Погано засвоєні суспільством теми мають здатність повертатися. Так і сталося 30 вересня, в роковини трагедії Бабиного Яру, в студії «Шустер Live». Такі делікатні питання, як тема Голокосту, повинні бути обговорені й осмислені інакше, ніж це було запропоновано в передачі. Власне, це й було зауважено нашою газетою в кількох матеріалах-реакціях на згадану передачу, зокрема, й колумністом «Дня» Ігорем Лосєвим у статті «Агресивна нетактовність». Ми засумнівалися в тому, чи достатньо обізнаний Савік Шустер у дуже чутливій проблемі, про яку він взявся говорити: українці, євреї, Бабин Яр — провина, каяття і прощення. Разом з тим, у нас виникло відчуття незручності й за колег із сайта ZAHID.NET, які кількома тижнями пізніше розмістили статтю історика Андрія Портнова «Про моральні та політичні смисли вибачення за історичні провини», де автор, використавши давно відому технологію пересмикування фактів, звинуватив газету «День» та Ігоря Лосєва у... «ксенофобії». Як зазначив наш автор, історик Кирило Галушко, «слово «ксенофобія», зізнаємося, звучить гидко, і застосування його вимагає певної відповідальності». Здається, саме її не вистачило колегам із ZAHID.NET та їх автору. Якби мова йшла про пошук істини нашими колегами та про професійну дискусію, то, очевидно, була б обрана інша лексика й інша тональність. Використавши слово «ксенофобія» на адресу «Дня», ці люди про нас нічого не сказали — натомість дуже багато повідомили про себе. І, оскільки в даному випадку про професійність і бажання дійти згоди не йдеться, можна було б проігнорувати цей випадок. Якби він не стосувався принципового для суспільства питання і, зрештою, репутації країни. Ми змушені ще раз повернутися до цієї теми. «День» попросив першого президента України Леоніда Кравчука розставити крапки над «і».

— Тема Голокосту і вибачення перед єврейським народом знову виникла в ЗМІ у зв’язку із трагічною датою — 29 — 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру розпочалися масові розстріли євреїв, — коментує Леонід КРАВЧУК. — Зрозуміло, що ця тема просто не могла бути непоміченою в засобах масової інформації. А оскільки історія цього питання в Україні досліджена ще не досить глибоко, й політики, й не політики ставляться до цієї події по-різному. За всю історію цивілізації у світі було близько шістдесяти геноцидів. Серед них Голокост має свою специфіку, можливо, тому ця тема завжди виглядає такою гострою. Ми знаємо, що чимало країн світу не визнали українського Голодомору геноцидом тільки для того, щоб, скажімо, не розширювати цю проблематику до якоїсь історичної межі. Тому, на мою думку, проблеми в тому, що ця тема була порушена, немає. Є проблема в тому, як вона була порушена. Очевидно, треба було тим, хто запланував обговорення, напередодні поцікавитися історичними фактами, як це питання розгорталося в Україні зокрема, які були кроки української влади.

Ми одними з перших в Європі — я не перебільшую — як країна, яка стала на шлях незалежності, прийняли дуже багато законів, що засвідчили гуманітарну місію України. 1991 року, в річницю подій у Бабиному Яру, я як голова Верховної Ради УРСР відвідав пам’ятні заходи, де зібралося дуже багато людей (був, до речі, посол Ізраїлю; з Москви приїхав секретар ЦК КПРС Олександр Яковлєв). Треба сказати, що Радянський Союз (а тоді, хоч Україна й прийняла Декларацію про Незалежність, але формально СРСР ще існував) надав цій події неабиякого значення, й Москва підтримала мої пропозиції щодо вибачення за дії тих українців, які були причетні до нищення євреїв як нації. Вбивство людини не за злочини, не у воєнних діях, а за національною приналежністю є неприйнятним для жодної цивілізації, для жодної нації, для жодної людини. Розуміючи це, я вважав за необхідне принести вибачення за те, що на нашій землі були такі люди, які сповідували фашизм або стали на службу фашистів і нищили євреїв тільки тому, що вони євреї. Хоча я наголосив, що в Бабиному Яру були вбиті й українці, росіяни, поляки, представники інших національностей. Але нині ми говоримо про Голокост. Так я тоді тлумачив своє вибачення. Багато різних подій відбулося з того часу. Чомусь не зафіксували саме цього факту.

