Маріуш Щиґел — відомий польський репортер, редактор додатка «Великий формат» до «Газети Виборчої». А також письменник. Його книжки «Готтленд» і «Зроби собі рай» нині перекладено українською. Власне, щоб представити їх, пан Маріуш і приїхав минулого тижня в Україну. Це — збірки розповідей (чимало з яких вийшли у «Газеті Виборчій» як статті) про минуле та сьогодення чехів — нації, симпатію до якої автор жартівливо пояснює так: «Це — народ, який має абсолютно інші недоліки» (ніж поляки. — Авт.). Українського читача видання можуть привабити не лише дотепністю оповіді й легкістю стилю, а й схожістю історичного досвіду багатьох персонажів часів сталінізму, в якому, попри безсумнівну різницю вияву в Чехословаччині та Україні, взаємини особистості й системи мали подібно антагоністичний характер.

Водночас Маріуш Щиґел — визнаний майстер польської репортажистики. Тому він також провів майстер-клас для учасників Школи репортажу, яка днями відкрилася на базі Українського католицького університету (співорганізаторами Школи є Польський інститут в Києві та українсько-польський журналістський клуб «Без упереджень»). До слова, Маріуш Щиґел є співзасновником Польської школи репортажу.

За допомогою Польського інституту в Києві, який організував візит письменника, «День» скористався нагодою й поспілкувався з паном Маріушем про відгомін сталінізму в пострадянських країнах і те, як з ним боротися.

— На мою думку, сказане в книжці стосується здебільшого старшого покоління, менше — мого, тобто — тих, кому зараз 40; а покоління, якому ще немає 30, — взагалі найменше. Маю враження, що старше покоління і чехів, і поляків уже не позбудеться цього «червоного пилу». Їм дуже важко усвідомити, що часи змінились, що кожен може говорити, що хоче (головне — не ображати одне одного); вони хвилюються, чи їх ніхто не підслухає, чи їм це нічим не загрожує. Вони не впевнені, що все змінилось, що комуністичні часи не повернуться. Наприклад, мої батьки, які мають по 70 років, дуже не люблять говорити по телефону, коли мають певні важливі розмови, приміром, якщо йдеться про політику або гроші. Якщо ми починаємо з татом говорити про політику, він каже, що волів би це питання порушити вдома, в приватній розмові. Я кажу: «Тату, навіть якби тебе хтось підслухав, це нічим тобі не загрожує». — «Ні-ні, краще не по телефону».

Крім того, є ще один вияв. Чехи, з якими я спілкувався, говорячи про певні речі, що відбувалися за часів соціалізму, не використовували форми першої особи, наприклад: «Я чогось не зробив», «Я чогось не бачив», «Я чогось не знав». Ніде немає «Я», бо «Я» не хоче мати жодної відповідальності. Є «Ми» або безособова форма: «Про це не говорили», «Про це невідомо». Кожен ніби підкреслює, що від нього в цій системі нічого не залежало. Я це розумію. Я — репортер і маю зрозуміти людину. Але зрозуміти — не означає виправдати, адже злі вчинки мають бути покарані. Ці аспекти, що стосуються того досвіду, якого старше покоління вже не позбудеться, дуже помітні.

— На мою думку, членство України в Європейському Союзі стане найкращими ліками від «червоного пилу». Звісно, «одужання» настане не відразу, але, наприклад, вже в сучасній Польщі взагалі немає такої проблеми, щоб залишки сталінської ідеї сприймало молодше покоління. Воно швидше прозахідне, відкрите до світу й не має сентименту до соціалістичних часів. Мабуть, лише якийсь фанатик міг би стати прихильником комунізму. Хоча... Настає криза, і може виявитися, що перед виборами з’явиться якась партія лівих сил; втім, навіть не знаю, які гасла вона могла б виголошувати, щоб мати підтримку серед молодих.

