Висоцький. Велика різниця

3 Грудня 2011
31924
3 Грудня 2011
09:22

Висоцький. Велика різниця

31924
У клубах пропагандистського «піроксиліну» на екрани виходить черговий кіновитвір «від продюсера К.Ернс­та» — «Висоцький. Спасибі, що живий»
Висоцький. Велика різниця
Однак не в цінних «реквізитах» полягає ключова причина хоч якоїсь репліки з приводу проекту... Фільм, як з’ясувалося, сподобався найважливішому глядачеві сучасності — В.Пу­тіну! І цей інформпривід, власне, серйоз­ніший, ніж саме кіно.

З усього можливого нагромадження строкатих сюжетів, із яких складалося бурхливе, але коротке життя В.Висоцького, автори (режисер П.Бус­лов, сценарист М.Висоцький) з якихось таємничих міркувань вибрали далебі не найбільш насичений і не найбільш вдячний — поворот...

…1979 рік. Бухара. «Небезпечна гастроль» Висоцького. Його «ломка». Його клінічна смерть. І чудодійний порятунок... Завдяки «спеціальним» препаратам, які відновлюють наркозалежних... Наркоту через середньо­азійські степи, через соціалістичні колючі дроти (тобто кордони-ланцюги КДБ) мужньо доправляє в Бухару остання земна пристрасть В.Ви­соць­кого — Оксана, нині законна дружина артиста Л.Ярмольника. Висоцький — наркоман. Ось тобі й на! А хіба хтось із нас у XXI столітті ще не чув цієї популярної «пісні» про головне, і невже тільки заради неї стали ретельно «рядити» претензійний «фільм-портрет» ніби реальної людини?

…Припустімо, відповідь на запитання «навіщо?» не становить жодної художньої таємниці. Судячи з кінцевого результату, сценарист не снив ночами цією історією, а режисер увесь свій темперамент вклав тільки в середньоазійські «пейзажі». Можливо, скрутне матеріальне становище надихнуло нащадків Висоцького на таке кіно — їсти ж хочеться. І тут звично проявляються незживні комплекси продюсерів «Первого канала», яких хлібом не годуй, а дай у зуби щось з асортименту легендарних радянських брендів… То вони відразу й почнуть — перефарбовувати, «сіквелити», «рімейчити». Тобто підганяти колишнє (і думи) під сумнівний сучасний телевізійний ранжир...

Але ж туману-таємничості навіщо напускати? Мовляв, тільки головному глядачеві, кандидатові у президенти В.Путіну, на вушко тихенько шепнемо: хто ж усе-таки зіграв знаменитого барда. У титрах прізвище артиста не зазначене. А ви, решта глядачів, хоч уявлялки вивихніть, все одно не розколемося — «хто ж?». Зрештою, загадковий астенічний Висоцький (у конкретному кіно) спочатку хрипло-сипло проспівав у Бухарі. Потім «забувся» в готельному номері в оточенні ділків совдепівського шоу-бізу. Потім — нарешті — «уколовся» під недремним оком Великого Брата (КПРС)...

Живий?!

Мабуть, у цьому показовому «номері» кіноконцерту за заявками і заритий найзлобніший пес. Оскільки «живого» Висоцького — у мертвому фільмі — «зіграв» актор... як би це сказати... «хитро комбінований». …Чоловіча його статура (зі спини), вуха, а також пластичні повадки трохи втомленої мавпи — ці достоїнства, мабуть, запозичені з акторського арсеналу невтомного реаніматора покійних геніїв С.Безрукова (за моєю суб’єктивною версією). А «частина», яка залишилася, — голова (надскладний грим плюс комп’ютерна графіка) — неначе вгвинчена в чужий тулуб у насильницький механічний спосіб.

Тепер — увага на екран... На ньому впродовж двох годин — якась «інша» людина. Не та, знайома нам за доб­рим десятком кінокартин. Не чарівний хуліган. Не «живий» артист. Не кумир мільйонів… А неповороткий комп’ю­терний «монстр» із нерухомою щелепою з малобюджетного фільму жахів. Істо­та з явними ознаками вже прогресуючої хвороби — склеродермії — на неживому обличчі. (А як же задерикувато Жеглова зіграв практично в той самий «лікарняний» період!).

Справжній — «живий» — Висоць­кий, якого знають і люблять ті ж таки мільйони (завдяки кілометрам збережених документальних плівок), залишився у глядацькій пам’яті імпульсивним, вітальним, холеричним, емоційним, пристрасним. Причому навіть у трагічні періоди своєї алкогольної та наркотичної залежності... Очевидці — підтверджують. А шанувальники і без протоколів знають, як у хворобі чи в хмелю... він міг постати з попелу Феніксом — і стати то одержимим принцом Гамлетом, то сентиментальним максималістом Лопахіним.

А ось цей — анемічна механічна примара — цей «не наш» герой... Та й по всьому!

…Тут, очевидно, якийсь непередбачений збій у комп’ютерній програмі «від продюсера Ернста»? Якийсь гидкий вірус із артистичними штаммами одного трудоголіка пробрався спочатку в монітор, а потім — на екран. Адже, власне кажучи, лише на такому (поверховому емпіричному обивательському) рівні — «вірю—не вірю!» — і слід приймати фільм про Висоцького від творця «Бумера» П.Буслова і від засновника «Іронії долі-2» К.Ернста. До категорії образотворчих мистецтв цей прем’єрний «вірус» має віддалений стосунок: усе складено за кресленнями раніше відпрацьованих шоу-матриць.

