До 1937 р. репресії торкнулися майже всіх священиків УАПЦ та поширилися на віруючих цієї церкви. Було закатовано престарілого митрополита УАПЦ Василя ЛИПКІВСЬКОГО (1864-1937 рр.).

Особисто Сталін організував переслідування всесвітньо відомого українського режисера Олександра ДОВЖЕНКА. За сценарій фільму «Україна в огні», в якому були втілені українські патріотичні ідеї, особисто погрожував йому арештом.

***

Популярний український письменник Остап ВИШНЯ 10 років провів за ґратами в радянському концтаборі. Його було звільнено тільки 1944 р., коли радянський режим намагався вибілитися за репресії проти улюбленця України.

***

1963 р. було вбито одного з найбільш видатних шістдесятників, геніального українського поета Василя СИМОНЕНКА (1935-1963 рр.), якого було звинувачено в антирадянській пропаганді, а його твори заборонено.

Напевно, мало яка культура у світі пережила такі удари, як українська. Ще 25 років тому за звичайне, не організоване владою, покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку можна було загриміти за грати. Поодинокі україномовні люди на вулицях великих українських міст шокували міщан, часто вдома - таких самих україномовних.

А все тому, що багатющий культурний потенціал країни протягом кількох поколінь буквально викошувався.

Головна мета радянського режиму в Україні полягала в знищенні будь-яких можливостей для її національного самовизначення. Реалізація цієї мети передбачала негайну ліквідацію національно свідомої частини населення, а також підрив людської бази відтворення національної свідомості.

Міста за цим задумом мали виконувати роль «казанів», у яких українська національна свідомість повинна була послідовно знищуватися й витіснятися спочатку радянською, а потім, після невеликого зміщення акцентів державної політики, - радянсько-російською ідентичністю.

За час більшовицького терору органами ЧК було вбито сотні українських діячів культури. Серед них -світовий класик духовної музики композитор Микола Леонтович, автор колядки «Щедрик», відомої у світі як Carols of the Bells; видатний художник Олександр Мурашко, автор низки картин, що стали візитною карткою українського мистецтва ХХ ст., зокрема картина «Похорон кошового» та інші.

Українські національні музичні інструменти - кобзу, бандуру та ліру - було оголошено «націоналістичними». У 1922-1934 рр. більшовицький уряд провів низку каральних заходів проти кобзарів - митців українського середньовічного лицарського співу. Органи НКВС заарештовували кобзарів прямо на вулицях або в домівках та репресували, переважно розстрілювали.

Кожен куточок України має свою історію зруйнованих церков та спаплюженої людської пам'яті. Лише в Києві за радянських часів було знищено близько 220 культових споруд, більшість з яких було споруджено за князівських і козацьких часів.

У 1930-х рр. були висаджені в повітря унікальні за історичним значенням старовинні собори Києва, Чернігова, Переяслава, Новгорода-Сіверського та сотень інших міст України. Зокрема, у Києві 1936 року було пограбовано й висаджено в повітря Михайлівський Золотоверхий собор, збудований на початку ХІІ ст. великим князем Святополком Ізяславичем на честь перемог над половцями. Унікальність собору - в його величині й багатстві оздоблення, зокрема в мозаїках, неперевершених за майстерністю у всій Східній Європі. На території всієї Київської князівської держави настінні мозаїки відомі лише у восьми храмах, шість з яких були споруджені в Києві, а два - в Переяславі на Київщині. З них Михайлівський Золотоверхий - найпізніший за часом. Мозаїк у ньому було набагато більше, ніж у решті соборів. Зірвані з Михайлівського собору мозаїки, фрески та коштовності було відправлено до Ленінграда. Серед реліквій храму виділялася рака святої Варвари (32 кг срібла), подарована гетьманом Іваном Мазепою, яку теж було вивезено до Росії. Більшовицький уряд планував знести й знаменитий Софійський собор у Києві, збудований ще в ХІ ст. великим князем Ярославом Мудрим. На місці зруйнованих Михайлівського й Софійського соборів планувалося створити квартал урядових будівель. Ті українські вчені, які протестували проти руйнування українських святинь, були репресовані. Зокрема, видатного українського мистецтвознавця й археолога Миколу Макаренка (1877-1936 рр.) за його мужню позицію на захист Михайлівського Золотоверхого собору було вивезено до Казані й розстріляно.

