Однак не в цінних «реквізитах» полягає ключова причина хоч якоїсь репліки з приводу проекту... Фільм, як з’ясувалося, сподобався найважливішому глядачеві сучасності — В.Пу­тіну! І цей інформпривід, власне, серйоз­ніший, ніж саме кіно.

З усього можливого нагромадження строкатих сюжетів, із яких складалося бурхливе, але коротке життя В.Висоцького, автори (режисер П.Бус­лов, сценарист М.Висоцький) з якихось таємничих міркувань вибрали далебі не найбільш насичений і не найбільш вдячний — поворот...

…1979 рік. Бухара. «Небезпечна гастроль» Висоцького. Його «ломка». Його клінічна смерть. І чудодійний порятунок... Завдяки «спеціальним» препаратам, які відновлюють наркозалежних... Наркоту через середньо­азійські степи, через соціалістичні колючі дроти (тобто кордони-ланцюги КДБ) мужньо доправляє в Бухару остання земна пристрасть В.Ви­соць­кого — Оксана, нині законна дружина артиста Л.Ярмольника. Висоцький — наркоман. Ось тобі й на! А хіба хтось із нас у XXI столітті ще не чув цієї популярної «пісні» про головне, і невже тільки заради неї стали ретельно «рядити» претензійний «фільм-портрет» ніби реальної людини?

…Припустімо, відповідь на запитання «навіщо?» не становить жодної художньої таємниці. Судячи з кінцевого результату, сценарист не снив ночами цією історією, а режисер увесь свій темперамент вклав тільки в середньоазійські «пейзажі». Можливо, скрутне матеріальне становище надихнуло нащадків Висоцького на таке кіно — їсти ж хочеться. І тут звично проявляються незживні комплекси продюсерів «Первого канала», яких хлібом не годуй, а дай у зуби щось з асортименту легендарних радянських брендів… То вони відразу й почнуть — перефарбовувати, «сіквелити», «рімейчити». Тобто підганяти колишнє (і думи) під сумнівний сучасний телевізійний ранжир...

Але ж туману-таємничості навіщо напускати? Мовляв, тільки головному глядачеві, кандидатові у президенти В.Путіну, на вушко тихенько шепнемо: хто ж усе-таки зіграв знаменитого барда. У титрах прізвище артиста не зазначене. А ви, решта глядачів, хоч уявлялки вивихніть, все одно не розколемося — «хто ж?». Зрештою, загадковий астенічний Висоцький (у конкретному кіно) спочатку хрипло-сипло проспівав у Бухарі. Потім «забувся» в готельному номері в оточенні ділків совдепівського шоу-бізу. Потім — нарешті — «уколовся» під недремним оком Великого Брата (КПРС)...

Живий?!

Мабуть, у цьому показовому «номері» кіноконцерту за заявками і заритий найзлобніший пес. Оскільки «живого» Висоцького — у мертвому фільмі — «зіграв» актор... як би це сказати... «хитро комбінований». …Чоловіча його статура (зі спини), вуха, а також пластичні повадки трохи втомленої мавпи — ці достоїнства, мабуть, запозичені з акторського арсеналу невтомного реаніматора покійних геніїв С.Безрукова (за моєю суб’єктивною версією). А «частина», яка залишилася, — голова (надскладний грим плюс комп’ютерна графіка) — неначе вгвинчена в чужий тулуб у насильницький механічний спосіб.

Тепер — увага на екран... На ньому впродовж двох годин — якась «інша» людина. Не та, знайома нам за доб­рим десятком кінокартин. Не чарівний хуліган. Не «живий» артист. Не кумир мільйонів… А неповороткий комп’ю­терний «монстр» із нерухомою щелепою з малобюджетного фільму жахів. Істо­та з явними ознаками вже прогресуючої хвороби — склеродермії — на неживому обличчі. (А як же задерикувато Жеглова зіграв практично в той самий «лікарняний» період!).

Справжній — «живий» — Висоць­кий, якого знають і люблять ті ж таки мільйони (завдяки кілометрам збережених документальних плівок), залишився у глядацькій пам’яті імпульсивним, вітальним, холеричним, емоційним, пристрасним. Причому навіть у трагічні періоди своєї алкогольної та наркотичної залежності... Очевидці — підтверджують. А шанувальники і без протоколів знають, як у хворобі чи в хмелю... він міг постати з попелу Феніксом — і стати то одержимим принцом Гамлетом, то сентиментальним максималістом Лопахіним.

А ось цей — анемічна механічна примара — цей «не наш» герой... Та й по всьому!

