Ось і добігає до календарного фінішу наш театральний сезон. І ніби в стародавній кіноказці О.Роу «хтось» із докором погрожує мені страшненьким пальчиком із глибокої криниці: «Боржок!»

...Але ж таки є один «боржок» - перед мистецтвом.

Цієї весни відзначала ювілей (із «п'ятіркою») одна наша відома актриса. Народна України, лауреат Держпремії, популярна телеведуча. І, як завше, щось у певний момент не склеїлося, важливих слів у потрібний день не знайшлося, аби гідно її привітати - у вже майже напівзабутій стилістиці «театрального портрета»...

Отже, терміново надолужую згаяне! І суб'єктивними мазками малюю «портрет» Наталі СУМСЬКОЇ, за яку нині й агітую, як за «першу» - в українському театрі.

Як гадаєте, чим особливо зваб­лював давній «дореволюційний» (ще домхатівський) театр? Хоча б тим, наприклад, що в ньому, попри всі інтриги, все ж домовлялися з точними амплуа та правильними «порядковими номерами» головних актрис. У Немировича-Данченка в мемуарах: «У п'єсі були зайняті всі чотири перші актриси трупи Малого: Федотова, Єрмолова, Лешковська, Нікуліна...».

Лише уявіть: у них, у ті лихі часи (у XIX столітті), тільки в одній трупі можна було нарахувати відразу чотирьох - «перших»!

Й уживались якось...

«Перша актриса» - це театральна лексика. Від неї не має віддавати каботинством, закулісними плітками.

«Перших» - ще до того, як Театр став поголовно «режисерським», -визначали не тільки антрепренери (або імператорські «наглядачі»), а й сама публіка зводила їх на «трон»... Згодом підносячи прямо до небес! Об'єднуючись у фанатичні юрби навколо кумирів.

Спробуй просунь тоді якусь нездару - у «перші»... Так і освищуть, і ногами в партері затопчуть!

Навіть МХТ (періоду становлення), як не відбрикувався від бородатих сценічних забобонів, а однак не міг не виплекати істинно «перших» на сцені у Ка­мер­герському. Велика Кніппер... Згодом - Тарасова, Єланська, Степанова. Наприкінці ХХ століття - Дороніна (на Тверсь­кому).

Звісно, це зовсім не те, що зараз. Коли сучасний театр став не те щоб сумнівно-режисерським, але ще й підступно корумпованим. І для всіх нас справжнє щастя, якщо дружина якого-небудь художнього керівника або ж благовірна того чи іншого чиновника (нахабно призначені «першими») володіють ще й артистичними здібностями... Як «зірка» МХТу Зудіна (наприклад). У якої одна здібність - мило посміхатися. Про деяких нинішніх київських ніби-то «перших» - «у ганчірку», а то й так уже півміста не вітається.

«Перша», якщо вона така, передбачає надзвичайний масштаб народного «жадання». Її мають «на руках носити». Її належить любити.

А інакше навіщо ж нам оті театральні ігри? Химери?

Навіщо сам Театр, якщо він не спроможний «обдурити» - з допомогою посередниць алхімічної сценічної енергії?

Туга мене розпинає, коли на старті ХХI століття констатую: невгамовних сценічних спокусниць, ніби вже і не лишилося в сукупному штатному розкладі! Хоча сам Театр - «потвора» винятково жіночої статі (не сумнівайтеся).

Спеціально розганяюся в преамбулі... Щоб ви пригадали ще й деяких власне українських «перших». В усьому «першу» Заньковецьку. Або Ужвій, яка практично півстоліття панувала у вітчизняному театрі. Або Роговцеву... Яка й тепер, на щастя, на сцені, але частіше - на екрані (у сумнівному телекіно).

Отже, у преамбулі питання: чому вакансія «першої» в наші дні має бути вільною? Є підходяща кандидатура! І вона не спущена «зверху», не нав'язана брехливими медіа, які штампують «зірок» по сто гривень пачка в базарний день.

...Ця актриса доволі довго йшла до нинішнього, усвідомленого, всім помітного успіху, до дня, щоби навіть я без жодних докорів сумління міг зізнатися: «Таки-так, ця нам підходить...»

