Обличчя Світлани Леонтьєвої впізнаване багатьма ще з часів «Інтера». Тепер ведуча Першого Національного продовжує знайомити з новинами вже глядачів державного каналу, залишаючись однією з досить чисельної армії телевізійних інформаційників. Утім є царина у вітчизняному телепросторі, де робота Світлани Леонтьєвої ексклюзивна, - це «Театральні сезони», єдина телепрограма про театр.

«Хочеться попрацювати в активному журналістському режимі»

- Пані Світлано, свого часу, у 2007 році, з «Інтера» ви пішли, бо прийшла інша команда. Деякий час ви лишалися без роботи. Чи була друга освіта своєрідною страховкою на випадок, якщо не складатиметься з кар'єрою телеведучої?

- Мені просто хотілося наблизити освіту до професії, якою займаюся. Я й так могла викладати у вищому навчальному закладі, бо закінчила Державний університет імені Тараса Шевченка. Мене вже запрошували. Та ще хочеться попрацювати в активному журналістському режимі. І, хвалити Бога, останнім часом я веду кілька різнопланових проектів (один - очолюю) навіть у двох телекомпаніях, НТКУ та «Ері». Мені подобається, бо можна спробувати різні жанри.

- Поява «Театральних сезонів» і ваша друга освіта в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка­Карого - це паралельні історії, що випадково збіглися у часі?

- Взагалі я - фізик за першою вищою освітою. Хоча ще у школі вчителька російської мови і літератури мені радила вступати у Літературний інститут або займатися журналістикою, що, врешті, й сталося. Недаремно ж кажуть, що фізики - лірики... Дуже люблю театр, маю багатьох друзів серед акторів. Понад 10 років співпрацюю з Фестивалем дитячого кіно в «Артеку». Одного разу (не буду приховувати, це було на пляжі) у колі знайомих сказала щось на зразок: «Давно хочу узгодити освіту з професією». Друзі підтримали: «В Інституті екранних мистецтв саме набирають курс». Повертаюся у Київ, мені телефонують: «Там днями співбесіда...» І тут я злякалася: купа роботи, домашні клопоти, ще звалювати на себе навчання. Але - пішла, пройшла співбесіду, склала іспити. Прин­ципово ходила на пари, складала заліки й іспити самотужки. Захистила диплом про спорідненість та відмінності кіно і телебачення. У травні минулого року отримала диплом бакалавра.

Стосовно «Театральних сезонів», то їх поява - це більшою мірою ініціатива керівництва Першого каналу. Хоча тут усе збiглося. Богдан Ступка попрохав мене організувати зустріч iз гендиректором каналу Єгором Бенкендорфом, з яким ми добре знайомі ще з «Інтера». Ми з Єгором прийшли у театр. Чоловіки обговорювали варіанти співпраці Театру імені Івана Франка та державного каналу. Потім Єгор каже: «Ти все чула - втілюй у життя!». Отак і з'явилася єдина на українському телебаченні програма про театр.

Театр робить iз натовпу народ

- «Театральні сезони» показували спектаклі, останнім часом в ефірі телепортрети - Раїси Недашківської, Лариси Кадочникової, інших. Чи плануєте дійти до якогось єдиного формату програми?

- На згадуваній зустрічі з Богданом Ступкою Єгор Бенкендорф наполягав на тому, щоб канал транслював вистави у прямому ефірі. Ми це спробували робити. Але зйомки першої програми показали, що до цього не зовсім готовий театр. Для прямого ефіру треба звільняти частину глядаць­ких місць, треба робити додаткове освітлення сцени. У нас було 8 камер, ПТС (пересувна технічна станція), і ми показали «Украдене щастя» у режимі прямого ефіру. Вважаю, силами тієї команди - близько 10 людей плюс петеесівці - це дуже достойна робота. Ми зняли ще кілька вистав у різних театрах і показали глядачам. Але потім нас посунули з прайм­тайму. Зрозуміло, показувати тригодинну виставу в найрейтинговіший час - це неймовірна розкіш для будь­якого каналу. Тому справжній театр в ефірі п'ятниці поступився місцем сучасному «театру абсурду».

