Такі висновки оприлюднила Академія української преси, що за участі вчених Інституту соціології НАН України провела «Моніторинг українських новин». Дослідили лютневі новини прайм-тайму восьми провідних українських телеканалів – «Інтера», «1+1», Нового каналу, «України», СТБ, ICTV, Першого національного та TVi. Що ж твориться з українськими теленовинами, як пояснити окремі тенденції та які приховані мотиви треба розуміти, дивуючись, чому на екрані світяться саме ці політичні обличчя, а не інші? Кому довіряти, а кого переключати? Кореспондент “ВЗ” розпитала у незалежного медіаексперта Отара Довженка (на фото).

- Найпростіше пояснення, яке лунало вже не раз із уст багатьох експертів, – владі вигідно деполітизувати медіа, а вслід за ними й суспільство, якому пропонується дедалі більше якісних телевізійних розваг. Таким чином суспільство ніби заколисують. Власникам телеканалів, у свою чергу, спокійніше, коли в їхніх новинах менше політики, адже зменшуються шанси наступити на мозоль владі чи бути звинуваченими в цензурі. 

Можуть бути й інші пояснення та причини. В Україні об’єктивно стало менше публічної політики, адже діяльність влади стає дедалі менш прозорою, а опозиція маргіналізується. Також не слід забувати, що кожен канал має власні уявлення про те, що цікавить його аудиторію. Якщо пересічний глядач каналу – 17-річна студентка ПТУ, то відмова від політичних новин цілком виправдана. 

- Часто це наслідок відсутності інформаційних приводів, грамотних спікерів, розумно сформульованої позиції представників опозиції. Медіа завжди стежать за діяльністю влади в першу чергу, така їхня суспільна функція (контролювати владу й інформувати про її дії). А опозиція, щоб увагу приділяли також і їй, повинна бути активною, креативною, переконливою. Наша, на жаль, ну зовсім не така. Не раз чув від журналістів, що вони вже самі не знають, як втулити в новини опозицію, бо інформаційних приводів вона не генерує, цікавих і оригінальних думок не висловлює, а показувати просто так – звинуватять у прихованій рекламі. 

Наслідок цензури і страху можна бачити на державних і близьких до держави телеканалах, наприклад, на Першому національному, де вже часто-густо взагалі не згадують ні про владу, ні про опозицію, а намагаються робити новини «соціальними». Мета цієї квазісоціальності – демонструвати, що хоч як важко живеться маленькому українцеві, а все ж влада невтомно працює над вирішенням проблем. Опозиції для таких ЗМІ не існує взагалі. Ще одна причина, яку не варто недооцінювати, – зневіра й аморфність самих журналістів, які більше не вірять в ідеали своєї професії, не мотивовані робити свою роботу якісно, на високому рівні. Адже їхніх роботодавців задовольняє халтура, і вони часто створюють редакціям такі умови, в яких нічого, крім халтури, зробити не можна. 

- Досвід попередніх кампаній свідчить, що тема виборів починає висвітлюватись регулярно приблизно за півроку до дня голосування. Виборчі списки, висування кандидатів, брак коштів на проведення виборів і так далі… А місяців за три до виборів із теленовин практично зникають якісні й безсторонні матеріали, присвячені учасникам перегонів та самому виборчому процесу. На їхнє місце приходить величезна кількість прихованої агітації – політичної джинси. Втім, цього року головний піар-захід для влади – Євро-2012, тож, скоріш за все, тема виборів стане актуальною аж після того, як роз’їдуться іноземні вболівальники. Будемо бачити багато сюжетів про те, як геніально успішно влада провела чемпіонат. 