* * *

«Із чиїх ви будете?» - зазвичай запитували в давні часи, коли хотіли «розкусити» сутність героя. У конкретному випадку запитання недоречне. Всі й так чудово обізнані, з «чиїх». Із акторських! Із династичних.

Із тих, хто торував собі шлях в театрі, не підносячи як хоругву імена «татуся-мамуні», а власною працею і природним талантом із сезону в сезон доводив: можу...

1977-го її беруть на службу до «першого» драматичного. До франківців.

І, здається, того ж таки року вона знімається на «Укртеле­фільмі» в «Наталці Полтавці»: це її перша головна роль.

Може, то вже якісь галюцинації з мого важкого дитинства (пов'язані з чорно-білим телевізором), проте категорично переконаний, що кращої Полтавки в українському мистецтві годі шукати («запису» Заньковецької так і не знайдено!).

Зйомки фільму проходили в Пирогові. Хатинки тішили автентичністю. А молода Сумська грала в скромному, але достойному фільмі не по літах зрілу дівчину. Як відомо, по-різному трактують хрестоматійний образ Котля­ревсь­кого: хто з іронією, хто з надмірною патетикою, навіть із мелодраматичним вереском. А от Сумська відкривала у Наталці насамперед її природний розум, гідність, дипломатичну розважливість. Проникливі очі з поволокою випромінювали ліричну напругу. У голосі - не дуже гучному - відчувалася сила, виявлявся характер. І жодних «усю-сю» у віночку під фонограму М.Стефюк «Віють вітри, віють буйні...». То був тип фольклорний. Але в такій же мірі - і реальний. Вірилося їй...

Сумська тоді не те, щоб запам'яталася, а врізалася в пам'ять. Не могло бути різних думок: саме «її Наталку», живу і «непідфарбовану», мала тиражувати українська радянська промисловість на коробках шоколадних цукерок або ж на дерев'яних сувенірах для гостей із капіталістичного зарубіжжя!

Прикро, що слідом за тією творчою удачею наше кіно не запропонувало новій цікавій актрисі таких же еталонних, виграшних сюжетів.

Вона знімалася часто («Ду-да­рики», «Мужність», «Від Бугу до Вісли», «Державний кор­дон» etc.)... Але вихопити з низки її кінообразів 80-90-х якийсь «долеформуючий» - не так просто. Зазвичай, ще на рівні сценаріїв багато картин тягли акторів «на дно». Проте навіть в епізодах вона викараскувалася. Виділя­лася. Знову-таки «врі­залась» у пам'ять. Бо її природна народна органіка надзвичайна, як ситуація в районі лісових пожеж.

...Вдивіться в невеличкий її образ у міні-серіалі Олега Бійми «Злочин з багатьма невідомими» (за мотивами І.Франка). Грає Евку Підгайну, хитру штучку, яка постійно «собі на умі». Кількома характерними штрихами і лише декількома крупними планами Сумська окреслює психологію жінки, яка «щось знала» (і не проти нагріти руки на чужій біді). Моторна, лукава, завше насторожі... Маленька роль Сумсь­кої для мене зазвучала на рівних регістрах поряд із центральними образами у тому кіно... Поруч із видатною Дехтярьовою, з витонченим Богдановичем. Стало очевидно: для Сумської немає маленьких ролей. І ще: в неї немає капризів щодо «вибору»... Брала­ся за діло, як тесля, який ретельно й майстерно стругає природну деревину, пропонуючи згодом витвір винятково «ручної роботи». Без залучення механізмів! Лише руки, серце, душа, гнучке тіло.

...У Сумської, особливо на зламі 80-90-х, у кіно і в театрі виявляється завидна здатність до «саморежисури» (яскраво це виявиться пізніше - у її ж Кайда­шисі). У різних характерах, зіграних нею, завжди намічено приховану фабулу. Очевидно, що ця артистка здатна стати «локомотивом» будь-якої історії... І впевнено грати «між» жанрами: плавно випірнути з драми і так само плавно допливши до комедії.

І тоді, і тепер (особливо) її лицедійську стилістику вирізняє легкість надзвичайна. Причому виходить вона не від якоїсь там акторської легковажності, а від виняткового артистизму. Така її легкість - ніби політ метелика над кульбабою. Те саме що й політ Маргарити на мітлі...

