Уповноважений президента України з прав дитини Юрій Павленко оприлюднив відкритого листа. За дорученням Віктора Януковича звернувся до керівників телеканалів із закликом збільшити кількість та покращити якість дитячих програм.

Влада нарешті звернула увагу на те, що обсяг ліцензійного дитячого мовлення в Україні становить менше 5% від загального обсягу добового мовлення загальнонаціональних телеканалів. Багато дитячих передач не мають постійного місця у сітці мовлення та транслюються у незручний для своєї аудиторії час. Кореспондент "ВЗ" запитала незалежного медіаексперта Отара Довженка (на фото), чи можна надіятись на те, що звернення Павленка змінить ситуацію з дитячими передачами на ТБ на краще.

-Розмови на цю тему точаться не перше десятиліття, адже проблема зростає разом із українським телебаченням, - розповів "ВЗ" Отар Довженко. - Влада вже намагалась квотувати або штучно підвищити кількість дитячих програм. Це призводило до показу мультиків о 4-й ранку - ефірний час, який телеканалам не шкода. Необхідно змиритися з тим, що «Вечірньої казки» у прайм-тайм на центральних комерційних каналах більше не буде. Дитячі програми комерційно невигідні, позаяк виробляти їх дорого, аудиторія обмежена і неплатоспроможна, а також їх не можна переривати рекламою. За таких умов показувати дитячі програми, та ще й власного виробництва, є доброчинністю, яку більшість комерційних мовників собі дозволити не можуть. Спробуй поставити дитячу програму, як колись «Вечірню казку», на 20.00, і відразу скотишся в рейтингових таблицях.

- Згідно з даними моніторингу, обсяг дитячого мовлення в Україні становить менше 5%. А яка ситуація за кордоном?

- Зобов'язати приватні загальнонаціональні канали транслювати програми для дітей - не найкращий вихід. Не можна любити дітей з-під палиці. На жаль, в Україні немає громадського телебачення. Саме воно в європейських та американських країнах виробляє багато дитячих програм. Серед них якістю відрізняються - американський серіал про динозаврика Барні, аналог або переклад якого підійшов би українським маленьким телеглядачам, або «Телепузики» від Бі-бі-сі.

У розвинених країнах Заходу більшість телеглядачів мають підключення до платного телебачення (кабельного, супутникового, IPTV) й можуть вибирати з різних пакетів телеканалів, серед яких є й дитячі на будь-який колір і смак. Великі виробники дитячої телекінопродукції мають свої телеканали, які є прибутковими завдяки рекламі дитячих товарів та передплаті. Деякі з західних дитячих каналів уже адаптовані в Україні (Disney, Da Vinci), інші ми вимушені дивитись у російській адаптації (Jim Jam, Nickelodeon, Kids TV). В Україні є лише один такий канал - «Малятко-TV». Вони показують мультики українських анімаційних студій, переважно зняті за радянських часів, тобто переозвучені українською російські мультфільми... На жаль, за часів незалежності скарбниця української анімації мало чим поповнилась, окрім «Лиса Микити». Та й рівень радянських та пострадянських мультфільмів не дозволяє їм конкурувати з голлівудськими. Діти обирають те, що краще упаковано, а не за патріотичною ознакою.

Хоча для того, щоб знімати мультфільми для малюків, не потрібні надмірно дорогі технології. Коли дивлюся на російські мультсеріали «Смішарики» та «Лунтік», мені сумно, бо таке могли б елементарно намалювати й наші, але чомусь не знайшлося замовників. Тому наші діти приречені любити цих милих агентів «русского міра». У нас мультсеріали знімає студія «АртВідео» (зокрема, про кота Викрутаса), але їх популярність та масовість не порівняти з названими російськими продуктами. До речі, і «Лунтік», і «Смішарики» доступні в Інтернеті безкоштовно.

- Чи відмовляться після заяви Павленка канали від рейтингових передач на користь дитячих?

- Робота уповноваженого з прав дитини - привертати увагу до проблем дитини від імені держави. Робота телеменеджера - зробити свій телеканал прибутковим і потрібним аудиторії. А це можливо тільки за умов добору рейтингового продукту. Тому, думаю, кожен продовжить робити свою роботу, і жодних змін це звернення не викличе. Це чистий піар. Щоб спонукати телевізійників до дискусії, звернення не повинне бути моралістською проповіддю. Його слід побудувати за бізнес-логікою, запропонувавши телевізійникам поступки, кроки назустріч. Наприклад, зниження оподаткування та ліцензійного збору чи часткову компенсацію втрат через трансляцію дитячих програм бюджетним коштом. Чинна влада ніколи не піде на такі витрати.

