Передача зображення на відстань практично стала можливою після винаходу фотографії. Сучасники були настільки вражені цим фактом, що один із французьких живописців вигукнув, дивлячись на дагеротип (винахід француза Луї-Жака Дагерра): «Цього дня помер живопис!». Все виявилося не таким страшним, в усякому разі для художників. Фотографії був властивий один недолік - статичність. Вихвачене якоїсь миті часу зображення залишалося незмінним. Потрібно було знайти щось абсолютно інше.

Перспективи з'явилися з винаходом телеграфу. Перші зразки таких пристроїв були електрохімічними. 1832 року Павло Шиллінг у Росії, а також знамениті Карл Гаусс і Вільгельм Вебер у Німеччині, згодом Кук і Вітстон у Великобританії розробили систему стрілочних телеграфів. Вона була кардинально вдосконалена президентом американської Академії мистецтв Самуелем Морзе. Він уперше ввів передачу буквеної інформації кодованими сигналами (азбука Морзе).

1843 року шотландський фізик Олександр Бейн запатентував власну конструкцію електричного телеграфу з електрохімічним способом друку, який дозволяв передавати зображення по дротах. Так народився факсимільний зв'язок. До сучасного вигляду його наблизив винахід Артура Корна. 1902 року в Німеччині він продемонстрував першу фотоелектричну факс-систему, а 1922 року - систему на основі радіосигналів.

У фототелеграфних апаратах відбувається прочитання зображення рядками світловою плямою, випромінюваною фотоелементом, зокрема світлодіодом, яка оббігала всю площу оригінала. Світловий потік змінював свою інтенсивність, залежно від здатності ділянки оригінала відображати впливав на фотоелемент (фотодіод) і перетворювався ним в електричні сигнали. Через лінії зв'язку (по дротах або через ефір) вони передавалися на приймальний апарат, у якому електричні сигнали назад перетворювалися в модульований за інтенсивністю світловий промінь, що оббігає поверхню аркуша фотопаперу. Фототелеграфія була першим кроком до майбутнього телебачення. Зокрема, в ній була застосована механічна розгортка світлового променя.

Вже наприкінці XIX століття у багатьох країнах почали працювати над передаванням рухомого зображення.

Піонер телебачення

У порівнянні з факсимільним зв'язком завдання перед творцями телебачення стояло набагато складніше. Потрібно було не просто передати зображення, а домогтися передачі його в динаміці, тобто в русі при прийнятній чіткості. Ці два завдання було важко вирішувати, особливо на перших етапах, з двох причин. По-перше, була відсутня необхідна технологічна основа. Необхідної якості і розмірів електронні лампи з'явилися лише у другому і третьому десятиріччі ХХ століття. До цього проблема посилення електричного сигналу вирішувалася складно, отримати необхідну швидкість обробки сигналу було просто неможливо. По-друге, була відсутня теоретична основа і відповідний математичний апарат. До речі, саме з вирішення завдань телебачення народилася окрема математична дисципліна під назвою «Теорія розпізнавання образів».

Вперше слово «телебачення» (гр. теле - далеко і лат. video - бачу; від новолатинського televisio - далекоглядність) прозвучало 1900 р. у доповіді російського фізика (штабс-капітана царської армії) Костянтина Перського «Сучасний стан питання про електробачення на відстань (телевізування)» на IV Міжнародному електротехнічному конгресі у Парижі.

Перші ж кроки на шляху до практичного електронного телебачення зробив Борис Розінг, який був знайомий з Перським по Петербурзькому технологічному інституту і присвятив питанням передачі зображень на відстань методами електричного зв'язку більше 30 років життя. Таку передачу зображень він назвав електричною телескопією.

Не досягнувши позитивних результатів із різними варіантами електрохімічних систем передачі зображень і переконавшись у їхній безперспективності, Розінг робить найважливіший крок - використання електронного променя у катодній трубці Брауна (праобраз сучасного кінескопа). Оскільки електронний промінь у такій трубці можна було відхилювати за допомогою або електростатичного, або магнітного поля, то так з'являлася, поки теоретична, можливість передавати рухоме зображення.

Така система з двома дзеркальними барабанами для розгортки променя була створена, і 25 липня 1907 року учений подав заявку на винахід способу електричної передачі зображень на відстань у декількох країнах. Цікаво відзначити, що патент в Англії він отримав 25 червня 1908 року, в Німеччині - 24 квітня 1909, а в Росії лише 30 жовтня 1910.