Ми постійно у пошуку: показували вистави, організовували дискусії про театр і культуру, розповідали про театральний фестиваль, зараз знайомимо глядача з відомими театральними діячами. «Театральні сезони»- жива програма!

- Що б, на вашу думку, могло додати рейтингів «Театральним сезонам»?

- Є багато складових, які сприяють успіху будь­якої програми: починаючи від її реклами, закінчуючи чітко визначеним місцем у телепрограмі. Зараз, до речі, нас можна дивитися кожної останньої п'ятниці місяця о 10­й ранку. Хто хоче переглянути попередні випуски - може знайти відео на сайті каналу. «Театральні сезони» зобов'язані жити, бо про театр на вітчизняному ТБ не показують нічого. А це одне з найдавніших мистецтв. Театр робить iз натовпу народ. Це не я сказала, а Томас Манн. Приміром, у Польщі дуже потужний політичний театр, у них узагалі близько 600 театрів. А в Україні лише 120.

Найбільшою похвалою на адресу «Театральних сезонів» для мене були слова Юрія Полякова, головного редактора російської «Літературної газети». Колись у журналі «Юність» я зачитувалася його повістями «ЧП районного масштабу», «Сто днів до наказу», а минулого року ми з ним були в журі телекінофоруму «Разом». І саме в той час по телевізору показували випуск «Театральних сезонів» з Богданом Ступкою. Юрій Поляков якось здивовано перепитує: «Так це ви ведуча програми про театр?!» (Фестиваль проходив у Ялті, за 5 днів треба було переглянути 140 робіт, я - в шортах, без макіяжу). І додає: «Всю програму подивився. Від початку до кінця». Уточню, що той випуск був повністю україномовний.

- В ефірі вашого театрального проекту - переважно київські вистави, актори, події. Чи збираєтеся активніше виходити за межі столиці?

- Ми тільки­но повернулися зі Львова. Уже зняли програми з відомим актором Федором Стригуном - художнім керівником Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Ще одна програма - з народним артистом Богданом Козаком (вчителем, зокрема, режисера Івано­Франківського театру Ростислава Держипільського, який привозив у Київ «Націю» і «Солодку Дарусю»).

- Чи хотіли б ви переключитися на роботу лише над театральним проектом?

- Та ж мій улюблений жанр - новини! Вони задають ритм життя і завжди «тримають у тонусі». Але якби було замовлення потужного великого каналу і належне фінансування театрального проекту - можна було б подумати над тим, щоб сконцентруватися на мистецькій темі.

Про цензуровану інформацію та загальнонаціональні новини

- Ви також, чи в першу чергу, - ведуча новин. Інформаційно­політичне мовлення прискіпливо моніторять експерти. Вечірній новиннєвий випуск Першого Національного останнім часом, за результатами моніторингів, лідер за кількістю інформації, що має ознаки цензурованої. Ви погоджуєтесь iз таким визначенням?

- Коли я дивлюся випуски новин на багатьох каналах - це ніби кошмарний сон. Як у Пастернака: «Рассказали страшное. Дали точный адрес...». Люди зважені і професійні, які працювали у 1993-1994 роках в інформагенції «Республіка», вчили мене працювати по­іншому. Сергій Набока - журналіст, правозахисник член Гельсінської спілки, казав, що новина має бути загальнонаціональною, цікавою для всіх, якщо ти видаєш її в ефірі великого загальнонаціонального каналу. «Вбили, закопали» - на жаль, було в усі часи. Але це не має бути основним у випуску новин. Для цього є кримінальна хроніка. Зараз я працюю у денних випусках. Маємо досить високий рівень свободи. Випуск о 15­й вважається найрейтинговішим. Мене це влаштовує.