- Бентежить те, що передачі з елементами насилля та еротики можна побачити по телебаченні у ранкові та денні години. Чи дозволяють собі таке закордонні канали? Як з цим боротись в Україні?

- У різних країнах різні порядки залежно від правової системи. Десь держава реагує на подібні речі суворо, аж до багатомільйонних штрафів і позбавлення ліцензії. Десь покладає відповідальність за те, щоб діти не побачили по телевізору чогось непристойного, на батьків. Найкраще, коли подібні конфлікти вирішують органи галузевої саморегуляції. У нас такі органи зосереджені лише на лобіюванні бізнес-інтересів.

Ідеальним каральним заходом є штраф на прийнятну, але відчутну суму. В Україні регуляторний орган у галузі телебачення і радіомовлення - Національна рада - знімає з себе відповідальність за контент, аналізуючи лише найформальніше дотримання ліцензій. Грубо кажучи, ви можете о 10-й ранку показати запис дитячого порно і сказати Нацраді, що це була вказана у вашій ліцензії дитяча програма, і вам за це нічого не буде. Функції наглядача намагається взяти на себе Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Але цей орган, його склад, повноваження та принципи функціонування викликають великі підо­зри. Припускаю, це буде ще один засіб політичного тиску на медіа.

Тож, попри те, що я батько і переживаю за своїх дітей, моя думка зводиться до того, що за теперішньої влади та її прагнення тиснути на медіа безкарність є меншим злом порівнянно з засобами, які дозволять владі під виглядом боротьби за моральність закривати рота засобам масової інформації.

- На передачах, що не дозволені для перегляду дітям, часто немає жодних позначок...

- Система позначок - добре, якщо механізм їх присвоєння є прозорим, небюрократичним і нерепресивним. Якщо до визначення «квадратиків» і «кружечків» причетна держава, це з легкістю перетворюється на додатковий спосіб «доїння» телеканалів. Тобто хочете показувати цей фільм у прайм-тайм - платіть, не заплатите - будете мати червоний квадратик. Саме так відбувається із прокатними посвідченнями на фільми. Нинішнє використання цієї системи українськими телеканалами радше дезорієнтовує, аніж інформує батьків. Часто під безпечним зеленим кружечком бачиш таке, що хапаєшся за голову.

- Чи дозволяєте ви своїм дітям дивитись телебачення за вашої відсутності?

- Напевно, це була помилка, але мій старший син, якому зараз 9 років, має телевізор у своїй кімнаті й дивиться все, що йому заманеться. Інколи, побачивши, що він дивиться якусь цілковиту дурню, пропонуємо йому перемкнути канал, але не наполягаємо. Мене, щиро кажучи, більше бентежать не жорстокі, криваві чи еротичні програми, а тупі російські молодіжні серіали, які показують ТЕТ і Новий канал. Поведінка їх героїв - не найкращий взірець для наслідування. Але їх чомусь ніхто не пропонує заборонити.

- Чи не бентежать вас як батька жорстокі мультики, які показують по телебаченню?

- Бентежать. І не лише мультики, але й, наприклад, спортивні змагання. Два роки тому ми були вимушені заборонити 7-річному синові дивитися бої без правил, бо побачили безпричинну агресію в його поведінці. Його однолітки фанатіють від боїв без правил так само, як ми в цьому ж віці захоплювалися фільмами з Брюсом Лі. Дитина, звісно, образилась, і телевізійний мордобій назавжди залишився для неї бажаним «забороненим плодом». Але я впевнений, що можна знайти розумний баланс між потягом дитини до динамічних видовищ та сценами жорстокості. Наприклад, мультсеріал «Пінгвіни Мадагаскару», попри мілітаристичні мотиви, дуже добрий, і я спокійно дозволяю дивитись його трирічній дитині.

Треба розуміти, що ми не можемо повністю відгородити дітей від жорстокості та насильства, як і убезпечити від передчасного знайомства з сексуальною стороною життя. Сьогодні діти мають масу інших шляхів доступу до інформації - мобільний телефон, комп'ютер з Інтернетом, контакти з іншими дітьми... Головна мета батьків - не відгороджувати дітей від реального життя, а показати їм його багатовимірність, запропонувати добру й цікаву альтернативу, скерувати дитячу увагу та гіперактивність у мирне русло.

Інна Корчук, «Високий замок»

Фото з особистого архіву Отара Довженка.