«Стиляга» з чорнобильського пекла

14 Травня 2011
23676
14 Травня 2011
09:26

«Стиляга» з чорнобильського пекла

23676
Новий прем’єр «Ленкому» закликав колег-акторів мовчати
«Стиляга» з чорнобильського пекла

На екрани України вийшов фільм Олександра Міндадзе «В суботу» - копродукція нашої країни з Росією та Німеччиною. Ця картина про привид і яви Чорнобиля вже побувала в основному конкурсі Берлінале. Її навіть встигли показати у дні пам'яті жертв катастрофи на Першому російському телеканалі. Головну роль (молодого партфункціонера Валерія Кабиша) зіграв Антон Шагін. Він - найактуальніший прем'єр московського «Ленкому» (встиг презентувати дві ролі поспіль у прем'єрах Марка Захарова). А також пам'ятний багатьом «стиляга» з однойменного фільму Валерія Тодоровського.

 

В ексклюзивному інтерв'ю DT. UA пан Антон (якого в Москві називають то «новим Меньшиковим», то «новим Євгеном Мироновим») зізнався: якщо того потребуватимуть інтереси сім'ї, миттю відмовиться від акторства.

 

- Антоне, ви вже «пожали» якісь плоди своєї ранньої слави? Адже кілька ваших фільмів - хіти, до того ж ви зіграли дві великі ролі в «Ленкомі»?

 

 - У цю професію я йшов не для того, щоб за будь-яку ціну стати знаменитим. А навпаки: щоб розібратися з самим собою. Акторська професія дозволяє прожити за одне життя кілька життів. Професія передбачає створення різних образів... Тепер усі кому не лінь, навіть ковзанярі, можуть органічно промовляти текст. Тоді як акторство - все ж таки ремесло. І його навчають.

 

Мені завжди цікаво розкопати в собі якісь приховані ресурси. Наприклад, образ партійного працівника Валерія з Прип'яті давався мені дуже непросто... І, безумовно, тут допоміг сценарій, який є взагалі окремою художньою цінністю.

 

Можу чесно сказати: у зв'язку з якимись гучними прем'єрами в моєму житті кардинально нічого не змінилося. Я, як і раніше, їжджу в метро. Читаю книжки. Та і в побуті змін особливих не сталося.

 

- Ви родом із Брянської області. Вже встигли якось налагодити свій побут і особисте життя в Москві?

 

 - Переїхав у Москву з однієї причини - вступив у театральний. А потім - у «Ленком».

 

Проте свідомо ніколи не рвався в столицю. Тепер, правда, вже і всі мої друзі, близькі, соратники, союзники, перебувають тут. Але за місто я не тримаюся, а тримаюся за людей.

 

- Ви вже штатний актор «Ленкому» чи працюєте за запрошенням?

 

 - Я у складі трупи «Ленкому». У трупі мене і зустріли, і прийняли по-різному. В акторському середовищі живуть і заздрість, і непорозуміння: мовляв, а чому він, адже я кращий? Проте я намагаюся цього не помічати. Я в жодні закулісні конфлікти не лізу й намагаюся все доводити роботою.

 

- Якщо стисло... У чому особливості вашої роботи з режисерами... а) Олександром Міндадзе, б) Валерієм Тодоровським; в) Марком Захаровим?

 

 - Ви назвали видатних людей. І, безумовно, я був би ханжею, якби не сказав, що мені в цьому плані щастить... Та все ж таки я не біг на кожну пропозицію. Так само, як і тепер: вибираю, в яких роботах братиму участь, а в яких - не буду. Втім, досі перебуваю у стадії навчання, і «мої університети» ще не закінчилися. Артист постійно повинен і вчитися, і розвиватися. Інакше сенсу немає!

 

- Хто з цих режисерів тиран, а хто - батько рідний?

 

 - Робота режисера передбачає і жорсткість, і толерантність, а десь - м'якість. Із усіма режисерами знаходив і знаходжу спільну мову. Але що досить важливо - знаходжу співавторство. Для мене важливо додавати щось своє. Це насамперед процес імпровізації... Слід сказати, що режисери, з котрими працюю, мені це дозволяють робити. І це підкреслює їхні риси як видатних митців.

 

- Недавно ви зіграли Пер Гюнта у драмі Генріка Ібсена - дуже складну роль. Було в цьому образі щось від вас самого, чи все в ньому тільки привнесене, від режисера, від тексту?

 

 - Ця робота вчасно з'явилася в моєму житті. У цьому образі - питання, які, безумовно, мучать і ще мучитимуть мене. Отож, роль з'явилася в той період, коли активно розпочався пошук себе. Мені чогось бракувало - не в матеріальному плані, а в моральному, духовному. І Пер Гюнт якісь речі для мене сформулював... Принаймні тепер чітко розумію, для чого проживаю власне життя... Зауважте, не «чиєсь», а саме Антона Шагіна - з усіма невдачами й удачами... І, безумовно, зі своєю сім'єю. Сім'я для мене на першому місці, робота - на другому.

 

Заради сім'ї можу залишити акторську професію. Не подумайте, що тримаюся за акторство зубами... Ми з дружиною разом ще з першого курсу: у нас росте син. Це мої головні союзники. Повірте, я людина зовсім не тусовочна. І якщо є вільний час, а я за нього воюю, то проводжу його тільки в колі сім'ї.

