регіони України одночасно читали різні вірші поетеси — ініціювали саме студенти. Вона згадувала дивовижне спілкування з читачами під час поїздок у Харків, Рівне... Але зовсім поряд є, на жаль, інша реальність. 

Костенко зазначила, що сучасний світ «розсварений», українцям бракує толерантності, насамперед одне до одного. І помаранчева революція була однією з найпотужніших і найуспішніших спроб об’єднати суспільство. Але навіть тоді, у листопаді 2004-го, Ліна Василівна зазначала, що завжди спрацьовує закон маятника: «Хитнулося в один бік — хитнеться і в протилежний...»

Слово Оксани Пахльовської на цьому вечорі звучало особливо гостро і ще й через втрату близької людини — свого польського батька Єжи-Яна Пахльовського, якого недавно не стало. Він був батьком «польським», бо «українським» став Василь Цвіркунов. Відчувався внутрішній біль. «В мені живе і польська ідентичність. Так-от, Польща вже давно стала Європою. А Україна втратила свій шанс, і він уже не повернеться», — констатувала пані Оксана, маючи на увазі втрату інтересу в ЄС до України, знаючи про негативне ставлення світової дипломатії до української «демократії». 

Зала в «Мистецькому Арсеналі» була повна. Як написав Дзюба: «Ліна Костенко привчила свого читача ждати від неї ТІЛЬКИ чогось надзвичайного. Великої КУЛЬТУРНОЇ ПОДІЇ. І саму себе „привчила“ до такої орієнтації в українському літературному часопросторі». 

Ліна Василівна поділяє думку А.Камю: «Суспільство поділяється на чуму та її жертв. І головне — не стати на бік чуми». Та чомусь в Україні ця формула сприймається як проста філософська парабола, своєрідний екзистенційний парадокс, який нібито не має перетинів із реальністю. Чума так не вважає.