У період Першої світової війни Розінгу довелося перекинутися на виконання робіт для військового відомства. Проте, не отримуючи жодної підтримки, він продовжує роботу над пристроєм телебачення. Навіть у період громадянської війни йому вдалося організувати в Катеринодарі (Краснодарі) фізико-математичне товариство і підготувати підсумкову працю «Електрична телескопія (бачення на відстані). Найближчі завдання і досягнення». Цю книгу було видано у Петрограді 1923 року.

На цьому етапі розвитку телебачення головною була проблема розгортки електронного променя. У факсимільних апаратах застосовувалася оптико-механічна розгортка. У той період вона була більш розроблена і мала необхідні технічні пристрої. Вона застосовувалася на перших апаратах звукового кіно. Через властиву механічним системам інерційність вона мала принципово обмежений характер. Проте перші системи телебачення мали саме такий розгортку.

У електронної розгортки було не дуже багато прибічників, оскільки її важко біло реалізувати через відсутність необхідних електронних пристроїв. Проте Розінг і його прибічники твердо відстоювали ідею електронної розгортки.

У 1924-1928 рр. у лабораторії Ленінградського електротехнічного інституту під керівництвом Розінга було вдосконалено електронну систему телебачення. Зокрема, між катодом і анодом приймальної трубки він поміщає сітку для модуляції струму променя, розгортає зображення на 48 рядків (зараз 625), підсилює фотострум у ламповому підсилювачі, розробляє фотоелектричний прилад для орієнтування сліпих, читаючу машину, систему запису звуку і на все це отримує відповідні патенти.

На V з'їзді радянських фізиків інший талановитий винахідник Лев Термен зробив доповідь «Бачення на великій відстані». Ця система була одразу засекречена, оскільки передбачалося її використання у прикордонних військах. Взагалі життя Термена - це захоплюючий детективний роман, у якому переплетені наукові відкриття в галузі телебачення, електромузики, розробки охоронних і підслуховуючих пристроїв, знайомства з видатними діячами мистецтва, науки, політиками, зокрема з Леніним, а також робота на радянські спецслужби, репресії і Сталінська премія 1947 року. Але це тема для окремого матеріалу.

Доля Розінга виявилася трагічною. 1929 року у країні розгортається так звана «Академічна справа». На першому етапі у цей молох потрапляють переважно вчені гуманітарних наук. Проте потім починається «Пулковська справа» вчених астрономів і математиків. Процес Промпартії довів вал до апогею. Потрапив у цей вир і Розінг.

Своєму знайомому він позичив грошей. Звичайна побутова справа між двома людьми, які перебувають у добрих стосунках. Проблема в тому, що незабаром цей знайомий був заарештований ОДПУ як учасник «Академічної справи». Відповідно, прийшли і за Розінгом. Гроші позичав - значить матеріально підтримував контрреволюціонерів. До того ж царський професор голландського походження. Неважливо, що предок приїхав до Росії на запрошення царя Петра і зв'язок з історичною батьківщиною було втрачено дуже давно.

Оскільки активної контрреволюційної діяльності абсолютно аполітичного професора, попри всі старання слідчих, виявити не вдалося, а часи за сталінськими мірками були ще «ліберальними», то було винесено вирок: три роки заслання до Архангельська. Як кажуть, щасливо відбувся.

Ученому зі світовим ім'ям виділили стіл на кафедрі фізики Архангельського лісотехнічного інституту. Життя видатного ученого було жахливим. Ні зарплати, ні талонів на обід в інститутській їдальні «ворогові народу» не передбачалося. А час був голодний, все за картками. Харчувався він тим, що приносив у каструльках з дому його колега - завідувач кафедри Петро Покотило. Як було зносити таке ставлення влади російському інтелігентові у кращому сенсі цього слова, залишається лише здогадуватися.

У квітні 1933 року Розінг їхав додому у трамваї з каструлькою супу. Вагон сильно гойднувся. Суп бризнув на пальто пані, яка сиділа поряд. Вона одразу ж влаштувала скандал скромно вдягненому пасажирові. Борис Львович вдома ліг на ліжко обличчям до стіни, стиснув руками голову і на всі питання, що з ним, відповідав: «Господи! За що?». За два дні він помер від крововиливу у мозок. На довгі роки в СРСР про ученого зі світовим ім'ям забули. І лише 1957 року, коли його було посмертно реабілітовано, він повернувся в історію створення передачі зображення на відстань.

Творець телебачення

Як разюче відрізняється доля Бориса Розінга від того, що сталося з його учнем Володимиром Зворикіним. Сторінки його біографії повні пригод і щасливих випадків.