Проти вандалізму виступили представники комуністичної партії Франції, які звернулися до радянської влади з проханням не руйнувати собор, збудований Ярославом Мудрим, батьком королеви Франції Анни Ярославни.

У 1941 р. радянські диверсанти висадили в повітря головний собор Києво-Печерської лаври - Успенський собор, закладений ще 1073 р. київським князем Святославом Ярославичем, сином Ярослава Мудрого.

Тотальним був удар по Українській автокефальній православній церкві, заснованій у 1920 р. Страти її священиків почалися ще 1926 року. Інші релігійні громади в Україні й СРСР теж зазнавали переслідувань, але не таких тотальних, як УАПЦ. Жертвами антицерковного терору, спрямованого проти УАПЦ, стали десятки тисяч осіб. До 1937 р. репресії торкнулися практично всіх священиків УАПЦ без винятку та поширилися на віруючих цієї церкви. Було закатовано престарілого митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864-1937 рр.). Українська церква розглядалася більшовиками як подвійна загроза - й як релігійна організація, що підважує ідеологію матеріалізму та атеїстичного панування радянської влади, й як осередок духовного життя українців - головної внутрішньої небезпеки імперії.

У більшості країн світу існує звичай до свят милувати, а не страчувати засуджених. В СРСР 27 жовтня - 4 листопада 1937 р. на відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно серед 1111 в'язнів щонайменше 290 діячів української культури (більшість із них - саме 3 листопада 1937 р.), а за осінь 1937 р. - близько тисячі діячів української культури.

До початку масових репресій 1930-х рр. в Україні було близько тисячі письменників. До 1938 р. в Україні виходили друком твори 259 українських письменників, після 1938 р. - лише 36. З 223 письменників, які припинили свою діяльність, лише семеро померли своєю смертю, решту було розстріляно або заслано до концентраційних таборів.

Ті з небагатьох діячів української культури, котрим пощастило вижити під час репресій, змушені були ставати на шлях конформізму, в обмін на життя постійно доводити тоталітарному окупаційному режимові свою лояльність.

Особисто Сталін організував переслідування всесвітньо відомого українського режисера Олександра Довженка. За сценарій фільму «Україна в огні», в якому були втілені українські патріотичні ідеї, Сталін особисто погрожував йому арештом. Двічі агенти НКВС готували замахи на режисера, які мали виглядати як самогубство, проте двічі вони з чистої випадковості зірвалися. Довженко був надто популярний і відомий у світі, що врятувало йому життя. В результаті йому довічно заборонили жити на Батьківщині. Сам режисер перед смертю заповів поховати його серце в Україні.

Схожа доля спіткала відомого поета Володимира Сосюру, який за вірш «Любіть Україну» був підданий цькуванням і переслідуванням. Митці, щоб фізично вижити, мусили пристосовуватися. В 1959 р. він таємно написав героїчну поему «Мазепа», яку відіслав за кордон, попросивши надрукувати її після його смерті.

Популярний український письменник Остап Вишня 10 років провів за ґратами в радянському концтаборі. Його було звільнено тільки 1944 р., коли радянський режим намагався вибілитися за репресії проти улюбленця України.

Керівництво СРСР з метою русифікації швидко переводило на російську мову вищу освіту в Україні. 1951 року за бажання складати іспити рідною українською мовою були репресовані сотні студентів Харківського державного університету.

За часів Хрущова в Україні відбулося різке посилення русифікації в освіті та всьому культурному житті. 1963 року було вбито одного з найбільш видатних шістдесятників, геніального українського поета Василя Симоненка (1935-1963 рр.), якого було звинувачено в антирадянській пропаганді, а його твори заборонено.

