Коли мене посилають на х**, я одразу б'ю в морду. Якщо за відомою адресою мене послала хороша людина в запалі, не розуміючи, що вона зробила, я не битиму, але попереджу, що робити цього більше не можна. Якщо ви пошлете на три літери людину, що сиділа у в'язниці, то ризикуєте отримати пляшкою по голові. Якби ви комусь сказали: «Пішов на х**», наприклад, на зоні, то ця людина мала б вас убити або щонайменше покалічити. Такими дивними є закони кримінального світу.

Я сидів у в'язниці всього декілька місяців, але добре цей момент запам'ятав.

Нинішній власник ВД «КоммерсантЪ» Алішер Усманов теж сидів колись у в'язниці. Не виключаю, що він точнісінько так само реагує на ці слова.

Розмістивши фотографію бюлетеня для голосування з написом «путин пошел на х**», головний редактор «Власти» Максим Ковальський, на мій погляд, припустився помилки. Хоча ситуація не така однозначна, як здається на перший погляд. Це була фотографія не паркана, а документа. Журналісти й експерти довго сперечалися з цього приводу, але так і не дійшли єдиної думки. Макс вирішив опублікувати й заплатив за це велику ціну. Його звільнили. Ситуація не однозначна, історія спірна, ціна величезна.

Очевидно, що після 20 років роботи в «Коммерсанте», Ковальський туди зараз повернутися вже не зможе. Не він перший був звільнений власниками, не він останній. Дуже шкода, що це сталося, але так буває.

Усі сперечаються, фотографія - це привід для звільнення чи причина. Журналістам пояснюють, що настають важкі часи, журналісти й без пояснень усе розуміють. І далі - питання особистого вибору, як поводитися.

Я вчора майже випадково заїхав до редакції газети. Зайшов до кімнати до своїх друзів і одразу опинився наче в штабі опору. На столі - лист, звернення до Алішера Усманова, культурне прохання про зустріч. Штовханина у вузькому коридорі, одні приходять, читають, підписують і йдуть, інші читають і хмурять брови, хтось посміхається, хтось боїться заходити навіть дивитися на лист. Увечері редакція зібралася на зустріч з керівництвом. Загальна атмосфера - похорони газети, прощання з ВД. Журналісти зрозуміли звільнення Ковальського й іще одного керівника ВД Андрія Галієва як сигнал, що насувається велика біда.

Не маю права й не писатиму про подробиці наших розмов і суперечок. Просто декілька вражень про те, як люди реагують. Нормальні люди, освічені й просунуті.

Є батраки, які гарують і не хочуть морочити собі голову проблемами устрою буття. Вони пишуть про спорт, кримінал, фондові ринки. Вони далекі від політики, чесно роблять свою справу і вважають, що якщо не почалася громадянська війна, то все інше їх не стосується.

Є романтики, які вірять у місію журналістики, хочуть змінити світ. Можливо, гординя заважає їм змиритися з приниженням. Вони звикли в «Коммерсанте» писати, що думають, і не погоджуються потерпіти. Декого трохи заносить, вони заплуталися між громадянською позицією й професійною. Та багато хто й не розділяє ці простори, але докоряти їм цим важко.

Є циніки. Не підкупні журналісти (підкреслю спеціально), а саме циніки. Вони втомилися боротися, вони впевнені, що нічого змінити не можна. Вони виголошують правильні слова, з якими важко сперечатися, наприклад, про те, що диктатура настала ще років десять тому й нічого тут мітингувати. Що якщо не згоден, то просто залиш редакцію, а якщо не йдеш, то будь люб'язний дотримуватися правил. Вони згадують колег з НТВ, які ходили з портретами, мітингували, а потім зламалися й зараз гребуть лайно лопатами в ім'я стабільності й процвітання. Циніки так уміло маскують свій страх перед потрясіннями. Але страшно всім: і цинікам, і революціонерам, і навіть батракам. У всіх діти, сім'ї, іпотека.

Серед підписантів листів більшість жінок. Чомусь наші жінки традиційно сміливіші за чоловіків. А може, в них є міцний тил, і вони вільніші ніж ті, хто цей тил має забезпечувати?

Є, звісно, й відверті негідники. Вони є завжди й скрізь. Але вони картини не роблять у редакції, дякувати Богу.

«КоммерсантЪ» бушує не тому, що кожний журналіст почувається генієм, незамінним і неповторним. Ні в якому разі, всі знають, що завтра його перепустку можуть легко розмагнітити, що стоїть черга з тих, хто бажає висвітлити події правильно й чітко. Просто люди не хочуть втрачати людської й професійної гідності. Уся історія «Коммерсанта», історія, до якої вони теж причетні, змушує їх бути принциповими й навіть упертими.

Ковальський заплатив велику ціну за свій вчинок. Ця ціна не має бути марною. Кожна подібна жертва у минулому давала журналістам можливість захистити спільну позицію, принципи, за якими будувалася робота редакції. Журналісти заплатили свою ціну, чи заплатять власники?

І найчастіше я згадую молодих журналістів газети. Вони заходили до кімнати заслужених і грубуватих спецкорів підписати лист, несміливо й бентежачись. Бочком, бочком... Їм, напевно, найстрашніше. Вони лише почали працювати, а їх уже лякають. Вони сидять на нарадах тихо, мов мишки, втискуючись у крісла, мовчать і дивляться своїми переляканими очками на дуже розумних старших товаришів. Їм страшно, але вони підписують листи протесту, тому що вони люблять «КоммерсантЪ» саме за сміливість і здатність публікувати правду, й вони вірять, що справжні журналісти інакше діяти не можуть. Ну і як після цього маємо діяти ми, заслужені ветерани інформаційного фронту?