26 квітня цього року було закінчено досудове слідство у справі за обвинуваченням колишнього президента України Леоніда Кучми в перевищенні влади та службових повноважень, яке призвело до побиття громадського діяча Олексія Подольського та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Справу надали для вивчення потерпілим. КПК України передбачає право оскаржувати постанову про порушення кримінальної справи лише до закінчення досудового слідства. Після закінчення досудового слідства слідчий і прокурор повинні написати обвинувальний висновок і передати справу до суду для розгляду по суті або закрити справу чи поновити слідство, якщо визнають, що зібраних доказів недостатньо. ГПУ цього не визнавала. На початку грудня в інтерв’ю одному з видань Р.Кузьмін, перший заступник ген­прокурора України, впевнено сказав, що слідство закінчено, чекають, поки вивчить матеріали справи обвинувачений, після чого планується передати справу до суду.

В мене ця заява викликала змішані почуття. Останнім часом хороших фахівців від роботи в слідчому управлінні ГПУ усунули через їхню недостатню лояльність. Натомість прийшли молоді, недосвідчені й готові порушувати закон, якщо треба виконати вказівку керівника. Вони лише імітували слідство у справі проти Л.Кучми. Все це посіяло сумніви стосовно спроможності обвинувального висновку, який вони підготують для суду.

Викликав тривогу і той факт, що ГПУ вперто блокувала розслі­дування щодо Миколи Мель­ни­чен­ка. Навіть після поновлення кримінальної справи проти нього слідчий чомусь ставився до

М.Мель­ниченка інакше, ніж зазвичай в Україні трактують обвинувачуваних. Наша держава знана тим, що в нас часто і здебільшого необґрунтовано застосовують арешт до осіб, щодо яких слідство ще не закінчене і немає судового вердикту про їхню винуватість. Так сталося, до прикладу, в політичних процесах за обвинуваченням Ю.Тимо­шенко, Ю.Лу­ценка, В.Іващенка, І.Діденка, Є.Кор­нійчука. При­мітно, що одним з мотивів ареш­ту І.Діденка було те, що обвинувачуваний, маючи право пос­тійного проживання в одній з європейський держав, може туди виїхати, аби уникнути кри­мі­нальної відповідальності. М.Мельни­ченко має зелену карту США, він уже ховався від пере­слідування за межами України, однак слідчий не вважав за потрібне взяти його під варту. Пояснити такі подвійні стандарти я можу лише тим, що слідство дуже не хотіло встановити походження записів розмов за участі українського президента, які нібито зробив М.Мельниченко, бо це прояснило б перспективу використання записів як доказів і призвело б до вик­риття кількох колишніх високопосадовців.

Сьогодні М.Мельниченко за межами України. Його екстра­ди­ція майже нереальна з огляду на непрофесійність українських чиновників і слідчих та погану репутацію нашої держави. Підстра­хував ситуацію ще й Конститу­ційний суд України, надавши вис­новок, який можна використати, щоб остаточно забути про записи Мельниченка як докази в кримінальній справі. Отож ураховуючи, що М.Мель­ни­ченко за кордоном, ключові свідки — вже покійні, а слідчі і прокурори мають невисокий рівень кваліфікації, Л.Кучма в статусі обвинуваченого не повинен був тривожитися за своє майбутнє незалежно від того, замовляв він убивство чи ні.

Вже після закінчення досудового слідства Печерський суд своїм рішенням постанову про порушення кримінальної справи скасував. Суддя Г.Супрун, яка розглядала скаргу захисників Л.Кучми, проігнорувала той факт, що слідство вже закінчено, і допустила скаргу до розгляду. ГПУ обстоювала версію, за якою Л.Кучма через Ю.Кравченка наказав убити Г.Гонгадзе, а генерал міліції О.Пукач організував виконання наказу і власноручно вбив журналіста.

Для обґрунтування оскарженої постанови ГПУ надала аж 26 томів справи, які містили як матеріали, що раніше досліджувалися в суді, так і ще не досліджені. Серед останніх було надано багато матеріалів, на яких базується обвинувачення О.Пукача. Справу за обвинувачення О.Пу­кача зараз розглядає суд. Ці матеріали ще не досліджувалися, і той факт, що їх було оголошено у відкритому судовому засіданні, може завдати істотної шкоди судовому слідству щодо О.Пукача.

Для того щоб показати наявність підстав до порушення кримінальної справи, не було потреби передавати 26 томів — достатньо кількох десятків сторінок, але важливо, щоб у самій постанові чітко було викладено приводи й підстави.

Відповідно до ст. 236-8 КПК України, розглядаючи скаргу на постанову про порушення кримінальної справи, суд повинен перевіряти наявність приводів і підс­тав для винесення зазначеної постанови та законність джерел отримання даних, які стали підставою для винесення постанови про порушення справи. При цьому суд не вправі розглядати й заздалегідь вирішувати ті питання, які вирішуються судом при розгляді справи по суті.

Згідно зі ст. 94 КПК України, приводами для порушення кримінальної справи є заяви та повідомлення громадян або безпосереднє виявлення ознак складу злочину слідчим чи прокурором, а підставами — достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину. Закон не вимагає при вирішенні питання про порушення кримінальної справи надавати докази або вважати встановленими будь-які обставини.

ГПУ зіграла «у піддавки», цього разу ніде чітко не сформулювавши приводів та підстав для порушення кримінальної справи і завантаживши суд горами томів справи.

При порушенні кримінальної справи проти Л.Кучми приводом було безпосереднє виявлення слідчим ознак складу злочину, а підставою — свідчення О.Пукача про те, що він дістав наказ убити журналіста Г.Гонгадзе від Ю.Кравченка. Останній нібито чітко пояснив О.Пукачу, що є вказівка президента. О.Пукач також стверджує, що чув телефонну розмову Ю.Кравченка та Л.Кучми, в якій міністр виправдовується за зволікання з виконанням наказу. О.Пукач прямо стверджує, що мала місце змова Л.Кучми, Ю.Кравченка,

В.Л­итвина і його самого з метою вбити журналіста. Є також передсмертна записка Ю.Кравченка, яка містить прямі звинувачення на адресу Л.Кучми. Цієї записки офіційно під сумнів ніхто не ставить. Отже, вона може бути підтвердженням свідчень О.Пукача про причетність президента до злочину. Крім того, є також показання М.Мельниченка про те, що він чув нібито на власні вуха. Таким чином, навіть без урахування аудіозаписів розмов з участю президента, є достатньо даних для порушення кримінальної справи.

Для того щоб зробити протилежний висновок, суддя Г.Супрун проігнорувала наявність передсмертної записки Ю.Кравченка, поставила під сумнів спроможність показань О.Пукача та М.Мельниченка — хоча на цій стадії вона не вправі оцінювати докази — і зробила висновок про те, що єдиною підставою порушити кримінальну справу проти Л.Кучми є записи М.Мельниченка. Після чого пішла далі — попри те, що немає рішення суду про незаконність дій М.Мельниченка, Г.Супрун на власний розсуд оцінила, що його аудіозаписи отримано незаконним шляхом.

Законність дій М.Мельниченка — предмет для окремої кримінальної справи. Розглядаючи скаргу захисників

Л.Куч­ми, суддя не мала права робити висновок про незаконність дій будь-кого, крім слідчого і прокурора.

Рішення Печерського суду є незаконним. Від імені Мирослави Гонгадзе його буде оскаржено до апеляційного суду.

На жаль, ілюзій щодо Апеляційного суду м. Києва немає — він скомпрометував себе не менше, ніж Печерський. Натомість є надія на касаційний суд.

Скасування постанови про порушення кримінальної справи проти Л.Кучми — це не те саме, що виправдання колишнього президента України. Суд не давав оцінки дій Л.Кучми по суті, а лише вирішив вважати не відповідними закону дії першого заступника генерального прокурора Р.Кузьміна, оскільки постанову про порушення кримінальної справи проти Л.Кучми підписав саме він. Порушуючи цю справу, ГПУ, схоже, не мала наміру дошукатися правди і встановити замовників убивства. Далі перспективи спекулювати кримінальною відповідальністю там не заглядали. Скасування однієї постанови про порушення кримінальної справи проти колишнього президента не гарантує, що через певний час не буде винесено іншу за тим самим епізодом. Адже справа по суті не була розглянута. Та й підозр з президента України в його причетності до вбивства журналіста Г.Гон­гадзе скасуванням постанови не знято.

Чергова наруга над правосуддям, яку було продемонстровано в Печерському суді під час розгляду скарги, компрометує не лише Україну, а й конкретну особу, на користь якої її було організовано. Система використання судів, правоохоронних та податкових органів для забезпечення політичних чи бізнесових інтере­сів, яка функціонувала за часів Л.Кучми, живе й ганьбить Україну дотепер. Послу­говуватися нею для скасування кримінальної справи — значить визнати себе винним.