Цю акторську енергію, не заперечуйте, можна влити в будь-який жанровий (або ж режисерський) глечик - і вона всередині не скисне. Голос ніколи не зірветься на фальш - чи в драмі, чи то в комедії. А вокал обов'яз­ково збадьорить зал - на мюзиклі, скажімо.

...Мюзикла, втім, доведеться почекати. Лише 1991-го для неї з'явиться можливість «розвернутися» у виставі франківців (або ж в рок-опері, як вони це називали) «Біла ворона» Ю.Риб­чинсь­кого і Г.Татарченка (постановка С.Данченка). І все те, що накопичувалося в ній у 80-ті, й те, що таїлося нереалізованим скарбом, ніби-то гейзером вирвалося - назовні... На сцену... Жанна д'Арк у її виконанні вважається однозначною перемогою вітчизняної сцени. Її жінка-воячка була натхненна і героїчна. Лірична і патріотична. При цьому - не пафосна. Сумська хвацько «українізувала» французький сюжет (те ж саме вона згодом зробить із сюжетами англійськими, російськими...).

1991-й, рік прем'єри, збігся з відомим історичним поворотом... І героїню Сумської, особливо коли та затято співала про «Сво­бо­ду», сприймали мало не як голос Незалежності. А вона, бідна, тоді теліпалася на мотузках (над сценою) у моторошному руб'ї в епізоді страти... І, здавалося, язики полум'я обпікали не тільки все її тіло, ще й серце моє.

Публіка «повалила» на неї. Чітко фіксую на початку 90-х зграйки глядачів у скверику біля театру: «Ви на Сумську?» - «Так, звісно!»

І який ще нам потрібен «пароль», крім цього, аби вирахувати «першу»?

Ще до Жанни д'Арк - у театрі Данченка - вона грала різне і іноді цікаве. І Сергій Володимирович неодноразово говорив мені, що цінує її дар, її сценічний темперамент.

...При цьому, як мені ж здавалося, він начебто чогось і остерігався в тому її темпераменті. Ніби-то хотів уникнути стихійної акторської хвилі, яка здатна змити не лише сцену, а виплескуватися далеко-далеко за межі театрального дому. А вже потім усе станеться, як у пісні на вірші Редьярда Кіплінга: «А цыганская дочь за любимым в ночь по родст­ву бродяжьей души...»

У знаменитому «Королі Лі­рі» для неї, на жаль, не знайшлося ніякої іпостасі - з усіх трьох сестер: Регани, Гонерильї, Корде­лії. А вона б їх усіх трьох і зіграла. Легко! Але Данченко ставив дещо «поміркований» спектакль, у центрі якого мало пульсувати єдине розплавлене ядро, сам Лір. Можливо, темперамент артистки тоді і «не вписався в концепцію»?

І все ж делікатно він висуває її - на «перший» план. Хоча «театр Данченка» й заведено вважати «чоловічим» (Ступка, Хості­ко­єв, Олексенко, Бенюк), мабуть, саме Сумська була в його театрі «першою» жіночою скрипкою. (За всієї поваги до її колєжанок...)

У виставі І.Молостової (данченківського періоду) «Майстер і Маргарита» (1987) вона ефект­но з'являється у почеті Воланда. Як Гелла. Чудернацька, зваблива! Немов якийсь «бісик» вліз в цю красуню, таку собі подругу ватажка демонів. Мені ж (тоді ж) ввижалося на «Майстрі»: як прикро, що не вона - Маргарита! Адже, можливо, з Сумською, як ні з ким іншим, прихована булгаковська фабула, нарешті, й виявила б свій таємний фокус... Який закладено в гоголівській сентенції: «женщина влюблена в черта!» («Записки сумасшедшего»). І, відповідно, сам сатана любить цю жінку... Тому що, ви знаєте... «Диявол - це жінка!» (одно­йменний фільм із М.Дітріх в головній ролі).

...Сумська-Маргарита, Хості­коєв-Воланд - не реалізований, але захоплюючий сюжет для 1987-го... Коли вони в одному театрі, але ще в різних сферах життя. Остаточно об'єднає їхні зусилля, особисті й творчі, та сама «Ворона» (на зорі Незалежності).