Почнемо з плутанини у даті народження. У довідниках і енциклопедіях, виданих у США, вказується 1889 рік. У Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга є метричне свідоцтво: «В метрической книге, хранящейся в архиве оной города Мурома, Сретенской церкви за 1888 год, мужского пола Владимир, показан рожденным 17 июля, а крещен - 19. Его родители: муромский купец, потомственный почетный гражданин Козьма Алексеев Зворыкин и законная его жена Елена Николаевна, оба православные». Сам Володимир Зворикін вказував дату народження 30 липня за новим стилем. Проте в позаминулому столітті різниця між стилями складала не 13 днів, а 12, тому правильно не 30 липня, а 29. Причини таких розбіжностей до кінця не зрозумілі, можливо, Зворикін збавив собі рік задля вступу для захисту докторської дисертації до Піттсбурзького університету, куди приймали претендентів не старших 35 років.

З відмінністю закінчивши 1906 р. Муромське реальне училище, Володимир вирушив до Петербурга, аби продовжити навчання в Імператорському Технологічному інституті. 1912 р. він закінчив його за першим розрядом і отримав звання інженера-технолога. У 1910 р. сталася дуже важлива подія у його житті: він почав дослідницьку роботу у фізичній лабораторії професора Розінга.

Сам Зворикін з великою теплотою згадував про свого вчителя. «Я дуже, цікавився його роботами і просив дозволу допомогти йому. Багато часу йшло у нас на розмови і обговорення можливостей телебачення. В цей час я повністю зрозумів недоліки механічного телебачення і необхідність вживання електронних систем... Наші стосунки незабаром переросли у дружбу, і я зрозумів, що він є не лише талановитим ученим, але і всебічно освіченою, мудрою людиною... Він, по суті, обігнав свій час. Система, над якою він працював, вимагала багатьох елементів, які ще не були створені... Проте до кінця нашої спільної роботи професор Розінг отримав діючу систему..., яка відтворювала смутну картинку довкола дроту на екрані. Як би там не було, це не лише додало нам упевненості у можливості електронного відтворення, але і визначило, які елементи мають бути розроблені, перш ніж система стане практично придатною».

Перша світова війна застала Зворикіна у Берліні й він повертається на батьківщину. Після служби в офіцерській електротехнічній школі його направляють на завод Російського товариства бездротових телеграфів і телефонів (РТБТіТ), що випускав радіостанції для армії, флоту і авіації. Там він познайомився з відомим ученим-радіотехніком і великим підприємцем Айзенштейном.

Знайомство з ним зіграло важливу роль у розширенні кругозору молодого інженера Зворикіна, його уявлень про впровадження наукових ідей і винаходів. Він вперше отримав практичні уроки у великого ученого, який вміло поєднував талант підприємця і інженера. 1917 р. за завданням Тимчасового уряду Зворикін налагодив роботу радіостанції для зв'язку між Таврійським палацом і Кронштадтом, потім знову повернувся на роботу в РТБТіТ.

З кожним днем стає все зрозуміліше, що мрії про наукову кар'єру, про втілення в життя безлічі інженерних задумів, про створення лабораторії для реалізації ідей в галузі електронного телебачення в умовах революційного хаосу не здійсняться. До того ж наказ народного комісара з військових справ Льва Троцького від 7 травня 1918 р. передбачав обов'язкову постановку на облік усіх колишніх царських офіцерів і їхню мобілізацію в Червону армію. Жодного бажання воювати за більшовиків не було, але відмова загрожувала арештом. Про виписаний ордер на свій арешт він випадково дізнався від свого колишнього шофера, який служив у московській міліції. Учений терміново від'їжджає із Москви. Так почалася повна небезпечних пригод одіссея Зворикіна. Тут треба сказати, що 1915 року він одружився зі студенткою стоматологічного училища Тетяною Васильєвою. Ще під час недовгого перебування подружжя у Києві 1918 року Тетяна вирішила виїхати в еміграцію до Берліна.

На вокзалі у Єкатеринбурзі Зворикіна заарештували. Незабаром ув'язнені дізналися про розстріл царської сім'ї, і всіх охопила паніка: здавалося, і їхня доля вже вирішена наперед. Але 10 (23) липня Єкатеринбург захоплюють чехи. З їхньою допомогою Зворикін виїжджає до Омська.

Тимчасовий сибірський уряд відряджає його до Англії, Швеції і Норвегії. Для того, щоб виїхати з Сибіру до Європи, спочатку потрібно було потрапити до Архангельська, який був зайнятий військами Антанти і куди перебралися з Петрограду посольства більшості західних країн. Дістатися з Омська до Архангельська можна було лише Північним морським шляхом, оскільки європейська частина Росії знаходилася під владою більшовиків. Після карколомних пригод під час подорожі на маленькому пароплавчику через льоди дістався він Архангельська.

