Витончені переживання «Французької жінки», пристрасті оскароносного «Індокитаю», сум про загублені долі «Сходу — Заходу» — все це фільми знаменитого французького майстра Режис Варньє. Він представив у програмі «Вікенд у Каннах» нову роботу — «Фінішна пряма». Пан Варньє в Україні не новачок, адже ще 10 років тому він зняв із цілим сонмом кінозірок — від Катрин Деньов до Богдана Ступки — першу українсько-французьку копродукцію. Тоді, перебуваючи в нашій країні, режисер навіть став помалу опановувати українську та російську мови, чим і сьогодні дуже пишається.

— Філологію я вибрав, певно, через лінощі, адже вона давалася мені дуже легко. І на той час у школах не викладався кінематограф. Як би паралельно я освоював кіно, але не якимсь офіційним способом, а коли був дитиною, двічі на тиждень обов’язково ходив в кінотеатр, мабуть, це було справжнє навчання для мене.

— Я не в такому вже юному віці почав займатися безпосередньо постановкою і режисурою, досить тривалий час був асистентом продюсера і помічником режисера. І лише в ту мить, коли зрозумів, що в мене насправді є досить сильний сюжет, взявся за сценарій. Безумовно, з думкою про те, аби довести його до кінця і зробити фільм. Тверде рішення з’явилося лише тоді, коли був цілком упевненим в тому, що саме хочу зробити.

— Ви тільки що згадали про професію журналіста. Я жодним чином із цією професією не пов’язаний, втім, досить уважно стежу за новинами, за тим, що відбувається в світі. На жаль, з приводу ситуації в українському кінематографі наразі мені нема чого сказати. За 12 років Київ дуже змінився, і, вважаю, помаранчева революція та її наслідки — за тими подіями ми уважно стежили — відіграли певну роль. Я думаю, що ситуація визначається ще тим шоковим станом початку 1990-х, після розвалу Радянського Союзу. Безумовно, в Україні дотепер відбувається перерозподіл сил, якихось союзів. Знову ж таки, зрозуміло, що Україна перебуває між Росією і Заходом і в цій ситуації намагається збудувати свою економічну і політичну незалежність. Хочу додати, що під час перших президентських виборів подавав заявку, аби стати міжнародним спостерігачем на цих виборах. На жаль, зробив це запізно, тож цього не сталося...

— Серед речей, які мене цікавили в житті, завжди був спорт, не всі види, а деякі. В першу чергу — легка атлетика.

— Я бігаю. Але не для того, аби перемагати, а щоб зберігати молодість. Колись займався лижами. Серед того, що мене приваблювало, була й атлетика, тому що саме в цьому виді спорту вбачаю найвищу простоту і чистоту форми. Тим більше, мені здається, людство почало займатися легкою атлетикою, ще не усвідомлюючи, що це спорт. Адже людині з давніх-давен потрібно було бігати, метати списа, і, гадаю, що якраз ось цей фізичний стан якимсь чином увіковічує саме атлетика. Я давно хотів зняти фільм про спорт, але не міг знайти якийсь кут або якусь вісь, на яку можна було б опертися. Тільки-но з’явилася можливість, зняв документальний фільм — портрети дуже відомих чемпіонів. І, знімаючи цю стрічку, був на тренуваннях, і там уперше побачив, як тренуються незрячі люди. У Франції не люблять слова «сліпі», здається, що воно достатнє зневажливе, тому використовують термін «незрячі», «слабозрячі» або «ті, хто має проблеми із зором». Мене дуже здивував той факт, що бігун, особливо в спринті, прив’язаний до провідника-гіда, — виходить дуже своєрідна взаємодія двох людей. Мене цей образ так глибоко вразив, що на ньому, по суті, я вже ѓрунтувався у створенні фільму.

— Насправді йшлося як про фізичне, так і про гуманне. Якраз із поєднання фізичного і людського народжується духовне, тому, напевно, якщо говорити про стосунки, мене дуже зацікавила та довіра, яку відчуває незряча людина до свого провідника. До людині спочатку, можливо, абсолютно з ним незнайомої, з одного боку. І ось ця довіра, з іншого боку, — щирість, повна віддача того, хто є провідником. Адже коли закінчуються змагання і називають чемпіонів, ніколи не згадують прізвище провідника. У стосунках, безумовно, присутнє також і тіло, фізичний аспект, тому що це ритм, дихання, бо вони все мають робити разом. Це досить оригінальна форма союзу, поєднання поміж людьми.

— У Франції є секрет «жвавості», що нині присутня у французькому кіно. У нас існує Фонд підтримки, але цей фонд наповнюється не безпосередньо державним коштом, а через кінокасу. Тобто, в ціні кожного квитка закладений відсоток (10 або 12%), він йде в цю касу, і таким чином формується можливість субвенції, фінансування. Ці гроші знімають як із французьких, так і з іноземних фільмів. Кілька років тому ми добилися цього «кошмару для американців». У нас існує таке поняття, як «культурний виняток»... Саме з цього ресурсу, із цього джерела з’являється можливість допомагати в постпродакшн, або в окремих статтях виробництва, і це дійсно політика держави. Є ще одне джерело фінансування — великі телеканали, в основному платні. Вони мають зобов’язання певну суму інвестувати в кіно. Це може бути спільне виробництво, або ж канал викупляє фільм, аби потім його демонструвати.

— Є різні напрями. Справді, все це відбувається у формі грантів. Існує Національний центр кінематографії, який працює у формі комісії, яка засідає, розглядає проекти. І вже там закладені різні напрями — допомога на написання сценарію чи на випуск фільму, або на постпродакшн. Також ці гроші йдуть на модернізацію кінозалів, зокрема на перехід на цифрові технології. Варто зазначити, що зараз в Європі Франція в цьому плані найбільш просунута країна, яка багато чого добилася саме в переході на цифрові технології.

— Це залежить не від якогось правила. «Індокитай» спочатку писав для Катрин Деньов, а «Схід — Захід» — для Олега Меншикова. Є деякі фільми, для яких я спочатку пишу сценарій, і потім вже починаю мріяти, уявляти якихось акторів і актрис, не знаючи наперед, хто саме буде.

— У фільмі «Схід — Захід» дуже швидко склалася певна взаємодія, тобто актори відразу почали формувати деяку сім’ю, в якій може бути мовний і культурний бар’єр, але всіх цих людей об’єднувало те, що вони одне одного дуже легко і швидко взнають. Є спільне бажання, яке привело їх до цієї професії, до цього вибору, загальна мотивація. Власне, те, що вже є в їхній акторській природі, вельми сприяє душевному контакту, взаємодії і порозумінню. Пригадаю один випадок, який дійсно був важким у роботі над «Сходом — Заходом». Видатна болгарська театральна актриса грала у фільмі, і я побачив, що вона нервується — тремтять губи, руки. Іще вона мала грати російською, а це абсолютно інша мова, а я розгубився, не знав, як її підтримати, заспокоїти. Але за винятком окремих ситуацій порозуміння відбувається дуже легко.

— Не можу сказати, що це було проблемою, тим паче, я сам вивчив усі діалоги, навіть російською, тому що деякі актори інколи дещо змінювали текст, імпровізуючи. Я говорив у таких випадках: «Ні-ні, це не те!» Аби доповнити те, що ви сказали щодо копродукції, спільного виробництва, вважаю, що законною і обґрунтованою причиною копродукції може бути лише художня обґрунтованість. Зокрема, «Схід — Захід» — для мене це був ідеальний випадок. Тому що головна героїня — француженка. Її чоловік росіянин, потім подружжя приїжджає до України. Сам сюжет виправдовував спільне виробництво, тому що коли все концентрується лише на фінансових питаннях, творчий процес набуває дещицю банківського відтінку. Добре, коли сюжет виправдовує копродукцію, і для цього потрібні режисери, які мають дух авантюризму, бажання вибратися за межі французького світу, теж досить обмеженого.

— Зараз я працюю над екранізацією французької книги, яка вийшла десять років тому. Це історія, яка сталася насправді. Вона розповідає про Камбоджу, червоних кхмерів. Французький етнограф опинився в полоні у червоних кхмерів (сюжет про те, як він туди потрапив, про полон та його порятунок). Там ніби дві частини. Друга частина — останні дні Французького посольства перед входом червоних кхмерів у Пномпень. У посольстві ховається 800 біженців — журналісти, політики і представники різних країн. То неабияка подія в людському вимірі, коли люди біжать до тайського кордону. То ціла низка різноманітних стосунків і зв’язків — людських, політичних, філософських. Найголовніше, що мене цікавить в цій темі, це відносини — жертви, тобто людини, яку звинувачують і яка, по суті, є жертвою, та її ката, який має довести, що вона винна. Але ж за цією схемою «жертва — кат» проглядає дещо спільне: вони належать людству — обидва персонажі...