Щодо моніторингу вечірніх новин, варто розуміти, що таке «цензурована інформація». Новини про діяльність Президента та уряду?! Вважаю, це загальнонаціональні новини. Менталітет українців: «У нас усе погано! Ховайся!» Люди, якщо ми кожного разу казатимемо, що все погано, - так і буде. Я знаю, що у нас не все гаразд iз демократією і відповідальністю за сказані в ефірі слова. У нас вулиці брудні й немиті, але не тому, що ми не хочемо чистоти. Ми не вміємо її підтримувати! Треба, щоб у головах щось змінилося. Треба усвідомити, що свобода - це не вседозволеність, а демократія - не анархія.

- Тетяна Даниленко з «5­го каналу» розповідає, що для неї оцінки телекритиків - привід іти до керівництва і казати: «Маємо давати в ефір ще об'єктивніші новини». Ви кажете керівництву, якими бачите новини? Чи була інформація, яку ви принципово відмов­лялися озвучувати в ефірі?

- Я можу впливати на зміст програми. І в першу чергу намагаюся ставити ті новини, які є цікавими та дають підстави пишатися нашим, національним. У моїй практиці був випадок, коли редактор зняв інформацію через мій протест, бо не знайшли формулювання, яке б відповідало об'єктивному уявленню про ситуацію.

ПОЗА ЕКРАНОМ

Про прізвище

Я дуже любила бувати у бабусі в Переяславi­Хмельницькому, де давні традиції козацтва. Коли запитувала дідуся, якого ми роду, він розповідав, що «з державних, вільних козаків, а не панських, які комусь підчинялися». Рід наш - Ткаченки (по мамі) і Панасенки (по татовій лінії). Леонтьєва - це прізвище першого чоловіка, чия мама була українкою, а тато - з дагестанських росіян.

Бабусина школа і Великдень

Великдень - це спогади про те, коли була маленькою. Про маму, бабусю, коли вони були живі. Бабуся на Великодні свята нам, трьом онукам, дозволяла все: ліпити тісто, фарбувати яйця. Казала: «Я потім краще приберу, але дитина все знатиме». Завдяки бабусі я вмію чимало: косити, жати серпом, молотити ціпом, прасувати рублем і качалкою, молоти мак у макітрі.

Про монастир і хоровий спів

У Вербну неділю ми традиційно ходимо у Видубицький монастир. Там дуже гарний хор, у мене серед хористів багато знайомих. Не порушила традиції і цього разу. Мені дуже хотілося поспівати, але попередньо про це не домовлялася. Втім, коли панотці вийшли святити вербу, за ними йшов і співав хор, привіталися і мені запропонували: «Давай з нами!». То я з процесією так і обійшла навколо монастиря - й один тропар вивчила! «Богородице, Діво, радуйся», інші духовні пісні я знаю ще з юності, коли співала у студентському університетському хорі «Дніпро». Хористів­фізиків тоді було дуже багато. До речі, в університеті вчилася 5 років, а в хорі партію сопрано співала десять. У часи, коли не віталося виконання духовної музики, багатоголоссям ми співали Бортнянського, Колесу, Веделя, пісні на слова Тараса Шевченка.

ДОСЬЄ «УМ»

Світлана Леонтьєва, телеведуча

Народилася у м. Бориспіль Київської області.

Закінчила фізичний факультет Державного університету імені Т.Шевченка та Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка­Карого.

Спочатку працювала на Київському заводі напівпровідників «Квазар», де випадково стала радіоведучою.

1993-1995 рр. - працює в інформагенції «Республіка», ведуча новин на каналі ЮТАР.

1995-1997рр. - НТКУ, ведуча програми «Доброго ранку, Україно!»

1997-2007 рр. - ведуча новин на каналі «Інтер».

З 2008 р. - ведуча інформаційних програм Першого Національного телеканалу та радіопроекту Бі­Бі­Сі «Ера жінки» на радіо «Ера­FM».

З 2010 р. - ведуча і керівник проекту «Театральні сезони».

Має 26­річного сина Гліба, який працює приватним нотаріусом.

Заміжня вдруге. Чоловік - військовий журналіст, полковник Сергій Нагорянський.

Валентина Самченко, «Україна молода»

Фото - «Україна молода»