Після усунення Петра Шелеста (1972 р.) з посади русифікація в Україні різко посилилася. У 1972-1974 рр. Україною прокотилася хвиля репресій проти осіб, яких запідозрювали в українському патріотизмі. Загалом за цей час в Україні за політичними звинуваченнями було заарештовано близько двох тисяч осіб.

Радянська влада продовжувала жорстоко переслідувати істориків, письменників, діячів культури, творчість яких мала ознаки українського патріотизму. Їхні твори заборонялися або знищувалися. Так, було спалено наклад книжки «Хортиця в героїці і легендах», а її автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич. Натомість в Україні культивувалося забуття історії України, підміна її реальних подій радянськими звітами про з'їзди партії, виробництво чавуну, сталі й т. ін., так, ніби на українській землі за всю її тисячолітню історію не було нічого цінного чи вартісного. Радянська влада цілеспрямовано культивувала комплекс меншовартості українців, який при належному знанні історії не мав би шансу на існування. Це робилося з використанням усієї потужності тоталітарного державного механізму, в тому числі й репресивного апарату.Українська мова та культура послідовно витіснялися радянським режимом. З кінця 1950-х рр. на всій території України почався особливо масовий примусовий перехід середньої та професійної освіти на російську мову. З початку 1970-х рр. захист дисертацій дозволявся виключно російською мовою. Ті, хто протестував проти цього, піддавалися репресіям.

Для дискредитації української мови, культури й історії та прищеплення українцям почуття меншовартості застосовувалися фальшиві ідеологічні штампи (про Київську Русь як колиску трьох народів, про те, що Москва є «старшим братом» Києву, що українці з'явилися тільки в XIV ст. тощо). Для дискредитації України вживалися провокації, які режим мав можливість масштабно й безкарно здійснювати. Найбільш потворний мікроавтомобіль радянського виробництва було названо «запорожцем», у той час як для українців це слово традиційно означало еталон гідності й достоїнства. На батьківщині Тараса Шевченка в Черкаській області районний притулок для розумово неповноцінних дітей було організовано в с. Шевченковому (де Тарас Шевченко мешкав з двох років), а обласний - у містечку Шевченковому.

Внаслідок побудови дамб на Дніпрі в 1930-1950-х рр. та утворення водосховищ відбулося затоплення безцінних з точки зору історії й археології земель долини Дніпра. На них здавна розташовувалися осередки державності, зокрема місця Запорозьких Січей, козацьких монастирів, скіфські кургани тощо. При цьому перед затопленням не було проведено майже жодних археологічних робіт.

Порушувався історичний ландшафт України. На карті України з'явилися десятки міст і сіл з безликими назвами «Леніно», «Пролетарське» тощо. На Донбасі стародавні міста, які створювали обличчя краю - Бахмут і Тор, перейменували на Артемівськ і Слов'янськ. Такі самі перейменування відбувалися по всій Україні.

1974 року ЦК КПРС проголосив курс на створення «нової історичної спільноти - радянського народу». Таким чином, було прямо проголошено курс на денаціоналізацію й, в перспективі, ліквідацію народів СРСР, у тому числі українського. Після цього ще більш прискорилася русифікація освіти та інших сфер громадського життя.

Протягом 1970-1980-х років спостерігалася стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їхніх накладів. Якщо у 1970 р. українською мовою видавалося 3 112 назв книжок та брошур загальним тиражем близько 93 млн. примірників, то в 1988-1 779 назв тиражем менше ніж 79 млн. примірників.

Український журнальний ринок практично повністю поглинався російськомовною продукцією. На початок 1970-х рр. в Україні розповсюджувалося 27 журналів, присвячених питанням народної освіти, з них лише три українською мовою; з 85 часописів із проблем охорони здоров'я лише два публікувалися українською мовою; з 12 журналів із фізкультури та спорту 11 були російськомовними; зі 140 літературно-мистецьких видань українською мовою було лише 18.

У 1970-1980-х рр. зріс випуск російськомовних газет, набрав обертів принцип двомовності низки центральних та місцевих видань. Так, у 1970 р. у республіці видавалось 2618 російськомовних газет і 2118 україномовних, а в 1988 р. - 1784 і 1261. Причому в 1988 р. разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн. примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. Крім того, випущена безпосередньо в Росії й розповсюджувана в Україні російськомовна преса в багато разів перевищувала за кількістю українську.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. ЦК КПРС проводив спеціальні наради для боротьби з так званим українським поетичним кіно, про «загрозу» від нього говорив сам генеральний секретар ЦК КПРС Брежнєв. Після критики стрічок «Тіні забутих предків» (1965) С. Параджанова, «Криниця для спраглих» (1965), «Білий птах з чорною ознакою» (1972) Ю. Іллєнка та інших режисерів кінематографісти з винятковою обережністю бралися як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою. Український кінематограф практично зникав.

Українська культура навмисне зводилася до рідкісно-простонародних, щоб не сказати плебейських, зразків застільного співу.

1979 р. було вбито композитора й співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит та користувалися великою популярністю.

Русифікація охопила всі без винятку сфери духовного життя українського суспільства. Протягом останніх десятиліть існування СРСР в Україні здійснювалася жорстка антинаціональна мовна політика, основним завданням якої було планомірне знищення української мови й культури. Процеси денаціоналізації в Україні були настільки стрімкими, що, лише здобувши незалежність, український народ отримав шанс зберегтися.

Приміром, у 1981 році 55,2% школярів навчалися українською, а лише за вісім років, у 1989-му, вже менше половини - 47,8%.

А тепер ключове питання: що з цим усім робити? Як швидко й ефективно нівелювати шкоду, завдану українській культурі Радянським Союзом?

Нині весь світ пам'ятає подвиги давніх греків. Не тому, що вони були такими сміливими, а тому, що вміли писати.

Тому найголовніше: де нові українські Довженки? І де бізнес, здатний їх профінансувати, щоб розповісти про все?

Не секрет, що великий бізнес в Україні представляють майже виключно олігархи, що не є етнічними українцями. А культура, хоч як би там було, у своїй основі має дуже багато від етнічного. Хоча, слід зазначити, великому бізнесу в Україні далекий будь-який культурний сантимент, не лише етнічний український.

Між тим наприкінці ХІХ століття внаслідок політики царату українці серед усіх підприємців в Україні становили лише 23%. Але й тоді знаходилися Терещенки, Симиренки, Ханенки, Миклухи, які з ризиком для кар'єри, часто таємно, давали гроші Тарасові Шевченку, Лесі Українці, на український театр, на перший на Дніпрі пароплав «Українець»...

Сьогодні українська культура - незорана нива для амбітних людей із грошима, які хочуть залишити по собі добру пам'ять в історії. А не просто побити на дорозі черговий «Ламборджині» чи поставити на причал у Європі чергову яхту.

Україна завжди пам'ятатиме Нестора Літописця. Хоча після нього, ймовірно, було чимало не менш талановитих істориків і письменників.

Просто він був перший.

Секрет нинішньої мистецької яловості в тому, що нинішній стан суспільства не сприяє творенню.

Колись Сенека сказав, що люди йому нагадують лева і буйвола, прив'язаних одне до одного на арені античного цирку. Переможець переживе переможеного на 15 хвилин, і цю мить вони витрачають на те, щоб шматувати одне одного.

Коли ми дивимося на твори мистецтва, то розуміємо, кого Бог «поцілував у чоло» - чому одне є вічною класикою, а інше - ексгібіціоністським демонструванням комплексів.

З ненависті, самозакоханості, презирства нічого гідного не твориться. Вершиною мистецтва є роботи, створені в часи віри й людьми віри. А більшість із так званого сучасного мистецтва (на кшталт «акул у формаліні») глядачі забудуть за тиждень, як страшний сон.

Хоч як це пафосно й банально звучить, в основі всіх геніальних творінь лежить любов. У тому числі до Землі, на яку Бог навіщось привів кожного з нас.