- Маю лише одну гіпотезу щодо цього: Азарова збираються рано чи пізно зробити офірним цапом, тож усе погане, що твориться в країні та у владі, має асоціюватися саме з ним, а не з Януковичем. Азаров сконцентрує в собі весь негатив, а тоді прийде Янукович, демонстративно замінить його на когось менш одіозного й залишиться народним героєм. Та Азаров теж не ликом шитий, тому вживає активних заходів для відбілювання свого іміджу. Чого лишень його “фейсбук” вартий… 

- Деяких окремих політиків непропорційно багато в новинах окремих каналів. По-перше, постійними «любимчиками» є власники або близькі до них політичні діячі: для «Інтера» це Хорошковський і Льовочкін, для ICTV – Кучма, для «5 каналу» – Порошенко. По-друге, цю «любов» можна купити за гроші – тому сьогодні так часто в новинах різних каналів можна побачити пані Королевську. 

- Це не є суто українською проблемою – у всьому світі є жовті ЗМІ, увага яких сконцентрована на скандалах, сексі, крові й нутрощах. Просто в Україні, в ТСН на «1+1», зокрема, це набуло карикатурно гіпертрофованого вигляду. Чи потребує цього глядач? Так само, як фільмів жахів або бойовиків. Людина мимоволі звертає увагу на криваві драми. Важко уявити, що хтось із нас байдуже пройшов би повз скривавлений труп людини. Людина реагує на такі речі, для цього є об’єктивні пояснення зі сфери психології та біохімії. Але експлуатувати ці реакції треба розважливо і стримано. Разом з тим, не драматизував би цю ситуацію: крім «1+1», є новини на інших каналах, де “чорнухи” і крові мало або взагалі немає. Ніхто не заважає дивитись СТБ, ICTV чи «Україну», там із цим усе гаразд. Натомість у висвітленні політичних подій «1+1» часто поводиться вільніше й професійніше за інших. 

- Апріорі погано ставлюся до двомовного ведення програм. Вважаю це «мовною шизофренією». Але “5 канал” учинив шляхетно, взявши на роботу білоруського журналіста, якому не знайшлося місця в медіа рідної країни. Сподіваюсь, пан Дорофеєв так само швидко опанує українську мову, як розібрався у подробицях української політики. 

- Щодо СТБ – так, вони вже кілька років є лідерами якості. Хоча після того, як новини каналу очолив росіянин Михайло Єрмолаєв, «Вікна» - вже не ті: стало менше проблемних політичних матеріалів, менше журналістських експериментів і провокацій. А ось ТVі – особлива історія. Це унікальний для українського телебачення канал, хоча б тим, що його власник – іноземний бізнесмен, безпосередньо не зацікавлений у місцевій політиці. Це дає їм величезну свободу дій. Але вони вирішили, замість робити безсторонні якісні новини на зразок Бі-бі-сі, стати такою собі медійною опозицією. Не впевнений, що це - саме те, що найбільше потрібне українському суспільству.

- Не вистачає вільної країни та цивілізованих медіавласників із європейським менталітетом, які б дали інформаційним службам своїх телеканалів професійно працювати й розвиватися, не узалежнюючи їх від власних політичних та бізнесових інтересів. Буде це – буде й усе інше. Зокрема й усі теми. Боротися треба не проти, а за – за здоровий медіаринок, на якому буде місце повноцінним телеканалам із нормальними новинами. Поки що, і не в останню чергу завдяки корупції та авторитарній владі, неолігархічні медіа в Україні не виживають. 

Найкраще – подолати в собі лінощі та почати стежити за західними медіа в оригіналі. Ширший інформаційний контекст нам не зашкодить, адже в наші новини майже не потрапляють важливі події з усього світу, окрім кривавих терактів, демонстрацій, дефолтів і тому подібних катаклізмів. Якщо українська аудиторія потягнеться до світових якісних медіа, це буде сигнал для вітчизняних ЗМІ, що їм пора змінюватись на краще. 

Отар Довженко – незалежний медіаексперт, журналіст, письменник. Народився 1981 року у Запоріжжі. Закінчив факультет журналістики Дніпропетровського національного університету. У 2006 р. став заступником шеф-редактора групи видань - редактором сайту «Детектор медіа». На цій посаді працював до 2011 року. Зараз він - оглядач, дописувач до різних видань на медійні теми, займається моніторингом теленовин. Викладає в Українському католицькому університеті.

 

Фото з архіву Отара Довженка