…Тут, очевидно, якийсь непередбачений збій у комп’ютерній програмі «від продюсера Ернста»? Якийсь гидкий вірус із артистичними штаммами одного трудоголіка пробрався спочатку в монітор, а потім — на екран. Адже, власне кажучи, лише на такому (поверховому емпіричному обивательському) рівні — «вірю—не вірю!» — і слід приймати фільм про Висоцького від творця «Бумера» П.Буслова і від засновника «Іронії долі-2» К.Ернста. До категорії образотворчих мистецтв цей прем’єрний «вірус» має віддалений стосунок: усе складено за кресленнями раніше відпрацьованих шоу-матриць.

Хворобливий зріз долі реального Висоцького місцями перебреханий, десь підфарбований. І, скажімо, навіть прискіпливим знавцям життя поета безглуздо порівнювати сценарний «караван історій» з епізодами його справжнього побуту і буття, представленими в серії «ЖЗЛ» дослідником В.Новіковим. Так чи інакше вийде — «не вірю!». Знижка на «художній» (фільм) дозволяє авторам активно нашпиговувати простір побутування барда ней­мовірною кількістю комуністичних шпигунів. Які мало того що цілодобово стежать за Висоцьким, то ще й усі його розмови записують на бобінний магнітофон (як Мюллер колись Штір­ліца «зондував» у коридорах гестапо).

Трапляються в цьому дивному кіно як програмні ляпи — на показовому прикладі пафосного поета-«великомученика» (бракує тільки німба над його комп’ютерною головою), так і ляпи кумедні… Наприклад, використана під саундтрек конкретного часу композиція колись знаменитої групи «Ялла» — «Учкудук, три колодца», хоча «піснею року» ця річ стала не 1979-го (як у фільмі), а 1981-го.

Дрібниця, а приємно за руку вхопити. Втім, досить про дрібниці. Нареш­ті, «про головне» — у тих-таки «старих піснях».

* * *

Дві години дисциплінарного перегляду «Спасибі, що живий» (упродовж перегляду злобно перефразованого у «Спасибі, що не дожив...») мене терзала тривожна підозра: чи правильно визначено жанрову природу цього проекту ще на етапі великого задуму?

Чи біографічний це фільм? Якщо справжньої біографії Висоцького тут саме й немає. Чи — фантастичний? Ну, скажімо, для цієї ніші самої комп’ютерної голови замало. Тоді — що? Зри в корінь. У телепрограму. Що зараз найбільш затребуване окремим прем’єром і всім народом — у надмірних асортиментах телепрограм?

Природно. Програми-пародії. Передачі-дражнилки. Тотальна «Велика різниця».

Нинішня медійна маніакальна пристрасть до пародіювання всього без винятку навряд чи знайома якимсь іншим благополучним цивілізаціям. Це, очевидно, тільки тут, у нас, перепародіювавши вже всіх живих і сущих, технологічний копіювальний коток тотальних пародій підбирається і до «царства мертвих». До ареалу, окресленого М.Ме­терлінком у сьомій картині «Синього птаха»: «Де ж мертві?» — «Мертвих немає…»

Хіба не пародія на давно покійну сумлінну ра­дянсь­ку чиновницю — безпорадний фільм «Фурцева», що нині демонструється (від того ж самого виробника)? І хіба «Єсенін», який відносно недавно відшумів (від тих-таки технологів), — не спекулятивна пародія на великого поета?

Чи попередні всім відомі багатосерійні кінопародії на Л.Брежнєва, Г.Брежнєву, артистку В.Сєрову, на інших знаменитостей із того ж «царст­ва» — не відображають «дух і букву» рейтингової «різниці»… Універ­саль­ного проекту, в якому «живих» — давно підмінили «копіями» ненажерливих пародистів. Таких як... ведучий «Великої різниці» І.Ургант: зображую­чи пародію на друга Висоцького, артиста Всеволода Абдулова, Ваня почувається у своїй стихії як рептилія в каламутній воді.

…Проте є й хороша новина. Техно­логам «різниці» пощастило несказанно! Вони цілком і повністю отримали у свій виробничий цикл симулякрів виконавця ідеального. Артис­та — Сер­гія Безрукова. Пародиста всіх світлих образів — Ієшуа, Єсеніна, Пушкіна...Тепер ось, кажуть, і Висоцького... «Ляль­ки» — так називалася його стартова пародійна передача про політиків 90-х. Нині ж у нього «ляльки» масштабу більшого. Навіть В.Гафт одного разу поскаржився: «Померти не страшно! Страшно, що тебе зіграє Безруков...»

(Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, «хто» зіграє Путіна в черговому проекті «від продюсера Ернста» — зразка 2024 року?)