 

- А що ви хотіли «донести до глядача» в образі Лопахіна у «Вишневому саду» на сцені «Ленкому»?

 

 - Цей образ - моя повна протилежність... Не можу себе уявити на місці цього героя. Мені ніколи не були зрозумілі міліціонери, політики або бізнесмени! Це люди іншого складу і мислення.

 

Отож Лопахін виріс не в тепличних умовах, на відміну від Раневської та Гаєва. Він усього досяг сам. Лопахін звик приймати рішення самостійно. І це мене з ним ріднить. Але тільки це... А те, що він постійно думає, куди й коли треба заплатити, де які відсотки, - я від такого далекий. У процесі репетицій довелося думати, хто ж він - Лопахін ХХІ століття? Виявилося, їх багато... Вони, як правило, їздять уже не на трійках, а на «Бентлі». Живуть за високими парканами. А від кого ховаються?.. Незрозуміло! Очевидно, від самих себе...

 

- Ви грали в такому відомому спектаклі, як «Июль», - про людожерство... Відразу погодилися на таке? Чи йде ще цей спектакль у Москві?

 

 - Спектакль у репертуарі. В головній ролі - Поліна Агуреєва, актриса театру Петра Фоменка. Насправді це моноспектакль, я ж виходжу з великим монологом наприкінці дійства. Спектакль метафоричний: людожери зображені в «Июле» лише наочно...

 

Погодився брати участь легко. Адже постановник - Віктор Рижаков... До речі, він режисер і всієї попередньої драматургії Вирипаєва. Складається помилкова думка, буцімто Іван Вирипаєв сам ставить свої п'єси. Віктор Рижаков - чудовий режисер, мій друг, педагог, наставник. Я навіть називаю його «батечком». Це по-справжньому мій духовний батько. Ми здружилися під час мого навчання, коли він викладав у нас на курсі в школі-студії МХАТ. Намагаємося розвиватися в цьому непростому житті і професії. Тому, коли кажуть «успіх Шагіна», - я б іще мінімум прізвищ десять до свого дописав... Це ті, кому я щиро зобов'язаний. Сам у полі не воїн.

 

- Вам не прикро, що в Берліні «В суботу» не отримав призів? Як самі оцінюєте цей фільм?

 

 - Нагорода хоча б у тому, що до мене прийшла ця роль. І вчасно. Я перебував у пошуку, дуже хотів зробити щось протилежне тому, що робив у «Стилягах»...

 

Західному глядачу складно зрозуміти траєкторію руху «незахідної» людини. І взагалі, це трохи обивательський підхід: мовляв, не дали призу - отже, невдача. Багато говорили про те, що це «наше національне» кіно... Але, думаю, душа не має національності. «В суботу» - про японців, американців, росіян. Адже у кожного свій реактор. Сподіваюся, що в картини буде велике і довге життя. Багато фільмів знімаються й хочуть потрапити в конкурси фестивалів...

 

- Ви самі зразу прийняли фільм Міндадзе?

 

 - З виходом фільму або з прем'єрою спектаклю пошук не припиняється. Розмова триває. І все, що ми робимо, - це, мабуть, спроба відлякати смерть, заговорити її. І зупинити. Про це книжки хороші пишуть. Ти мимоволі думаєш про це й запитуєш себе: а чим ти займаєшся? Якщо вже так глобально говорити.

 

Адже набагато складніше мовчати й жити в паузі, ніж говорити. Але діалог усе одно триває. У Міндадзе я зрозумів важливе: головне в акторській професії - мовчати. Це, як сповідь, - кіно між репліками.

 

Не можна сказати, що прийом у Берліні був прохолодним... Так, після прем'єри у глядачів був подив, але ніхто не залишив зал байдужим. Фільм обговорювали. Когось нудило, що смикана камера, а в когось це викликало захоплення.

 

- Вам усе-таки ближча камера - чи живий подих глядацького залу?

 

 - Це різне. І те, й інше цікаво. І якщо мені запропонують вибрати, то не виберу... Бо я - людина волелюбна. І хотів би в цій рабській професії зберегти свободу.

 

Хочу в цій професії займатися, вибачте за пафос, мистецтвом. І хочу, щоб акторська професія називалася професією, а не... проституцією.

 

- Деякі шанувальники кажуть, що в театрі і в кіно у вашій особі з'явився «новий Олег Меньшиков»... Підтримуєте таку ідею? Як самі ставитеся до Олега Євгеновича?

 

 - Велика честь - наблизитися до цього видатного артиста, який усе робив, щоб зберегти честь у нашій професії. Безумовно, такі порівняння приємні... Це маяк, на який хочеться плисти. Це лестить.

 

Але я зараз навіть думати про це не хочу.

 

- У двох спектаклях («Пер Гюнт» і «Вишневий сад») ви стали партнером Олександри Захарової. Це випадковість? Чи, може, актриса сама просить батька брати вас на роль?

 

 - Не думаю, що Олександра Марківна у когось щось просить. Їй вистачає гідності йти самостійно в цьому житті. Вона неймовірно чуттєва, з великою душею, і водночас дуже тиха та скромна. І взагалі - глибока і думаюча людина. Як бачите, мені не тільки з режисерами щастить, а й з партнерами теж.

 

На фото - Антон Шагін у фільмі «В суботу»

 

«Дзеркало тижня. Україна»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Катерина Константинова, «Дзеркало тижня. Україна»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
23676
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду