Фатальні яйця бієнале
54-та Венеціанська бієнале знову запропонувала світу певний зріз сучасного мистецтва. На початку червня відкрилися національні павільйони в садах Джардіні. Плюс нескінченна експозиція в «Арсеналі». Ті, хто бував у київському «Арсеналі», можуть уявити колишню венеціанську мілітарі-локацію в більшому у п'ять разів масштабі! І весь цей простір займають «художні висловлювання».
Серед різних національних проектів, розкиданих по місту, у церкві Сан-Фантін працює й український павільйон...
Резонансна участь у бієнале української художниці Оксани Мась, яка несподівано і якось по-тихому обскакала вітчизняних здобувачів права презентувати актуальне культурне життя країни, благополучно і знову ж таки «негучно» завершилася встановленням «яєчного» вівтаря у згаданій церкві.
Пазл, що складається з безлічі дерев'яних «писанок» у вигляді хреста шість на шість метрів, що відтворює фрагменти Гентського вівтаря, справді був розпіарений масштабно. Більше того - підписаний ім'ям куратора Аккіле Боніто Оліві. Проте український проект не став «притчею во язицех» для професійної публіки бієнале.
...Йдеться навіть не про явне «лідерство», яке, за моїми спостереженнями останніх років, завжди за чудовою четвіркою: США, Великобританією, Німеччиною, Францією. До цих павільйонів три дні передофіційного відкриття завжди довгі виснажливі черги! Результат: «Золотий лев» 54-ї бієнале - у німців, «Срібний» - у британців.
Україна, хоч би про що ми мріяли, для світової спільноти поки що залишається «арт-провінціалом». Хоча й попередні проекти Пінчук-арт-центру на бієнале відчайдушно працювали на репутацію України як території, залученої у глобальний процес сучасного мистецтва. Нехай і по-своєму особливими копродюсерськими методами - «схрещували» вітчизняних художників зі світовими зірками.
«Вертикаль влади» від Оксани Мась цього року повернула в український павільйон звичний... лубок.
Не те щоб усе погано. «Шаровари» гарні, добре пошиті. Подобаються туристам, їхнім фотоапаратам. А надто - італійським дітям (з висоти свого росту багатьох писанок їм не розгледіти, та й тих досить). Проте в цього атракціону в стінах ренесансного храму, по суті, ніяких інших функцій, крім візуальної розваги, не виявилося...
І, на жаль, ані найменших відлунь актуального мистецтва, що ламає культурні парадигми, веде діалог, рефлексує з приводу сучасного суспільства (врешті-решт). Український проект - річ у собі. Цікава своїм розмахом... Цікава своєю претензією на ХХI століття. І захоплива якоюсь національною «забавою» у духовність (як відомо, проект Оксани Мась благословив Московський патріархат).
Розглядати цей вузький контекст - цікаво. Але тільки на батьківщині. Та й то у зв'язку з цікавими обставинами появи Мась як претендентки на бієнале. Ще до презентації у Венеції наше художнє середовище немовби фиркнуло в її бік. Проте вже пізніше споглядальники велетенської мозаїки не знайшли жодного криміналу в тому, що гарна іграшка на якийсь час прописалася в найбільш продаваному місті.
- Я добре знаю роботи Оксани Мась у цьому самому ключі із застосуванням писанок, - ділиться враженнями Олександр Соловйов, арт-критик і куратор. - Бачив її роботи на «Арт-Москві», бачив панно в Софіївському соборі. Технологія відома. Але не хотілося оцінювати за концепцією й інтенції автора. У глибині душі розумів, що тут є щось, що імпонує і водночас - насторожує. Її роботу треба було побачити «тут і зараз». Якщо розмірковувати - «чи в контексті нинішньої бієнале ILLUMInation» наш проект? У якомусь сенсі - так. Таке собі квазірелігійне мистецтво, або істина сакральна. Подібну тенденцію, до речі, представлено не тільки в павільйоні України, а й, наприклад, у проекті Олега Кулика чи павільйоні Німеччини. В останньому розгорнули ідею церкви, собору... Зі своїми смислами. З певними трагічними, іронічними інтонаціями. І не випадково Німеччину так високо відзначено. Релігійність актуалізувалася. І в реальності Венеціанської бієнале інсталяція Мась дуже доречна. Перше враження - ефектно. Потім умикаєте мозковий апарат: як усе вибудувано на рівні логічних ходів, конотацій... Привабливий момент - ідея інтерактиву, імплантування мистецтва в народні маси. Яйця, розписані ув'язненими чи студентами, під девізом «Створи свій гріх!». Це здавалося прогресивним із соціального погляду.