Але це зовсім не означає, що я засліплений капіталізмом і ставлюся до нього некритично. Адже кожна система ніколи не говорить усієї правди, немає хорошої системи, на сто відсотків порядної й на сто відсотків приязної до всіх людей. Чи це комунізм, чи це капіталізм, соціалізм чи демократія. Адже кожна система несе з собою і правду, й брехню. І моя книжка «Готтленд», власне, про людину, яка не любить передусім систему як таку, бо система завжди, на жаль, змушує людину позбутися чогось. Хочу вам процитувати Павла Когоута, чеського письменника, одного з моїх улюблених: «Капіталізм знову повторює старі помилки: він такий егоїстичний і завдає стільки страждань, що собі на згубу підгодовує соціалістів і комуністів». Тому капіталізм має змінитись, має стати більш людяним. Але, звісно ж, він не має зникнути, тому що економіка капіталізму набагато краще дає собі раду, ніж економіка соціалізму.

Як редактор додатку до «Газети Виборчої» — «Великий формат», який є передусім репортажним, якось я дав репортерам завдання, щоб вони з’ясували, чому за соціалізму не було туалетного паперу. Всі репортери представили різні бачення, але не відповідь. І коли я розмовляю з якимось прихильником комунізму, кажу: «Добре, ти можеш любити комунізм, але поясни мені, чому ми тоді в туалетах не мали туалетного паперу?». У 1970—1980-х роках люди не могли придбати щоденного туалетного паперу в магазинах. Тому коли десь його «викидали» на прилавки, то люди, маючи таке щастя, купували цього паперу дуже багато, нанизували на мотузку рулони, одягали їх на шию й йшли додому з таким «намистом». Є дуже гарна фотографія, зроблена відразу після оголошення, що Іван Павло ІІ став Папою Римським, у його рідному місті Вадовіце. Коли оголосили про це, люди почали ставати навколішки й молитися, й декілька жінок стояли на колінах із «намистом» із туалетного паперу.

Одного разу зі мною трапився дуже цікавий випадок в Ермітажі 1991 року, який допоміг зрозуміти, в чому полягає «надлюдськість» радянської людини. Екскурсовод водила нас залами Ермітажу, показувала картини й говорила про те, що саме радянські люди зібрали ці картини. Хоча, звісно, це було неправдою, бо їх зібрали колекціонери, які мали кошти й привезли роботи до Росії ще задовго до революції. Екскурсовод сказала: те, що радянські люди зберегли їх у такому доброму стані, є свідченням, що радянська людина в культурному сенсі є надлюдиною. Я одразу запитав: «А скажіть, чому ж тоді внизу, в туалеті, немає туалетного паперу?». На це екскурсовод відповіла, що радянська людина не займається такими низькими питаннями, а цікавиться лише мистецтвом, філософією, історією, музикою, театром. Саме тоді я зрозумів, у чому полягає оця «надлюдськість».

Проте хочу додати, що два роки тому, коли вийшов російський переклад моєї книжки, я був у Москві й з подивом зауважив, що в московському метро насправді дуже багато людей читають книжки.

— Кілька років тому всі були заскочені інформацією, що в Австрії на виборах перемогли, власне, неофашисти. Як це? Австрійці — такий культурний, цивілізований народ, і раптом фашист отримав такий великий відсоток голосів. Величезна роль медіа в тому, щоб такого не допустити. Мені здається, що наше завдання як репортерів — допомагати суспільству бачити, що воно робить. ЗМІ мають велику силу впливу на суспільство, адже насправді кожна людина може бути як доброю, так і злою.

Дуже часто, якщо ми нічого не знаємо про певний народ, певну особу, певного політика, то можемо про нього або писати погано, і, звісно, суспільство матиме відповідно погану думку, або ж ми можемо показати, наблизити постать чи спільноту, розповісти більше. І роль репортера — дослідити цю інакшість, показати її в такий спосіб, щоб її можна було зрозуміти. Наш найвідоміший репортер, на жаль, уже покійний, — Ришард Капущинський — говорив, що репортер є перекладачем культур.