Історики прекрасно знають, яку колосальну кількість і якість матеріалу для візуалізації дає українська історія. Абсолютна більшість інших країн могли б про таке тільки мріяти.

Адже Україна причетна до подій континентального, а подекуди й світового масштабу.

Лише навскидку. У Наддністрянщині й Причорномор'ї акуратно, майже по кордонах України, римляни звели масштабні земляні укріплення - «Траянові вали». Римська імперія так і не наважилася просуватися в глиб території України, а виступала стороною, що захищалася.

Закінчилося все тим, що вигнанці з України зруйнували тисячолітню Римську імперію.

Хто забув або не вчив - трапилося це так.

У ІІІ столітті нашої ери в Південну Україну зі Скандинавії прийшли племена готів. Після одного з конфліктів зі слов'янсько-сарматськими племенами ті закликали на допомогу гунів, і разом вигнали вестготів аж у межі Римської імперії.

Величезні натовпи готів переправилися через Дунай і осіли на придунайській території, побродили кількадесят років між Балканами та Італією і врешті 410 року захопили Рим.

Це зробило колосальний переворот, змінивши весь порядок речей, що існував протягом семи століть, і закривши цілу епоху в історії людства.

Іноземні кінематографісти дорого б дали, аби хоча б одна з цих історій трапилася в них у країні.

У прикордонних індіанських сутичках за всю їхню історію XVII - XIX століть у Північній Америці загинуло 40 тисяч осіб, як за рік-два пересічної історії середньовічної України. На історичному матеріалі цих «воєн» американці зняли тисячі фільмів. В Англії Робін Гуд ховався в лісі під «районним центром» Ноттінгемом, грабуючи багатіїв і роздаючи їхнє добро бідним. Про нього знято десятки фільмів у всьому світі, іноді дуже непоганих. Тим часом українські робінгуди збиралися в багатотисячні загони й брали штурмом найбільші фортеці Європи. Однак досі не відзначені в кіно, яке залишається «найважливішим із мистецтв».

Що ж до держави, то вона має робити досить прості речі, які роблять в усьому світі:

По-перше, не заважати. Зробити безподатковий, або, в крайньому разі, гранично спрощений податковий режим для вітчизняних видавництв, музичних колективів, авторів тощо.

По-друге, організувати максимальну кількість заходів, де вітчизняні таланти можуть і себе показати, й інших побачити, - конкурсів, фестивалів, змагань сценаріїв тощо.

По-третє, за наслідками конкурсів надавати переможцям підтримку під конкретні замовлення. І тут справа не стільки у величині підтримки, скільки в кількості підтриманих. Не треба розкошів - потрібно лише, щоб максимальна кількість творчих людей мала час на творчість.

По-четверте, за рахунок кредитів та пільг забезпечити відвоювання власного книжкового ринку.

По-п'яте, створити мережу студій звукозапису, де кожен мінімально талановитий співак чи гурт зможе записатися безкоштовно.

По-шосте, створити в суспільстві атмосферу культивування високої культури. Президент, а з ним і всі чільні чиновники мають ходити на концерти Тараса Компаніченка, а не Пугачової чи Поплавського.

По-сьоме, гуманізувати середню освіту. Змістити акцент навчання із зазубрення до творення. Зрозуміло, що ця мета не сумісна з міністерством Табачника.

По-восьме, посилити на ТБ і радіо квоти щодо представлення української продукції. Причому не тільки україномовної, а насамперед виробленої в Україні, незалежно від мови.

Проте навіть зараз українська культура пробивається крізь асфальт. В умовах відсутності всього цього протягом останнього року українці мали цілу низку культурних подій дуже хорошого, європейського рівня, пов'язаних з прізвищами Костенко, Шкляра, Матіос, Забужко...

А поки талановитим українцям легше домогтися визнання вдома через «закордон». Бо чиновники вдома навіть не мають достатньої компетенції, щоб відрізнити добре від злого. Не кажучи про мотивацію, щоб підтримати добре.

Олександр Палій, «День»

Ілюстрація - kinopoisk.ru