Інший момент, не вельми привабливий, - що все це надто «серйозно» і надто «масштабно» суто формально... Наприклад, бічні вівтарі цьому панно дуже заважають. Поєднання світла, що виокремлює деталі, не зовсім працює. А головне запитання - чому Гентський вівтар? Це постмодерністська деконструктивна мода 80-90-х - працювати з історією, переінакшувати смисли. Тим паче дивно, якщо такого завдання не стояло. Це пройдений етап. Може, вибір фрагмента невдалий? Надто дидактичний, упізнаваний. Тут усе це перетворилося на візерунок.
Заявлений куратор нашого павільйону - Оліва - класик, творець трансавангарду. Він побачив у «яєчній» піксельності збитого з фокуса малюнка особливу інтригу. Проте методологічно все це застаріло у плані ходів, які були в пошані в епоху домінування ідей того ж таки Оліви ще кілька десятків років тому.
- Бієнале-2011 багато в чому побудована на атракціоні для дорослих, - каже арт-критик Костянтин Дорошенко. - Якщо попередня бієнале демонструвала очевидний «переляк» у зв'язку з кризою і багато в чому була звернена до авангарду - у пошуках виходу, то цього року мистецтво є атракціоном... Такою собі іграшкою для дорослих. Конструктором. У цю тенденцію українська презентація цілком уписується.
Ті ж таки парапавільйони (арт-об'єкт в арт-об'єкті) нинішнього куратора бієнале Біче Курігер нагадують нам добре відомий луна-парк: лабіринти, кімнати страху, кімнати сміху. Інсталяція Мась - велика дитяча іграшка. І, власне, нинішня бієнале саме це й пропонує дорослій людині - мистецтво антирефлексивне. Мистецтво, побудоване на відчуттях, на простих і головних почуттях. Отже, в цьому контексті інсталяція Мась видається адекватною.
З іншого боку, в її роботі присутні релігійні конотації. Вони «звучать» не тільки в українському павільйоні. Цілком очевидний релігійний пафос німецького павільйону. Або проект Олега Кулика - про те саме: про смерть, про Бога... Це - тенденції.
По-моєму, наш проект - як контроверсія німецького павільйону. Але якщо останній виростає з тіла сучасного мистецтва і західного інтелектуалізму, то наш - більш народний і наївний павільйон. Лубочність і привабила куратора Оліву.
Найяскравіші проекти 54-ї бієнале:
Німецький павільйон «Храм страху/Чужий усередині». Присвячений померлому торік Крістофу Шлінгензіфу, який розпочинав національний проект для 54-ї бієнале на основі своїх декорацій до спектаклю «Церква страху перед чужим у мені». Вибудуваний усередині будинку католицький храм і його об'єкти - внутрішній храм художника, з усіма рефлексіями, що звідти випливають. І, звичайно, це історія його творчості, де злилися воєдино театральна режисура і соціально-політична провокація.
Швейцарський павільйон «Кристал опору». Співвітчизники Біче Курігер підтримали новоспечену кураторку бієнале проектом, який «розриває мозок». Затягнутий фольгою зламаний внутрішній простір павільйону з кристалами різноманітної форми та фотоінсталяціями кривавого змісту (із серії «новини гарячих точок») - одне з найнапруженіших місць арт-виставки. Автор, знаменитий Томас Хіршхорн, декларує, що «творить форми, в яких є всі необхідні умови для народження думок». Якщо й не втішних, то дуже сильних.
Польський павільйон «І Європа здригнеться». Ідеальний приклад національного павільйону: соціально-політично рефлексивного, який художньо осмислює рідні проблеми. Зробленого людиною «зі сторони». Ізраїльська художниця Яель Бартана виграла відкритий польський конкурс і зняла три мок'юментарі відео про рух за повернення євреїв до Польщі, де гіркий іронічний пафос освіжає тему Голокосту.
«Годинник» Крістіана Марклея (Арсенал). Заворожлива робота із часом і кінематографічною матрицею. Віртуозний колаж із фрагментів світової кінематографії (від чорно-білої класики до корейського артхаусу), густо замішаний на зірках, шедеврах і хічкоківському саспенсі (чомусь саме цю інтонацію обрав Крістіан Марклей), у 24-годинному режимі показує на екрані не просто час у кіно (на годиннику, з боєм курантів, вимовлений, розбитий...), а реальний, що проживається в момент перегляду, час. Долучитися й вийти з процесу можна в будь-який момент.
Ервін Вурм. Одне з найкращих вкорінень арт-об'єкта в музейну Венецію. На галявині перед палаццо Каваллі-Франчетті, який можна чудово споглядати з моста Академії, стоїть милий альпійський будиночок. Щоправда, трохи «худий». Робота так і називається «Тісний будинок». Після будинків, що «запливли жиром» (одна з віх популярності Вурма), австрійський скульптор «утискує» когось до метра в ширину. Прототипом скульптури став будинок його батьків, роздивляючись який, за бажання, можна вибудувати цілу концепцію деформованих і тісних просторів Венеції.