* * *

У різні часи граючи «голов­не» чи «епізодичне», вона, звісно ж, розуміла: театральна ілюзія не повинна лишати глядача «тверезим»! І «її публіка» має неодмінно «п'яніти», коли бачить на сцені не «обличчя з телевізора», а художній образ, окремий персонаж. Той самий «бісик» лицедійства, який бешкетує в її акторському нутрі і вихлюпує «хміль» через вінця... І вже в 2000-х, у новому столітті, вона «шаманить» у деяких хітах франківців. Наприклад, у «Пігмаліоні» Бернарда Шоу. Кому, як не Данченку, відомо, що Еліза Дулітл - роль для «перших». Її грали Патрік Кемпбелл, Зеркало­ва. І якщо запитаєте мене, в якому «розділі» сюжету Б.Шоу Сумська була переконливішою (коли вона «чудовисько» чи коли «красуня»), я навіть ворожити не візьмуся...

У її «чудовиську» (Еліза-простолюдинка) - лексика і фонетика (а також синтаксис)... саме української провінції... Те, що самій актрисі прекрасно знайомо. Адже проїхала з батьками-акторами (чудовими В'ячеславом Сумським і Галиною Опанасенко) не одну глухомань у часи їхніх відповідальних провінційних мандрів. Сумська в «Пігмаліоні» смішила своєю незграбною Елізою, але не принижувала її марно. В образі були чіткі «виточки», правильний «шов». Не виникало, як це часто трапляється (з іншими), екстатичного кривляння, коли треба передати несусвітну дурість. У Сумської навіть дурепи (у кіно, на сцені) - «собі на умі». І, звичайно, вже у другій «дії» вистави вона полонила мелодикою жіночності, чарами перевтілення. То була справж­ня - прекрасна - леді.

...Парадокс «жебрачки-принцеси» Дулітл у чомусь близький і «парадоксу» актриси Сумської. Тому що на «гойдалках» конт­растних жанрів і різних амплуа вона почувається досить впевнено. Не боїться впасти «вниз», якщо та гойдалка злетить у небо...

І тут (у зв'язку з польотами) важливо пригадати ще одну її роль з 2000-х. Машу в «Трьох сест­рах» (режисер А.Жолдак), яка теж «задачка» для «перших».

Жолдак, як відомо, запропонував радикальне переосмислення Чехова. Дію вистави переніс в сталінський табір. При цьому, що важливо, суперечливість «нової форми» не приглушила болючого щему - у сюжеті.

Деякі актори грали чудово! Ступка (Чебутикін), Олексенко (Вершинін)... І особливо - Сумсь­ка (Маша). Я вже навіть не реконструюю, чим там займалися старша і молодша (Ольга, Ірина), а от про Машу (у «антирадянській» версії Жолдака) можу розповідати годинами...

То була Маша з порядної радянської сім'ї. Її батько - сталінський (справжній) полковник: вірний сокіл, «батьку народів» відданий. Усе своє життя, якщо ця Маша і чекала чогось, то не комунізму, а великого і світлого кохання. І от, треба ж таке, воно прийшло! Тільки де і коли? Коли батько - «страчений» Сталіним. Коли вона із сестрами - у таборі смертників... І коли її «катом» є - він... Вершинін! Так довго очікуване справжнє кохання - тільки у пеклі...

Роздвоєність Маші (Сумсь­кої) - між відданістю своєму світлому минулому і нинішньою небезпечною пристрастю до «ворога» (Вершиніна) - вивільняла з «фізики» усього її тіла ресурс непередбачуваний... То була пристрасть, замішана на хворобі. То була примхлива надія, невіддільна від загибелі.

У табірній «фуфайці» чи в ситцевій сукні «у квіточку» фасону 30-40-х (як колись одягалися кінозірки на кшалт Сєрової або Целіковської), ця Маша нервово веде свій «танок» над прірвою. У напівнепритомному стані промовляє чеховські крилатості, коли - «они уходят от нас...» І на наших очах її розбиває епілептичний напад... Смика­ється, бурмоче - «Чехов» застряє в її горлі... Тому що терпіння вичерпано. Розум і тіло - розійшлися у різні боки. Красива і смілива, нещасна і зломлена, вже майже страчена - такою вона і лишилася у фіналі тих «Сестер». Одному з найсильніших фіналів, бачених мною. Усю скорботу і безвихідь «розв'язки», коли ще жива людина вже знищена фізично, і взяла на себе ця Маша - артистка Сумська.

* * *

Дійсно, є щось «неправильне» в тому, що ролі, рівної за масштабом чеховському «спалаху», актрисі довелося чекати на основній сцені... років десь десять (не менше?). Один відомий критик позаминулого сторіччя тим часом зазначав: «Акторські спалахи... покликані народжувати таємницю мистецтва і відривати від землі прикуту до неї тілесність...» Проте її тілесність, особливо і відривати не треба! У своїх найкращих зіграних ролях вона і так «над» поверхнею. А незігране? О-о-о, будь-якому критику дозволено те, що заборонено історику - гру в «умовність». Вона чудово «зіграла б» у 80-90-ті не лише Маргариту, але й Мірандоліну, Катаріну, Діану («Собака на сіні»), Тугіну, Адрієнну Лекуврер, навіть Леді Макбет. І в 2000-ні, якщо «зійдеться», легко може грати - Гурмижську, Кураж, Хануму, Філумену, Аркадіну, Глафіру Фірсівну...

У тому, що зіграно, і в тому, що не зіграно, вона все одно рухалася б шляхом порівняння пропорцій - ліричного і комічного, характерного і романтичного. Адже так і було... Коли представляла в «Кіні IV» вічно молоду Анну Дембі. Коли гротескно зображала в нелюбимому мною «Реві­зорі» бешкетну Городничиху.

...Коли, нарешті, і сьогодні навколо театру утворюється «облога» з охочих «зайвого квиточка», якщо вона на сцені в ролі Кайдашихи.

Тільки-но дізнавшись, що театр у 2007-му зважився на «Кайдашеву сім'ю» (режисер П.Ільченко), перше, що спало на думку: «А що, хіба в трупі є Кайдашиха?!» Адже давно відійшли у світ далекий (грати у хмарах...) ті, хто, за законами амплуа, ідеально підходив під класичний ранжир «першої» української свекрухи... То наші великі актриси-«характерниці»: Копержинська, Куманченко, Салтовська. Не вистачає нам таких от чарівниць (які ніколи не значилися «першими», але на­завжди залишилися улюбленими). Бракує поточному репертуару їхнього гумору, народного колориту...

Тим часом «кадрове питання» з Кайдашихою у театрі було вирішене ефектно і несподівано. Завідуюча літературною частиною франківців Наталія Пономаренко запропонувала режисеру кандидатуру актриси Сумської - як версію «на розгляд».

І все! Вважай, вистава склалася. А скептика-критика «освистано».

Ну як же, ну як раніше не помічав у ній давнього простонародного «серця з перцем»? І її ж відчайдушної здатності показатися ще й приголомшливо-переконливою «характерницею» - в очіпках, у плахтах, з макітрою (чи макогоном) у руці, з каменюкою за пазухою, з материнською тугою на серці...

Як уже доводилося писати, у своїй Кайдашисі вона виводить на чисту воду всюдисущий сільський тип «жінки-нишпорки». Універсальний характер! Бо все вона знає, на всьому «розуміється». В усі справи може сунути носа. Таких «нишпорок» у наших селах не завше люблять, частенько остерігаються, але завжди віддають належне їхній життєвій активності і ситуативній практичності: «Де не посій, там і вродиться!» Сумська подає Кайдашиху «жінкою в соку». Зі слідами не відцвілої, проте усе ж таки колишньої краси. Усе про неї зрозуміло: чому ті «пани» так сильно цінували її кулінарні і, можливо, інші здібності... Адже така - зайвого не бовкне, а якщо скаже, так «відріже»: щоб нікому не кортіло більше. Не «язиката Хвеська», а Наполеон у спідниці.

Її «наполеонівські» баталії з невістками, синами, п'яницею-чоловіком - хіба то тільки сімейні чвари? Це ще й спосіб її «самоствердження» у власних очах, у селі Семигори, у цілому світі. Тому що вочевидь народжена для «інших» доленосних завдань! З такими-то талантами.

Оцініть наскільки в цій ролі Сумська «не переграє». Не впадає у даремне, хоча й передбачуване, екстатичне комікування. Навпаки: стримана, зібрана. Завжди «знає ціну».

При цьому з артисткою відбуваються просто «пластичні» парадокси перевтілення. Вже з дев'ятого ряду - невпізнанна зовні. «Інша» людина! Один похилого віку критик якось сидів поруч зі мною: «Та що ви? Хіба ж це Сумська? Я ж її знаю...» Можливо, той чоловік трохи підсліпуватий? Проте вона й з першого ряду - «інша». Тому що, як і раніше, її невгамовний внутрішній «бісик», намагається пірнути в чергову рольову «посудину», а потім розчинитися, а потім як видати «бризки шампанського»...

Отож, і я - дивлюся на «небо» та й думку гадаю: грайте вже, самозванки бісові, що тільки бажаєте на своїх «окупованих» сценах, мордуючи, як і раніше, чоловіків своїх, невинних глядачів; розтинайте і далі наші театри своїми раблезіанськими рольовими «апетитами», а все одно у нас є хоч одна - та яка... Улюблена, «перша», простонародна і народна, в усьому національна, яка... Яка вже як вийде, як скаже, як зіграє, як дасть жару... Що відразу й пригадаєш вічний закон театру: «обдурити!»

А ми ж, наївні, такі вже раді, якщо обдурять...

* * *

Останню її роль - Гортензію («Грек Зорба», режисер В.Ма­лахов) - поки бачило небагато народу. Сумська і Хостікоєв зіграли прем'єру лише декілька разів. А потім - як у тій пісні: «Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються...»

Коли читав у російській газеті «Известия» її розповідь про раптову хворобу чоловіка (виникли проблеми з ногами і... з лікарями), то відчував, з якою мукою вимовляла у той момент кожну «голосну» і кожну «приголос­ну»... Оскільки неможливо знай­ти в нашому театральному світі актрису, яка б настільки «розчинялася» у своєму чоловікові...

Сама по собі, сильна і яскрава майстриня, вона в сімейному тандемі усе ж таки відводить для себе «другу» роль. «Перший», звісно, він: хто ж іще? За «сімейним столом» - завжди тільки йому найкраща скибка. Якось, цілком випадково, за лаштунками побачив, як вона спостерігає з боку за його Отелло (а сама грала Емілію). І здалося, ніби то сама Лаура слухала Петрарку: мало не молилася на нього, невідступно слідкуючи за кожним миттєвим порухом його душі...

У «Греку Зорбі» у них гарний тандем. Дай Боже, щоб уже восени все склалося, як гадалося, і ці актори знову зійшли на сцену - разом...

І щоб знову вона нас усіх «обдурила». Щоб розбурхала фантазії критиків-глядачів, поставши - несподіваною. Невпіз­на­ваною. «Іншою»! Оновивши і «обнуливши» не лише «пластику» тіла, а навіть «шкіру» - як ящірка.

Тим часом чергова історія її героїні проходить не в українському селі, а «в греческом зале». І ця Гортензія схожа... на інкрустовану східну фігурку. Якусь дивовижну примарну «гейшу», яка знову і знову прагне любові... Тільки не «за гроші», а справжньої! Фантомна сцена «весілля» Гортензії-Зорби - одна з найбільш хвилюючих. «Сіті» долі ніби-то затягують їх у свої пастки, у капкани... Та даремно, усе одно Вона - виплутається! Випурхне... Вона ж не тільки сильна «Жанна» або вреднюща «Кайдашиха», вона ще й... «Маргарита», що летить посеред непроглядної темряви на мітлі (ну то й що, що не зіграла, он інші її нині грають навипередки, а толку?)... Вона ж - ще й сестра наша старша... Що, забули? Різні глядачі, які колись дивилися по ТБ «Ключовий момент» (підступні українофоби цю програму закрили), часто «старшу сестру» у ній і бачили... Розумницю і порадницю, «співучасницю» і страстотерпицю, «не тусовницю» і антисеріальницю. До того ж різні (прості і «складні») жінки часто впізнають у ній самих себе: тому й така любов всенародна. А чоловікам - завше подавай якусь ефемерну «Мар­гариту». Ці - неодмінно помітять і лукаву іскру в її очах, і віднайдуть того самого «бісика»... Іноді чую: «Та в неї ж диявольськи нестерпний характер!» А мені не все одно? Я що, дружу з нею? Мені аби як і раніше грала гарно, і цей свій, «нестерпний» використовувала ще й у художніх потребах: як необхідну фарбу. Це ж лише у нездар характери - «ангельські». А в талановитих - часто «нестерпні».