«Пішов солдат з фронту…» — сказав про нього хтось із колег. Адже з 1994 по 2005-й Сергій був військовим кореспондентом у різних гарячих точках, брав участь у бойових діях. На згадку про нього — інтерв’ю, яке раніше ніде не публікувалися (під час роботи над книжкою Говорухіна в київському видавництві).

Одного разу в руки — як тоді здалося, випадково — потрапила папка «Со мной и без меня»: розповіді й мініатюри, начерки Сергія Говорухіна. На книжку обсяг не тягнув, але навіть при швидкому перегляді виникло відчуття карбованості стилю, зустріч із чимсь вистраждано щирим. Чому він залишив її для друку в Києві? Невже сина відомого режисера не прагнуть публікувати в Москві? Із цих запитань від імені видавництва «Наірі» й почалося наше знайомство з Сергієм Говорухіним.

Він був кутастим, незручним. Нестримним. Пораненим і вразливим. Вести переговори з ним було складно, хоча це була людина слова. Комп’ютерна версія невагомої збірки йому здалася чимсь незначним. На той час його ім’я вже прогриміло у зв’язку з документально-публіцистичним фільмом про першу чеченську війну «Прокляты и забыты». Була опублікована його авторська збірка «Никто кроме нас». І художній фільм за однією з повістей був уже знятий ним. Намагаючись домовитися про день і місце зустрічі в Москві, я почула: «Дзвоніть! Перетне­мо­ся». Перетнулися… Потім було ще кілька зустрічей у Києві. Діалоги стали довірчими.

 — Купили напівпрофесійну японську камеру з товаришами й поїхали від своєї організації. Ну, з прикордонниками довелося домовлятися.

— Звичайно авантюра! Але там же на бланку не написано в абревіатурі, що будівельна, ТОВ таке-то. На своєму фірмовому бланку написали все, що треба, мовляв, їдемо висвітлювати подвиг російських прикордонників. Що, ви не знаєте, як у таких випадках пишуться ліві офіційні листи? Побігали по інстанціях. Там усе це діло затвердили, і ми вирушили в зону бойових дій.

— Автомати Калашникова.

— Стріляв, звичайно, й досі добре стріляю. Одна з найцінніших речей для людини — це досвід, який усі чомусь зневажають. Тепер він у мене є, тоді не було. Вчинив безліч помилок, але, загалом-то, обійшлося, оскільки поруч були професіонали.

— Так, якось відразу обрушилася лавина вражень. Свій перший орден я одержав на другий день перебування на війні. Вір­ні­ше, не одержав, а був представлений. Нам відразу випала серйозна операція, в якій загинуло восьмеро чоловік, а одинадцять були важко поранені. Блоковані «духами», ми витягали поранених і вбитих.

У війні дуже важливо відразу, без вагання в’їхати в цю тему, тоді воно тебе швидко навчить. У цьому сенсі мені пощастило. Мені взагалі щастило на війні. Повер­тав­ся з ексклюзивним матеріалом. Увесь час потрапляв у якісь пригоди. Ми мали злитися з армією, бути там, де відбуваються зіткнення, — тільки в такому разі є можливість зняти щось справжнє. Наша кіногрупа працювала наживо. Нам треба було на щось нарватися. На бій, на обстріл, на підрив.

— Моє завдання було не знімати, а засікати «що відбувається», я казав операторові: «Повер­ни­ся туди, біжи сюди», ну й прикривати його по можливості, бо в оператора хоч і бовтається автомат за спиною, але він зовсім безпомічний. Він бачить тільки те, що видно у візир. Тому з ним має працювати досить професійна група, щоб він залишився цілий і щоб матеріал було знято. Це не завжди просто, бо знімати іноді доводиться з ризиком для життя. Але що поробиш — адже крок усвідомлений. Усі знали, на що йдуть. Та буває, такий дрож пробиває, що не хочеться жодних картинок, матеріалів.

— На мій армійський призов прийшлася війна в Афганістані. Як багато моїх товаришів, я почав закидати проханнями командування. Хотілося бути співпричетним тому, що відбувається на твоїй батьківщині або за її межами. У нашому середовищі так було заведено. Людей, які прагнули одержати білий квиток, ми сприймали як людей другого сорту. Я неодноразово просився, але туди чомусь відправляли тих, хто не просився. Напевно, вважали, що ті, хто так посилено рветься за кордон, потенційні «невозвращенці». Загалом, скабка докучала. Вона в мені ще з дитинства сиділа. Так що ризикували не заради когось. Ми завжди працювали на себе! Підсумком наших перших відряджень стала картина «Прокляты и забыты».

