Deutsche Welle: Пане Пройсс, циркулює інформація, що Ви збираєтеся знімати новий фільм української тематики, цього разу в західній Україні. Чи не могли б Ви розповісти про це докладно?

Якоб Пройсс: Це те, що у Франції назвали б арабським телефоном, тобто, коли передаючи чиїсь слова, щось перекручують і у підсумку виходить зовсім не те, що казали. У мене немає конкретних планів знімати ще один фільм в Україні. Однак мене часто запитують, чи не хотів би я зняти ще один фільм, цього разу, можливо, в західній Україні. Я на це завжди відповідаю, що не маю нічого проти, що можу собі це добре уявити, звісно, це було б цікаво, але подібний проект коштує дуже багато часу і грошей. Це все непевно, і на цей момент я не маю жодних конкретних планів. Також у ЗМІ пройшла інформація, що я  працюю над проектом стосовно зовнішніх кордонів ЄС. Тобто йдеться не суто про Україну, а загалом про зовнішній кордон. Я вже почав цю роботу, ознайомився з ситуацією на прикордонних пунктах українсько-польського кордону, зібрав перший матеріал. Але повторюю, конкретних планів про зйомки ще одного фільму в Україні в мене немає.

- Але фільм про зовнішні кордони ЄС Ви вже знімаєте, і це певною мірою стосуватиметься України?

- Це все ще перебуває на дуже ранній стадії, ще, власне, не можна про щось говорити. Тобто існує інтерес стосовно продакшн-студії, ми подаємо заявки, йде процес пошуку фінансування. Це означає, якщо вийде, то ми це робитимемо, на що, звісно, дуже сподіваємося, але ще зарано про це говорити. Хоча, звісно, ця річ перебуває на значно глибшій стадії, ніж міркування про фільм у західній Україні, висловлені з глядацької аудиторії. Щоправда, я сподіваюся поїхати до Львова, представити там мій фільм «Інший Челсі», а там уже подивитися, чи є конкретна тема, яку б я міг розробити, знайти фінансування. Я не хочу виключати такого розвитку подій, але поки що зарано говорити, що я буду знімати новий фільм в Україні, як це писалося в інтернеті.

- Як ви нині можете оцінити свій фільм «Інший Челсі» , який вже мала можливість подивитися і українська, і німецька публіка. Чи відповідає реакція глядачів і критиків в Україні та в Німеччині Вашим очікуванням, чи вдалося досягти того, на що сподівалися? 

- Так, реакція була значно сильнішою, ніж я сподівався. Маю чесно визнати, я сподівався на те, що в Україні стрічку зустрінуть з інтересом, я очікував дискусій, але був дуже здивований, наскільки сильною була реакція. Це для мене, звісно, добра винагорода за тривалу працю. У нас уже було кілька показів у Києві, два в Донецьку, ми плануємо подальші покази, є великий глядацький інтерес, я одержую запрошення на телевізійні ток-шоу. Щоправда, зовсім новим досвідом для мене в Україні стало те, що треба дуже уважно стежити за своїми словами. Щойно я щось скажу, як одразу це починає цитуватися, наприклад, в інтернеті, і на жаль, не завжди правильно. Так було з моїми словами про Львів, одразу ж пішла реакція, навіть від Львівської міськради. Але добре, що фільм викликав так багато дискусій, зачепив людей. У Німеччині дещо менший резонанс, звісно, тема не настільки близька, не знають так добре контекст, але реакція в Німеччині була переважно позитивною, стрічку транслював телеканал ZDF, про неї написали авторитетні видання. Я був позитивно здивований, що фільм так добре сприйняли, хоч, звісно, не в такому масштабі як в Україні.

- Чому для свого українського документального фільму ви обрали саме Донеччину?

- Я був у Донецьку спостерігачем на президентських виборах 2004-го року під час першого туру. Донецьк мене тоді зачарував. Я до того не знав, що існує така велика індустріальна метрополія, цей поділ на схід і захід, мовні та релігійні відмінності, ця полярність. Тож, Донецьк мене зацікавив, я відчув, що про це у нас знають дуже мало, тоді я подумав, що хотів би щось зробити, але це було так непевно. Я тоді ще не уявляв точно, що саме хочу, але це мало бути щось з Донбасом, що показувало б цей регіон, його політичні настрої. Я не журналіст, який готує політичні репортажі, я намагаюся розказувати людські історії. Потім я поїхав туди у пошуку героїв для стрічки. Під час пошуку я наштовхнувся на донецький "Шахтар", на простих людей, на молодого політика Колю Левченка (секретаря Донецької міськради - прим. рід).

- До речі, чому Ви обрали саме Левченка для фільму?