Там Зворикін познайомився з американським послом Френсісом і з його допомогою отримав не лише американську візу, але і транзитні візи до Англії, Норвегії, Данії і Швеції й восени 1918 року прибув у США. За час подорожі через океан на пароплаві «Мавританія» Зворикін познайомився і подружився з Аугусто Легією, майбутнім президентом Перу. Той був єдиним, з ким Зворикін міг спілкуватися французькою мовою. Англійської він не знав. Дивно, але, навіть проживши велику частину життя в США, ця різнобічна, незвичайно здібна людина не змогла опанувати англійську мову так, як володіла французькою й німецькою.

Навесні 1919 р. омський уряд відкликав Зворикіна до Росії. Захопивши запчастини для омської радіостанції, він через Японію припливає до Владивостока, де того часу знаходилися союзницькі війська. Наприкінці березня Зворикін вирушив по Транссибірській магістралі через Харбін до Омська, що тоді було вельми небезпечною подорожжю. Дорогою його неодноразово обшукували і відбирали дорогі речі.

Після прибуття у квітні 1919 року до Омська Зворикін був свідком наростання хаосу. Становище на фронті було нестабільним і думки перебратися у спокійнішу країну, де можна було займатися науковою роботою, все частіше спадали на думку. Як писав він у своїх спогадах, такою країною уявлялася Америка, але виїхати туди можна було лише офіційно. І тут знову доля надала йому шанс. Уряд вирішив знову направити його в США для розв'язання питань закупівлі устаткування для радіозв'язку на трасі Північного морського шляху. Туди він прибув 19 червня. Проте невдовзі уряд Колчака впав, а з ним був втрачений і офіційний статус. Не знаючи мови, за допомогою російських друзів він влаштувався у майстерню з ремонту друкарських машинок. З Берліна до нього приїхала дружина, яку йому пощастило розшукати, народилася спочатку одна донька, а за декілька років - друга.

1920 р. Зворикін отримав пропозицію працювати у великій електротехнічній компанії «Вестінгауз електрик», і вони з дружиною переїхали до Піттсбурга. Тут йому вдалося створити, а в 1923 році отримати патент на іконоскоп (передавальну електроннопроменеву телевізійну трубку), а за рік - на кінескоп (приймальну, тобто відтворюючу зображення, трубку). Проте потім настало розчарування.

Для подальшого вдосконалення системи потрібна була міцна фінансова підтримка. Тому було вирішено показати установку генеральному директорові компанії «Вестінгауз» Девісу. Напередодні демонстрації сталася випадкова, але знакова подія. Випробовуючи різні режими роботи, Зворикін спалив конденсатор і всю ніч відновлював схему. Генеральному директорові і начальникові патентного відділу була продемонстрована синхронна передача зображення без вживання механічної розгортки. Проте на великих начальників це не справило враження. Девіс порадив «зайняти цього парубка чимось кориснішим». Є припущення, що начальники просто не зрозуміли Зворикіна через його погане володіння англійською мовою. Деякий час винахідник розробляє системи запису звуку для кіно, також ним був створений високошвидкісний факсовий апарат.

Невідомо, як би склалася творча доля Зворикіна, але знову допоміг випадок.

У Нью-Йорку він зустрів Девіда Сарнова, тоді віце-президента, у майбутньому президента компанії RCA (Radio Corporation of America). Цей підприємець вірменського походження був фанатиком телебачення, який твердо вірив у його велике майбутнє. На урочистому вечорі у зв'язку з виходом Зворикіна на пенсію, що відбувся 1 серпня 1954 року, Сарнов згадував: «27 або 28 років тому я вперше зустрівся з цим молодим чоловіком, який говорив з тим самим жахливим акцентом, що й сьогодні. Він із захопленням розповідав мені про винайдену ним електронно-променеву трубку, про великі перспективи і можливості її використання на практиці - про створення електронного телебачення. Признаюся, я майже нічого не зрозумів з тієї першої розповіді про його винахід, але я був дуже вражений, просто зачарований його переконливістю. Я запитав: «Зважаючи на все, що ви говорите, скажіть, скільки потрібно виділити коштів, аби втілити ваші ідеї на практиці? ...Він хитро поглянув на мене, глибоко зітхнув і відповів дуже впевнено: «Я думаю, 100 тисяч доларів вистачило б». Те, наскільки він мав рацію, стало зрозуміло лише тепер. Ми витратили майже 50 мільйонів доларів, перш ніж повернули хоча б один цент від продажу перших телевізорів. Але хто сьогодні може сказати, що ми витратили ці гроші даремно?».