Історія народів дуже складна, можна знайти сотні прикладів історичних подій, які не вписуються в гуманітарну діяльність людини. Це зовсім не означає, що всі зобов’язані одне в одного просити вибачення. Для цього повинна бути внутрішня потреба, викликана фундаментальними принципами. Ми це зробили тому, що, хоч історія відносин українців і євреїв дуже непроста, в нас багато спільних світлих сторінок, українська культура неможлива без єврейських традицій, внеску єврейських класиків. Чимало українських міст не були б такими, як вони є, без єврейського колориту, без внеску євреїв у розвиток інфраструктури, підприємництва.

Уже сьогодні не потрібно акцентувати увагу на тому, що було. Питання каяття українського народу перед єврейським вичерпане. Ніхто не може звинуватити Україну в тому, що вона проводить антиєврейську політику.

— Президенти Кваснєвський і Кучма від імені своїх націй принесли вибачення. Це питання теж розв’язане. Але, розумієте, це українсько-польське вибачення не має всеохоплюючого історичного значення. Ворожнеча між поляками та українцями була посіяна у вирі Другої світової війни. Це були міжетнічні непорозуміння внаслідок умисного нацьковування. Це потрібно знати, щоб справді через десять років не вимагати вибачень одне від одного. Ці події оцінено. Так, згодом хтось може ініціювати таке обговорення — журналіст чи історик. Це його право. Але тут питання до нас. Ми, українське суспільство, повинні навчитися тримати в голові історичні факти. Ми повинні вміти визначати пріоритети. І в такому разі сказати: сьогодні не ця тема головна — сьогодні важливо, як розвивати партнерські відносини України та Польщі; як долати цивілізації розбіжності, що склалися внаслідок певних історичних обставин; як правильно дати оцінку польській підтримці України з євроінтеграції... Не може історія весь час висіти над нами як дамоклів меч. Історичні факти треба оцінити, зробити висновки й не повторювати помилок.

— Комусь дуже важливо наголосити на тому, що Україна не може сама впоратись зі своїми проблемами. Мої друзі з Москви прочитали мені уривок з російського підручника з історії для студентів і учнів старших класів. У розділі, присвяченому Київській Русі, написано, що Україна є неприроднім державним утворенням. Коли людей вчать на таких засадах, то, коли вони приходять в політику, проводять відповідні практичні кроки. Українців хочуть привчити до того, що вони неповноварті. Це робиться ззовні. Але й в Україні є чимало людей, охочих підіграти цим намаганням. Ми просто повинні пам’ятати про це. Потрібно шукати майстрів слова, фактів, професіональних істориків, інтелектуалів, які не дадуть перекрутити дійсність. Наприклад, Україна відзначала 1000 років Софії Київській. Але не всі ЗМІ показали цю подію в ракурсі історичної ваги. Наступного року 1160 років встановлення державності на нашій землі й 1100 років перших дипломатичних відносин. Ці дати надзвичайно важливі для того, щоб ні в кого не виникало думки, що Україні 20 років. Україна відновила свою державність. Її історія велика, повчальна не тільки для слов’ян, для Східної Європи, а й для цілого світу. Про це треба говорити. А для того, щоб це говорити, історію потрібно, як мінімум, знати.

 

 

КОМЕНТАРI

Cергій Грабовський, філософ, публіцист:

—Мене особисто найбільше вражає лексика і стилістика мовленнєвого розмислу «політкоректного» історика Андрія Портнова. Автор статті спершу безапеляційно стверджує, що Ігор Лосєв, мовляв, «побудував свою репліку довкола «інтонації» (а фактично — етнічності) ведучого» (така відверта підміна понять дуже нагадує популярне у 1930-х роках «знаходження» пильними піонерами замаскованих свастик у візерунках на скатертинах та в оздобленні щойно побудованих споруд). Далі Портнов закидає Лосєву «повне незнання (і небажання знати) європейського контексту дискурсу про Голокост» та «самовпевнені промовляння», «стилістичне мракобісся» (зразу спадає на думку ждановське «сумбур замість музики»), яке «перетворює на карикатуру спроби критичних висловлювань» — і таке інше.

Далі — більше. Андрій Портнов підіймається ледь не до прокурорського рівня, звинувачуючи Ігоря Лосєва в «утечі від відповідальності», а потім — до психоаналітичного, визначаючи «природу соціопсихологічних комплексів, що стоять за такою позицією» — мовляв, це «схильність власні негідні вчинки пояснювати обставинами, а негідні вчинки інших — їхньою вдачею (зокрема національною)». Це які такі «власні негідні вчинки» історик Портнов знайшов у Лосєва? Можливо, послідовну й переконливу позицію в обстоюванні українських інтересів у Севастополі (що, до речі, пов’язано з немалими ризиками — невипадково на Ігореву квартиру вже було вчинено кілька нападів)? Чи в намаганні розставляти крапки над «і» у своїх статтях?

І це ще не все. Портнов переходить на стилістику справжнього екстрасенса, здатного нишпорити у свідомості інших людей, коли стверджує: «Автори не знають про публічні вибачення президента Бразаускаса і литовської церкви від імені литовців і Литовської держави за співучасть у винищенні євреїв; про розлогу політичну та інтелектуальну дискусію в Польщі навколо Єдвабного — містечка, у якому на початку війни польські мешканці спалили живцем своїх єврейських сусідів; про створену за дорученням президента Ілієску міжнародну комісію із вивчення Голокосту в Румунії». Пробі, звідки він знає, що Ігор Лосєв (беруся стверджувати щось тільки щодо нього, бо не знаю іншого критикованого Портновим автора, не читаю тижневик «2000» й не володію екстрасенсорними здібностями) не знає вказаних вище речей? А от те, що історик Портнов не дуже добре розуміє суть наведених ним фактів, установити неважко й без екстрасенсорних здібностей. Адже і в Польщі, і в Литві, і в Румунії йшлося про тяжкі злочини, учинені громадянами цих держав (хоч і за умов ворожої окупації у випадках Польщі та Литви) проти інших громадян цих держав та — подекуди — громадян інших держав за етнічною ознакою. Ясна річ, нинішні Польська і Литовська держави, які є правонаступницями, спадкоємицями і продовжувачками справ другої Речі Посполитої та міжвоєнної Литовської республіки, просто-таки мусять — як із правового, так і з морального погляду — оцінити тодішні події і злочини одних своїх громадян, учинені проти інших. У Румунії ситуація була іншою: там не сталося тотального нищення євреїв, але все ж таки певну участь у Голокості тодішня авторитарна Румунська держава взяла. Отож також є необхідність розставити крапки над «і», відділити грішне від праведного. А що можна сказати про Українську державу першої половини 1940-х? Чи існувала вона? Чи існувало її громадянство? Ні. Бо ж проголошене 30 червня 1941 року ОУН(р) «відновлення Української держави» залишилося на рівні декларації, а про УРСР бодай як про радянську квазідержаву можна вести мову тільки з 1944 року, коли було хоча б номінально розширено її повноваження. Але на той час на українських теренах Голокост уже було завершено й розпочато спершу потаємну, а потім і публічну сталінську політику державного антисемітизму, про що можна знайти чимало вражаючого у книжках Геннадія Костирченка «Тайная политика Сталина: власть и антисемитизм» (М., Международные отношения. 2000) та «Сталин против «космополитов»: власть и еврейская интеллигенция в СССР» (М., РОССПЭН, 2009)...