- Це насправді був випадок. Я до того Колю Левченка не знав. Я хотів показати політичні настрої, які панують у регіоні, адже це саме те, про що багато людей на Заході, зокрема, в Німеччині, не знають. Про те, що є велика частина населення, які  сприймали «помаранчеву революцію» дуже критично, які кажуть, що Захід допомагав її здійснювати, що це пішло на шкоду державі. Я хотів показати цих людей, які, можливо, мають підстави так дивитися на речі, щодо чого, звісно, можна сперечатися. Я побачив Колю Левченка по телебаченню, тоді ще не знаючи, яку роль він відіграє в українській політиці. Він представляє поширену в регіоні позицію, має відносно високу посаду - секретар міськради - і це в його молодому віці. Це сталося випадково. Я з ним сконтактувався, під час подальшої роботи зрозумів, що це чудовий приклад. Добре, що він був наївним так відкрито все робити. На жаль, він репрезентант того, що загалом в Україні відбувається, безвідповідального використання популістської політики, він виступає абсолютним макіавелістом, котрий думає лише про здобуття влади, просування далі нагору, зовсім не цінуючи і не поважаючи людей у Донецьку. Коли бачиш цей фарс, яким є українська політика, це, звичайно, екстремальний приклад, але у мене таке відчуття, що так само всюди, включно до найвищих посад. Коли поглянути на український парламент, на ряди олігархів, серед яких є навіть мільярдери, коли подивитися на машини міністра з питань охорони довкілля і порівняти це, скажімо, з німецькими "зеленими", які їздять до Бундестагу на велосипеді, на власному прикладі втілюючи в життя свої ідеали, то стає сумно. Коли все це бачиш, коли це настільки відкрито, всі це знають і немає жодної реакції, то це дуже сумно для країни. Тож, Коля Левченко - це промовистий приклад. Тому фільм і викликав так багато дискусій. Не можна сказати, мовляв, прийшов тут один німець, відшукав щось екзотичне, щоб подати якусь дивну картину. Ні, люди знають абсолютно точно, о, Боже, така на цей момент українська еліта і це ганьба для країни.

- Ви говорили про поділ України на Схід і Захід. Чи не є на Вашу думку, стереотип про світоглядну прірву між східними та західними українськими регіонами певною мірою поверховим?

- Я не думаю, що це поверхово, якщо подивитися на результати виборів за регіонами, то різницю видно сильно. На мою думку, проблема в тому, що це інструментуалізується. Сама по собі відмінність, це не так вже й погано. Погляньмо на Німеччину, у ній теж є яскраво виражені регіональні особливості, десь більше католиків, десь парафіян євангелічної церкви тощо. Це не проблема для країни, де існує консенсус щодо державної політики, де існує змагання між ідеологією різних партій, навіть мовне питання не може бути проблемою, яку не можна вирішити. Поділ є однозначним, це видно по тлумаченню історії, погляду на радянське минуле, Другу світову війну. На жаль, це так, і це дуже помітно, коли наприклад, читаєш газети в Донецьку або в західній Україні, то це діаметрально протилежні погляди. Цей поділ певною мірою існує, але є, звісно, також багато спільного, що поєднує всіх людей. Цей поділ пролягає, власне, не між Заходом і Сходом, а більше між "верхами" і "низами", якщо так спрощено сказати, то між корумпованою і безвідповідальною владною елітою, яка робить непростим життя людей, як на сході, так і на заході. Поки цей поділ зберігатиметься, Україні буде складно проводити реформи, оскільки партії використовуватимуть у своїх програмах такі питання на поверхні, що викликають запеклі дискусії, наприклад, чи потрібно вважати Бандеру героєм, чи має висіти  на вулицях 9-го травня червоний прапор, у такий спосіб блокуючи нові політичні дебати, яких Україна потребує.

- Ви були спостерігачем на президентських виборах в Україні 2004-го року коли відбулася «помаранчева революція», яку тоді вітали на Заході. Тепер Ви бачите при владі тих, хто тоді програв. Як Ви особисто оцінюєте те, що відбулося в Україні?

- Це були втрачені можливості. На мою думку, було зроблено чимало помилок. Тоді не відбулося справжньої зміни еліт, певною мірою відбулася зміна кланів, не прийшли добре освічені молоді люди з іншим політичним стилем і розумінням. Другою великою помилкою було те, що не вдалося об'єднати країну однією ідеєю тому, що президент Ющенко хотів пов'язувати національну ідентичність з антиросійськіими настроями, що на мою думку, не було гарною ідеєю. Не вдалося переконати в помаранчевих ідеалах  людей в інших регіонах країни. Не вдалося подолати корупцію в системі освіти, медицини, міліції, змінити політичний стиль. Шкода, що за ці 4-5 років не з'явилося  нового покоління політиків і партій. Політичні партії повинні мати певні ідеали, просувати свої програмні ідеї, але в Україні, на жаль, це не вдалося. Ознакою такої стагнації, на мою думку, і стало те, що  той самий кандидат у президенти, якого 5 років тому звинувачували у фальсифікації виборів, став президентом, вигравши наступні вибори. Це свідчить про повний параліч політичної системи в Україні.

- Невдовзі Україна святкуватиме 20 років незалежності. Чи не бачите Ви, документуючи українські реалії, якихось загроз для української незалежності?

- На мою думку, нині немає небезпеки ззовні, наприклад, що втрутиться Росія. Звичайно, у глобалізованому світі, у певному розумінні жодна країна не є настільки незалежною, щоб не мусити йти на якісь компроміси, наприклад, як у питанні газу між Росією та Україною, що на мою думку, цілком нормально. Поглянувши, наприклад, на боргову кризу в Європі, можна поставити запитання, чи є нині незалежною Греція, можливо, у такому разі можна навіть дійти висновку, що ні, Афіни залежать від зовнішньої допомоги. На цей момент я не бачу зовнішньої небезпеки для української державності. На мою думку, загроза лежить всередині. Але якщо Україна  цілеспрямовано здійснюватиме реформи, яких потребує, за прикладом Польщі або інших східноєвропейських країн, тоді вона зможе стати сильною державою у Європі. Я вірю, що не виключено, що колись у перспективі Україну можуть прийняти до Євросоюзу.

Наталя Неділько, Deutsche Welle

Фото - http://www.dw-world.de