Неправильне написання слова професіонал має на меті викликати алюзію із славним уже словом “проффесор”. Але не для того, щоб насолити горезвісному носієві цього малопочесного титулу. Це лише ключ для початку розмови про те, яке наповнення має слово  «професіонал»  в українській журналістиці.

Дозволю собі  автоцитування. Менше року тому в одній із статей я писав, що відмовляюся визнавати професіоналами тих журналістів, котрі брешуть, вдаються до маніпуляцій, “чорного PR” тощо. Головним аргументом такої позиції є те, що суттю журналістської професії є говорити правду.
Однак, мушу визнати, що така позиція не є надто популярною серед українських журналістів. Ще з початку 90-х років значно популярнішою є версія, за якою професіоналом є той журналіст, котрий добре оволодів журналістським інструментарієм і фаховими навичками. Показником високого рівня такого професіоналізму прийнято вважати високі (переважно нелегальні) заробітки, лідерську позицію у масових (переважно олігархічних) ЗМІ, а також безпосередні  стосунки з представниками політичного та урядового істеблішменту. За цією версією найпрофесійнішими українськими журналістами є ті, хто,  не зважаючи на, здавалось би, остаточну компрометацію в ролі “співців” режиму Кучми-Медведчука-Януковича, не зважаючи на те, що їхні імена стали “називним” поняттям на означення брехні та цинізму напередодні і під час “оранжевої революції”, і після революції залишилися на міцних позиціях.

В такій ситуації нема чого дивуватися, що початкуючі журналісти не хочуть чути про якусь “суспільну місію” преси, а говорячи про медіа-бізнес, мають на увазі “заробляння бабла” засобами журналістики без огляду на професійні стандарти і професійну етику. Зрозуміло, що “формула успіху” таких “проффесіоналів” значно міцніше промовляє до уяви початкуючих журналістів, аніж теоретичні повчання старших наставників про відповідальність перед суспільством чи професією.

Тут варто пояснити, що єднає таких “проффесіоналів” з “проффесорами”? Слово “проффесор” стало символом того, як шляхом шахрайства, підкупу чи використання службового становища можна заволодіти незаслуженими званнями, титулами чи липовими кваліфікаціями. Виходячи з цього, смію стверджувати, що “проффесіонали” від журналістики – це зовсім не те саме, що й професійні журналісти, а люди, котрі використовують журналістику для власного збагачення, для здoбуття впливів і влади, фактично ігноруючи основні завдання цієї професії, якими є об`єктивне інформування суспільства, та відстоювання основ демократії, законності, справедливості тощо. На мою думку, володіння інструментарієм і навичками не робить ще з працівника ЗМІ професіонала, якщо це не призводить до реалізації суті професії. Так само не можна вважати професіоналом міліціонера, котрий замість того, щоб охороняти закон, вибиває з бізнесмена хабарі. І митника, котрий замість того, щоб захищати кордон від перевезення контрабанди, сам стає контрабандистом за хабаря. І податківця, котрий замість наповнення державного бюджету, завдає йому величезних збитків, наповнюючи частиною з них свої кишені і т.д.

Наведу ще більш драстичний приклад. Чи гітлерівських дипломованих і досвідчених лікарів, котрі проводили досліди на в`язнях концентраційних таборів, або використовували свої медичні навички для завдавання болю, людям тортурованим на допитах – чи їх будемо називати професіоналами? Адже суттю лікарської професії є рятувати людині життя, а не вкорочувати його. Адже лікарем вважаємо не того, хто вміє провести трепанацію черепа, а того, хто це робить задля порятунку людського життя, дотримуючись “клятви Гіпократа”.

І ще одне. Чи можна вважати професіоналом людину, яка своїми діями фактично призводить до знищення професії? Втрачаючи кредит довіри у читача-слухача-глядача, заробляючи собі оцінку “продажного журналіста” у політика чи бізнесмена, даючи приклад безпринципності і професійної нечистоплотності студентові журналістики, “проффесіонали” фактично руйнують українську журналістику. В жодній країні мені не доводилось чути так часто порівняння журналістики з проституцією, як в Україні.

Ну і на завершення ще про заявлених у заголовку Аматорів. Слово “аматор” походить від латинського amator, яке,  в свою чергу,  походить від amo – полюбляю, маю нахил. Отже, базовим значенням цього слова є “шанувальник, великий прихильник” чого-небудь.

Авторові цих рядків пощастило зустріти у житті кількох великих Аматорів журналістики. Були серед них і Сашко Кривенко, і Сергій Набока. Є й Адам Міхнік – легендарний польський анти-комуніст, засновник і беззмінний головний редактор “Газети виборчої”. Вони, хоч і не зберегли “незайманості”, а відтак і не стали святими, були і назавжди залишаться взірцями “аматорського” ставлення до своєї професії, тобто,  такого, коли захоплення нею і вірність її “змістові” є значно важливішим від особистого добробуту, масової популярності та впливів у колах істеблішменту. Такі люди приносять славу своїй професії, а не ганьбу, вони її зміцнюють, а не руйнують. Та найважливіше, що вони становлять собою антитезу для “проффесіоналів”.