Хворобливий зріз долі реального Висоцького місцями перебреханий, десь підфарбований. І, скажімо, навіть прискіпливим знавцям життя поета безглуздо порівнювати сценарний «караван історій» з епізодами його справжнього побуту і буття, представленими в серії «ЖЗЛ» дослідником В.Новіковим. Так чи інакше вийде — «не вірю!». Знижка на «художній» (фільм) дозволяє авторам активно нашпиговувати простір побутування барда ней­мовірною кількістю комуністичних шпигунів. Які мало того що цілодобово стежать за Висоцьким, то ще й усі його розмови записують на бобінний магнітофон (як Мюллер колись Штір­ліца «зондував» у коридорах гестапо).

Трапляються в цьому дивному кіно як програмні ляпи — на показовому прикладі пафосного поета-«великомученика» (бракує тільки німба над його комп’ютерною головою), так і ляпи кумедні… Наприклад, використана під саундтрек конкретного часу композиція колись знаменитої групи «Ялла» — «Учкудук, три колодца», хоча «піснею року» ця річ стала не 1979-го (як у фільмі), а 1981-го.

Дрібниця, а приємно за руку вхопити. Втім, досить про дрібниці. Нареш­ті, «про головне» — у тих-таки «старих піснях».

* * *

Дві години дисциплінарного перегляду «Спасибі, що живий» (упродовж перегляду злобно перефразованого у «Спасибі, що не дожив...») мене терзала тривожна підозра: чи правильно визначено жанрову природу цього проекту ще на етапі великого задуму?

Чи біографічний це фільм? Якщо справжньої біографії Висоцького тут саме й немає. Чи — фантастичний? Ну, скажімо, для цієї ніші самої комп’ютерної голови замало. Тоді — що? Зри в корінь. У телепрограму. Що зараз найбільш затребуване окремим прем’єром і всім народом — у надмірних асортиментах телепрограм?

Природно. Програми-пародії. Передачі-дражнилки. Тотальна «Велика різниця».

Нинішня медійна маніакальна пристрасть до пародіювання всього без винятку навряд чи знайома якимсь іншим благополучним цивілізаціям. Це, очевидно, тільки тут, у нас, перепародіювавши вже всіх живих і сущих, технологічний копіювальний коток тотальних пародій підбирається і до «царства мертвих». До ареалу, окресленого М.Ме­терлінком у сьомій картині «Синього птаха»: «Де ж мертві?» — «Мертвих немає…»

Хіба не пародія на давно покійну сумлінну ра­дянсь­ку чиновницю — безпорадний фільм «Фурцева», що нині демонструється (від того ж самого виробника)? І хіба «Єсенін», який відносно недавно відшумів (від тих-таки технологів), — не спекулятивна пародія на великого поета?

Чи попередні всім відомі багатосерійні кінопародії на Л.Брежнєва, Г.Брежнєву, артистку В.Сєрову, на інших знаменитостей із того ж «царст­ва» — не відображають «дух і букву» рейтингової «різниці»… Універ­саль­ного проекту, в якому «живих» — давно підмінили «копіями» ненажерливих пародистів. Таких як... ведучий «Великої різниці» І.Ургант: зображую­чи пародію на друга Висоцького, артиста Всеволода Абдулова, Ваня почувається у своїй стихії як рептилія в каламутній воді.

…Проте є й хороша новина. Техно­логам «різниці» пощастило несказанно! Вони цілком і повністю отримали у свій виробничий цикл симулякрів виконавця ідеального. Артис­та — Сер­гія Безрукова. Пародиста всіх світлих образів — Ієшуа, Єсеніна, Пушкіна...Тепер ось, кажуть, і Висоцького... «Ляль­ки» — так називалася його стартова пародійна передача про політиків 90-х. Нині ж у нього «ляльки» масштабу більшого. Навіть В.Гафт одного разу поскаржився: «Померти не страшно! Страшно, що тебе зіграє Безруков...»

(Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, «хто» зіграє Путіна в черговому проекті «від продюсера Ернста» — зразка 2024 року?)
 
Фото - http://dt.ua
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
31924
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
ШОК
4768 дн. тому
Этот фильм - профессионально написанная, снятая и смотрированная ГАДОСТЬ. Зачем, после тридцати лет после его смерти, вспоминать о великом артисте и поэте через рассказ об одном наркоманском эпизоде его жизни? Больше ничего не было? Факт его наркозависимости - это главное? Уроды, которые окружали великого человека, включая его любовниц и собутыльников, показаны, как герои! А ведь именно они и убили Высоцкого - это общеизвестный факт. Зачем Кремлю нужет был этот фильм? Чтобы вбить молодому поколению в головы: колитесь и пойте, вас будет любить народ. Главное, политикой не занимайтесь и не пытайтесь задавать себе те вопросы, которые, на самом деле задавал Высоцкий. Еще раз, фильм - ГАДОСТЬ.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду