Про це «Дню» повідомив режисер стрічки Михайло Іллєнко. За його словами, касові збори українського прокату фільму на сьогодні становлять близько півтора мільйона гривень. Утім, вони могли б бути набагато більшими. «Більшість сеансів припали на ранковий або денний час. Вечірніх показів практично не було. Справа у тому, що український фільм - нестандарт для прокату, і кінотеатри до цього просто не готові. Відповідно вони не можуть не виконати свої обов'язки перед, наприклад, американським кіно, яке заплановане на вечірній час», - говорить Михайло ІЛЛЄНКО.

Наразі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» побачили у 35 українських містах. А на 19 квітня попередньо запланована презентація DVD-диску.

Виконавець головної ролі, актор муніципального театру «Київ» Дмитро Лінартович - пілот Іван Додока - дебютував у повнометражному фільмі. Про ідеї активного життя, любов до народної пісні, потенціал і світоглядні засади українського кіно він розповів читачам «Дня».

- Із якими відчуттями ви переглядали фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»? Задоволені виконанням власної ролі?

- Глядач - найперший критик, тому віддаюся йому на розсуд. Стрічку переглядав двічі: вперше - професійним оком, оцінюючи власну роботу, і вдруге - під час показу, відсторонено, як глядач, який прийшов відпочити. А ставити собі оцінку не можу, це краще зроблять глядачі.

- Ви побували із фільмом у багатьох містах України. Де вас зустрічали найтепліше?

- Скрізь тепло зустрічали. Наш український глядач засумував за українським кіно. Я не роблю водорозділ, хто кращий, хто гірший, повірте мені, всі українці (чи це Південна Україна, Західна чи Східна) чекали на цей фільм, адже скрізь відчутний голод на українське кіно. Глядач у різні моменти то переживає, то усміхається, то плаче. Почуття, що викликає фільм, різні: від сентиментів до іронії, але байдужим, здається, ніхто не залишився. Окрім того, це фільм, який знято українськими ресурсами, за участю українських акторів і про українця.

- Відчуваєте схожість свого характеру із характером зіграного персонажа Івана Додоки?

- У моєму житті не було тих перипетій і негараздів, яких довелося зазнати Івану Додоці. Я ніколи не був бомбардувальником, льотчиком, не жив у тій епосі, не воював, не був в'язнем у концтаборах, не здійснював стрімких перельотів. Я складав уявлення про свого героя із розповідей батька, дідуся, бабусі, режисера фільму Михайла Іллєнка. Читав публікації про життя Івана Даценка, опрацьовував воєнні хроніки. На жаль, не мав змоги через роботу у театрі поїхати перед зйомками у рідне село Івана Даценка Чернечий Яр. Але дуже хотів би це зробити. Мені дорогі усі гами почуттів, передані у фільмі. А в житті я зовсім інший - пересічна людина. Просто завдяки своїй професії можу зіграти героя.

- Михайло Іллєнко в інтерв'ю пресі обіцяв глядачеві фільм про те, як стати лідером, вождем. Які ще ідеї, закладені у фільм, здалися вам важливими?

- Головний герой фільму - відчайдушна і водночас свідома людина, яка, перебуваючи в екстремальних умовах, знаходить сили, щоб боротися. Його діями керує колосальна мотивація: повернутися на Батьківщину, побачити дружину, сина. У фільмі закладена ідея - бути людиною попри всі життєві незгоди. Я грав Людину, грав Українця надзвичайної сили духу. Наші співвітчизники звикли опускати руки у безвихідних ситуаціях, а мій персонаж піднімається над обставинами - ось це мені подобається.

- Яким був ваш шлях до українського театру?

- У дитинстві я не хотів бути актором. Мій батько - режисер і актор. У нього був театр-студія «Дзвін», а згодом - театр Збройних сил України. Так-от, коли мені було 13 років, він попросив зіграти роль хлопчика у виставі на тему Голодомору 1933 року «Жах». Потім була роль чортика і роль Міккеле в «Циліндрі». Після школи я служив в армії, де визначився, що буду актором. Написав батькові листа, де й сповістив його, що я прийняв для себе таке рішення. А потім, повернувшись з армії, упродовж року працював монтувальником сцени рік і паралельно готувався до вступу в театральний інститут.

- Яка найбільша акторська мрія Дмитра Лінартовича?

- Я пишаюся зіграними ролями у театрі «Київ». Люблю їх, бо в них вкладено багато праці й любові. У виставі «Украдене щастя» за однойменною драмою Івана Франка я граю Михайла Гурмана, у п'єсі Едуардо де Філіппо «Циліндр» - роль Родо, у «Тарасі Бульбі» - осавула. Я не ставлю собі за мету зіграти якогось конкретного героя. Якщо роль близька по духу і я відчуваю її серцем - беруся за неї. Мені вже надходили деякі запрошення на зйомки у фільмах, але наразі у мене багато роботи в театрі, тому через нестачу часу я відмовився. Звичайно, є певний відбір ролей. Щоб зіграти, потрібно відчути. Коли отримуєш від професії задоволення - і працюється легше. Важливо розуміти світ персонажа, його рухоме внутрішнє життя.

- Факт появи на великому екрані фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» додав вам оптимізму щодо розвитку українського кіно?

- Цим фільмом ми зробили хороший старт. Він дає надії й перспективи і для молодих українських режисерів, і для українських акторів, і для продюсерів.

- У фільмі ви співали народну пісню «Била мене мати», яка, за сценарієм, мала чудодійну силу. Яка роль пісні у вашому житті?

- Сам я співаю українські пісні, тому що це рідне, це своє, там закладені хороші коди. Українська пісня дає мені наснагу. Наші пісні дуже різнопланові. І кожна з них має колосальний зміст і свою певну драматургію. У певному розумінні - це наш скарб.

- В українського кіно є ментальні риси?

- Насамперед, треба відштовхуватися від особливостей національного характеру, культури, традицій. В українцях закладена духовність, розвинене образне мислення, працездатність, любов до речей, які робимо. Ми - творча нація, у нас хороші мистці, художники, поети. Зараз не вдається знімати таку кількість фільмів, яку хотілося б, але є закладений потенціал. Фільми, що попереду, матимуть український характер, відрізнятимуться від інших культур, від американського та європейського кіно. Українці - міцна самодостатня нація. Є багато тем, вартих уваги кінорежисерів, наприклад, великий непочатий пласт - історія.

- У ЗМІ і соцмережах вас називали українським Джонні Деппом, українським Рембо, порівнювали із Василем Стусом, із американським актором комедійного жанру Метом Лебланом. Який із перелічених типажів вам найближчий? Хто є вашими професійними авторитетами?

- Кумирів у мене немає. Так батьки мене змалку навчили. Актори, які мені імпонують - майстри своєї справи. Мені подобається українська плеяда акторів: це і Ярослав (Іван) Гаврилюк, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков, Іван Миколайчук. Це високий клас акторів, чий творчий підхід до роботи мені близький.

Ярослава Тимощук, Алла Садовник, Літня школа журналістики «Дня», «День»