Наприкінці 1920-х рр. телевізійна система Зворикіна була прийнята у всьому світі. Радянський уряд запропонував йому повернутися на батьківщину. Зворикін відхилив цю пропозицію, проте прийняв запрошення приїхати до СРСР, аби прочитати курс лекцій і познайомитися з роботою наукових лабораторій. Сарнов підтримав план цієї поїздки, вважаючи, що можна буде укласти контракт на постачання телевізійного устаткування RCA в СРСР. За два роки такі постачання дійсно почалися. Як писав Зворикін, під час першого перебування в СРСР у 1933 р. його не покидало відчуття тривоги і навіть страху. «Я був у театрі (МХАТ. - Авт.) з керівником Тресту зв'язку і декількома інженерами. Я сидів між керівником тресту і людиною, обличчя якої мені нібито було знайоме, але хто він і де я його бачив, не міг пригадати. Під час перерви я запитав його, з яких він країв і чим займається. Коли він відповів, що приїхав з Єкатеринбурга, я несподівано впізнав у ньому слідчого з в'язниці, у якій там побував». Є відомості, що на одному з прийомів на його честь він підняв келих за свого вчителя Розінга, що присутні, серед яких були і агенти НКВС, зустріли гробовим мовчанням. На настрій Зворикіна вплинула і зустріч із його другом -академіком Петром Капицею, який повідомив, що власті СРСР більше не випускають його до Кембриджа. У той приїзд до СРСР відбулося знайомство Зворикіна з Берією. Це сталося у Тбілісі, де жив брат Зворикіна Микола, який будував там гідроелектростанції.

Після повернення у США Зворикін продовжив свої розробки в галузі телебачення. Перша телевізійна трансляція відбулася 1939 року з Усесвітньої виставки у Нью-Йорку. Тоді ж він відмовився від пропозиції фашистського уряду Німеччині приїхати до Берліна.

1941 року його лабораторія RCA переїхала в Прінстон. Там Зворикін оселився поряд із найбільшими ученими XX сторічя - Альбертом Ейнштейном і Робертом Оппенгеймером - і був близько знайомий з ними. У ці роки він часто спілкувався і з одним із батьків комп'ютера Джоном фон Нейманом. Вони разом працювали над проблемою використання обчислювальних методів прогнозування погоди. Ці два чудових учених сподівалися, що надалі їм пощастить об'єднати можливості телевізійної і комп'ютерної техніки. Пізніше їхні ідеї втілилися у персональному комп'ютері і мобільному телебаченні.

У віці 60 з гаком років Зворикін розлучився з першою дружиною і взяв шлюб із Катериною Полевицькою, яку любив довгі роки, але не міг з нею одружитися, оскільки чоловік не давав їй розлучення. Можливо, багато в чому завдяки Полевицькій - професорові мікробіології Пенсільванського університету - наукові інтереси Зворикіна зосередилися на медицині. Після виходу на пенсію 1954 р. він стає директором Центру медичної електроніки при Інституті Рокфеллера у Нью-Йорку. Тут він створює перший у світі електронний мікроскоп для дослідження хімічних реакцій усередині живих клітин, який відтворює кольорове зображення об'єкта на телеекрані. Розвиток мікроелектроніки дозволив йому реалізувати ідею ендорадіозондування. Зондом при цьому служить мініатюрна пігулка - радіопередавач, з її допомогою можна отримувати дані про кислотність та інші показники внутрішнього середовища. Працюючи в цьому медичному центрі, Зворикін став засновником нового напряму у науці - біоінженерії.

На схилі життя Зворикін говорив про своє дітище - телебачення - з гіркотою: «Я ніколи б не дозволив своїм дітям навіть наближатися до телевізора. Це жахливо, що вони там показують». Краща деталь у телевізорі, додавав він, це - вимикач. Проте, безумовно, пишався своїм винаходом.

Великий винахідник та інженер помер у госпіталі Прінстона 29 липня 1982 року в день свого народження. За декілька годин до смерті цей дивовижний чоловік дав по телефону своє останнє інтерв'ю. У ньому він пригадав багато подій свого довгого життя і на закінчення сказав, що помирає від старості.

До життя Зворикіна сповна можна застосувати рядки Олександра Пушкіна: «Судьба Евгения хранила». Якби у бурхливі роки революційних потрясінь він не виїхав у США, то у кращому разі розділив би долю свого вчителя Розінга.

Юрій Райхель, «День»

Фото - «День»