Власне, якщо вести мову на рівні правовому, то злочинна співучасть у Голокості на українській території — це справа радянських громадян (і дуже незначною мірою — громадян Польщі, якщо йдеться про тих націоналістів-антисемітів, котрі повернулися на Західну Україну разом із Вермахтом; але не всі націоналісти були антисемітами, про що автор цих рядків уже не раз писав, посилаючись на документи 1940 — 1941 років; в обох відламах ОУН були люди, часом й у проводі, заражені радикальним антисемітизмом і нацизмом, а були й інші, для котрих і перше, і друге виглядало неприйнятним; 1943 року саме ці інші опанували керівництво і в ОУН(р), і в УПА, та це вже інша історія). Зараз же слід підкреслити: саме тавро радянськості, той невигойний досі слід, зоставлений Голодомором і Великим терором, і зумовили справді слабку опірність українців злові Голокосту. Анатолій Кузнецов у своєму знаменитому «Бабиному Ярі» дуже точно, як на мене, зауважив: «Священна» війна СРСР проти Гітлера була лише відчайдушного боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ». То чи можна вимагати, щоб одні в’язні концтабору розміром в 1/6 суходолу каялися перед іншими? Чи не логічно вести мову про необхідність каяття передусім «нотаріально завірених» самодержавних спадкоємців катів і наглядачів, для яких ліквідація цього концтабору є «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття»?

Андрій Портнов на підтвердження своєї позиції — мовляв, українці винні в Голокості також, цитує слова киянина, офіцера Другої світової війни й політв’язня Лева Копелєва: «Немає винних націй, але є винні держави, натовпи, колективи і, головне, особи». Пробі, але ж це повністю перекреслює все сказане істориком, бо він намагається покласти провину якраз на націю, тоді як має йтися саме про провину натовпів й осіб на службі інших держав.

 

— Перший президент України Л. Кравчук тричі офіційно висловлював від імені українського народу жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв: під час жалобної церемонії 1991 року в Бабиному Яру; в Брюсселі — під час світового єврейського конгресу та в Ізраїлі 1993 року на засіданні кнесету під час офіційного візиту Л. Кравчука в Ізраїль. Як посол України в Ізраїлі на той час, я брав участь у підготовці виступу президента України й у всіх офіційних зустрічах Леоніда Макаровича і добре пам’ятаю цей епізод, до речі, дуже схвально зустрінутий ізраїльськими державними діячами та громадськістю. Тому спроби сьогодні, через 18 років, знову витягти це питання на світ денний, нічого, крім огиди не викликають. Ще до проголошення незалежності група українських інтелектуалів на чолі з Іваном Дзюбою провела першу конференцію українсько-єврейського єднання. Згодом у Єрусалимі та Вашингтоні Посольство України за моєю участю організувало конференції, під час яких обговорювалися болючі питання минулого наших народів. І тоді ж прозвучало багато гіркої правди. Ми розуміли, що правда — це єдиний шлях до подолання ворожих стереотипів. На жаль, сьогодні комусь потрібно знову витягти на світ денний яблуко розбрату, показати українців запеклими антисемітами, щоб налякати політкоректну Європу новим привидом «жахливого українського націоналізму». Такі спроби, що не роблять честі Савіку Шустеру та іншим «оборонцям» єврейського народу, розраховані лише на наївних людей, що мають коротку пам’ять. Історія взаємин українського та єврейського народів має й чорні, сповнені болю й крові сторінки, й світлі періоди любові та культурного взаємозбагачення. Єдино можливою та морально бездоганною позицією при оцінці подій минулого може, на мій погляд, бути лише християнська, — та, яку польські єпископи, а серед них і Кароль Войтила, продемонстрували 1962 року в розпалі антинімецької пропагандистської кампанії в Польській Народній Республіці, простягнувши руку німецькому народові: — прощаємо й просимо простити.

Україна покаялась. Хто і коли покається перед Україною?

Продовження теми читайте на сайті «Україна Incognita»