— Я не бачив результатів своїх пострілів, але оскільки стріляю дуже добре, гадаю, що так, напевно. Я рибалка — не мисливець. Мені незрозуміло, як можна вбити беззбройну тварину. З тваринного світу можу вбити когось на рівні комара, муху — вже складніше. А тут війна… Немає вибору: або ти, або тебе. У тебе стріля­ють, ти стріляєш. Куди подінешся? Впритул я нікого не вбивав. Так що це ніяк не відбилося на моїй психосвідомості. Відбило­ся скоріше те, що я бачив навколо.

— Мама не знала про це протягом багатьох років. П’ять чи шість разів мені вдавалося приховувати це досить успішно. То в Ялті був нібито в якомусь Бу­дин­ку творчості, то ще десь. Вона дзво­нила, обурювалася: «Чо­му з ним не мож­на зв’я­­за­ти­ся?» Доб­­ре, що не було мобільних, коли вони з’яви­лися, приховувати

стало складніше. Про Таджи­ки­­стан ма­ма довіда­ла­­ся тіль­ки через

деякий час. Зви­чай­но ж, у неї був шок.

— Мама довідалася про це з телебачення. Оче­­вид­но, я як кореспондент при­кував до себе увагу колег з усіх каналів. Другого лютого мене поранили, а третього вже країна про це знала.

Перше відрядження досить автобіографічно описане в повісті «Никто кроме нас». Ніхто — ані мама, ані моя дружина — не знали, куди я їду.

Уже потім залишав якісь записки. Потім, уже після поранення, ми з мамою домовилися. Вона просила: «Мені буде легше, якщо я буду знати, куди ти виїхав».

— Ми все життя працювали на себе. Може, першу картину було зроблено незграбно, але вона досі справляє враження. Коли в Афга­ні­стан літали, робили великий сюжет для компанії «Вид», тоді вони частково спонсорували нас. У нашої групи з’явилося певне реноме. До нас ставилися шанобливо. В армії дуже важливо, як ти домовишся з тими чи іншими начальниками на місці. Адже можуть не пустити. Коли йде розвідгрупа, їм чужі оператори з асистентом зовсім ні до чого. Але ми вміли домовлятися й особливих проблем ні до ні після не виникало.

— Я вважаю, що я поки що максимально вільний, бо жодним чином не залежу ні від кіно, ні від літератури. У мене немає потреби знімати серіали, мильні опери або писати щось на замовлення, щоб заробити на хліб насущний.

З іншого боку, сама по собі свобода не може бути безмежною. Хіба що тільки в людини, від якої нічого не залежить. Я ж зав’язаний якимись посадовими обов’язками, фінансовими зобо­в’­я­з­ан­нями, термінами.

— Ми були сценаристами. До того ж я був заочником. Від ВДІКу чогось особливого в пам’я­ті не залишилося. У нас були закриті перегляди. Була можливість дивитися те, чого в прокаті немає. Педагоги говорили: «Вчіться! Зро­зумієте, як це робиться, — добре. Ні — отже, це не ваш шлях». От чому я завжди кажу, що мої вчи­телі — це Герман, Хуцієв, Ми­хал­ков. Хоча ні в кого з них я не вчився. Просто дивився й розумів, з якої тканини воно плететься.

— Так… Коли в мене були проблеми 2006 року, коли я ледве ходив на милицях, а мені треба було їхати в Таджикистан, він навіть запропонував з’їздити замість мене.

— Мені треба було в тривалу експедицію до Таджикистану, знімати «Никто кроме нас». Батько подзвонив і запитав: «Хочеш, я замість тебе поїду?» Це було несподівано! «Ні, тату, ця стилістика тобі зовсім не знайома. Так, як я зніму війну, ти не знімеш», — сказав я тоді. Хоча він теж бував у відрядженнях і в Чечні, і в Афганістані. За родом діяльності як голова Держдуми. Був навіть членом комісії з чеченського питання в 1995—1996 роках. Їздив, ніколи не відмовлявся, хоча міг би… У батька і совість є, і громадянська відповідальність. Розуміє, що є речі, на які треба подивитися власними очима й пропустити через себе…