«Вчення» Наталі Лигачової про «чотири рівні свободи медіа в Україні» (див. «Дню журналиста посвящается») - вірне. Десь так усе і є.

От і Президент Віктор Ющенко підписав навіть указ про створення Національної комісії з затвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі. Метою комісії, згідно з указом, який оперативно наводить прес-служба президента, є забезпечення узгодження діяльності органів державної влади, громадських організацій, ЗМІ, інших інститутів громадянського суспільства для утвердження в Україні свободи слова та розвитку інформаційної галузі. А серед завдань комісії означено проведення моніторингу реалізації законів щодо свободи слова, реформування державних та комунальних ЗМІ, створення системи суспільних ЗМІ, розвиток українського сегменту мережі Інтернет та інші.

Та чи допоможе це вітчизняним медіа позбавитися гнітючого симбіозу рабського менталітету, що, безперечно, залишився з часів «темників» - із новітньою свободою, яка претендує на європейськість, але якою більшість з них не навчена користуватися?

Ні. Поки що ні. Перш за все тому, що внаслідок сильних проявів загальнополітичного ідиотизму в країні медіа не можуть зорієнтуватися, де шукати правду. Навіть ті, хто чесно хоче її знайти і не самозаспокоїлися. Тому, очевидно, й поділилися ЗМІ за класифікацією Н. Лигачової на чотири сумні групи за рівнем свободи. Чи несвободи.

Дійсно, ЯК же і, головне, ДЕ, шукати цю правду, якщо:

— Президент видає означений вище указ про створення Національної комісії з затвердження свободи слова, а Національна рада України з питань телебачення та радіо одночасно визначає перелік програм, які обов'язково повинні входити до складу «універсальної» послуги, що надається кабельними провайдерами в обласних центрах. Причому, якщо входження до цього «державницького» переліку УТ-1, «1+1», «Інтеру», ICTV, Нового каналу, СТБ, 5 каналу, «НТН» - більш-менш зрозуміле, то суцільно розважальний М1 якось не дуже сюди вписується і на рівні підсвідомості викликає тихий протест проти дозвільницького тихого ж насилля;

— після відомої публікації в газеті «Україна молода» матеріалу про ймовірні, а взагалі-то витягнуті з інтернет-форумів, зловживання у СБУ, президент доручає «розібратися» із цим пану О. Рибачуку, який сам фігурує в цій публікації як такий, що запобігав попаданню звернень офіцерів служби до Президента;

Ну, і так далі – прикладів майже кожного дня набирається багато.

Хіба ж можна після цього сприймати серйозно заклик до медіа «розкручувати» тему із стріляниною в бориспільського прокурора? Він, цей заклик, можливо, й щирий, але якійсь «несвободний». Нагадує ситуацію, коли встромлюють нагрівач у морозилку і споглядають, хто кого.

Можливо, тому деякі вітчизняні ЗМІ, всуперіч попередженню Н. Лигачової, за часи нової влади категорично розслабилися, аж до організаційного роздраю та невизначеності. Можливо, й є загальномедійна рація у Романа Скрипіна, коли він говорить, маючи на увазі лише  5 канал, що раніше була там гра в шахи, а тепер забавляються на медіашахівниці в «чапаєва»…

Інше. Медіа, мабуть і не помітивши цього, стали заручниками сумного донкіхотського телеобразу Президента. Інакше вже його собі не уявляє ніхто з глядачів. Особливо наш Президент іміджево програє, коли в ефірі дають пряму мову того ж Путіна В.В. Коли говорить Путін, гранично зрозуміло навіть недолугому, що він хоче сказати. Коли на телеекрані говорить наш Президент, то його розуміють лише вибрані. Враження, що телевізійники постійно перекладають його з якоїсь рідкісної іноземної мови. Невже за півтора року не можна було вивчити розмовний стиль і давати в ефір ті шматки його промов, які мають зрозумілі логічні наголоси? Навіщо нервувати країну ще й з цього приводу? Хоча, скоріш за все, все це відбулося все ж не з вини ЗМІ...

Намагаючись знайти площину прикладання власних зусиль в умовах алогічної політичної ситуації («потяг такий-то спізнюється приблизно на невизначений час»), «вільні» медіа країни всіх чотирьох груп (за Н. Лигачовою) хворобливо зациклилися на «проблемі коаліції». Вони часто-густо виглядають просто кумедними, як і ситуація довкола самої коаліції. Кожен український телеканал наївно вважає за потрібне запрошувати до себе на ефіри різних жанрів представників «високих сторін», що скажено домовляються. Цим вони підкреслюють власну причетність до долі країни, а там, мовляв, буде видно – чи громити потім коаліцію, чи підтримувати її. Підсумовуючи побачене та почуте в ефірах, проситься невтішний, проте цілком ймовірний політичний прогноз: Партія регіонів щиро бажає створення помаранчевої коаліції, щоб іще через півроку сказати людям – дивіться, вони ніколи не домовляться, вони не можуть домовитися за визначенням. Знаєте: декілька мужчин насолоджувалися фонтаном, потім защібнулися й пішли. Країна розвалюється навіть не навпіл, а на малесенькі шматочки. І тут приходимо ми під знаменами В. Путіна, і Україна, мов немовля, падає на руки матері-Росії, тисячу раз вибачившись за неслухляність…

Цілком у контексті цього й очевидний програш українських ЗМІ стосовно факту оголошення деяких російських політиків персонами «нон-грата» в Україні внаслідок феодосійського скандалу. Принаймні, поки що. Самі «нонгратчики» та інші російські політики другі сутки поспіль в один голос стверджують, що це ознака слабкості нашої зовнішньополітичної доктрини, яку проводять «виконуючі обов'язки» із нашого МЗСу. А дехто з них навіть звертатиметься до суду. Українські медіа ж лише густо цитують одного з головних ідеологів «помаранчевого руху на Захід» пана А. Бутейка про те, що він не дозволить кому б то не було погано поводитися за нашим столом. Де аргументи стосовно сили нашої зовнішньої політики? Чи вони є? А Перший канал продовжує «лизати» В.Жириновського, який з його екрану ділить Україну, аж захлинається…

Все це, на жаль, змушує вдаватися до невтішного висновку про те, що справжня й цивілізована свобода слова, як і Жириновський чи Затулін, – «нон грата» в краіні. Ні, її ніхто не забороняв, вона щедро дарована владою. Але скористатися нею важко. Дуже важко. Бо в нашому медіалабиринті кожен може вибрати собі тупик до вподоби.

Є небезпека того, що чотири групи Н. Лигачової перетворяться поволі у дві – перша з'єднається із четвертою, а інші банально щезнуть. Утворені в такий спосіб дві великі групи швидко набудуть відомих кольорових ознак: «пропомаранчеві» та «білоблакитні» та ознак геополітичних: «проросійські» та «антиросійські» (але не «прозахідні»!). Зліплена, нарешті, коаліція додасть необхідної пікантності розтерзаним недолугими політиками українським медіа, і коло замкнеться.

Президент буде продовжувати «дружити» із ЗМІ. Якщо матиме час…

Пильнуймо! Свободу не затверджують указами.