Останнім часом лунає багато закликів до "інвентаризації" українсько-російських відносин у різних сферах, починаючи з Чорноморського флоту і закінчуючи… список може виявитися дуже довгим: економіка, політика, культура, інформаційна сфера тощо.

Ось і українські книговидавці в розпал переговорів по газу заявили про існуючу залежність від російського книжкового імпорту. А якусь патологічну прив'язаність вітчизняних телеканалів до не завжди якісного російського телевізійного продукту здатні пояснити, здається, тільки медики.

І справа тут зовсім не в "підступних" росіянах. Вони не винні у нашій слабкості. Росія не винна, приміром,  в нездатності українського парламенту приймати ефективні закони, в тому числі на захист української культури і книговидання зокрема, в невмінні українців знімати українське кіно, з рештою – в небажанні українців інвестувати інтелектуальні та фінансові ресурси у розвиток власної країни.

Приводом для цієї статті також стала одна наявна "дірка" у вітчизняному інформаційному просторі. "Дірка", можливо, не така й велика, але показова.

Постійні відвідувачі українських інформаційних сайтів добре знають, що висвітлення на них міжнародних подій відбувається переважно за посередництва тієї ж Росії, а саме – російських інформаційних агентств та інтернет-ресурсів.

Тобто, якщо вам пропонують новину, приміром, з Токіо чи Брюсселя, навіть якщо вона стосується України, то, як правило, з посиланням на Lenta.ru, "Риа-новости" тощо. Будь-хто може в цьому легко переконатися.

Зрозуміло, що після розпаду СРСР саме Росії дісталася мережа кореспондентських пунктів по всьому світу. Але ніхто сьогодні не заважає українським електронним ЗМІ безпосередньо працювати зі світовими інформагентствами, використовувати інформацію з інтернет-сайтів інших країн, що і роблять ті ж самі росіяни.

Невже вся справа тільки в економії на перекладачах з англійської?

Питання виходить за рамки суто технічного. Вага інтернету в Україні з року в рік зростає. І не зрозуміло чому повинно діяти ще одне "росукренерго", чи то пак "росукрінформ", єдиною причиною існування якого є бездіяльність з українського боку.

Ще один момент – вкрай недостатня кількість міжнародної аналітики і те, що лише деякі з українських інтернет-ресурсів регулярно розміщують статті з зовнішньополітичної проблематики.

Мова, звичайно, йде не про електронні представництва експертних центрів, а про можливість для широкого кола читачів отримати свіжі коментарі та поживу для розуму.

Статті в закордонних ЗМІ про Україну стають відомі нам також переважно після перекладу їх inopressa.ru або inosmi.ru. Слід розуміти у такому випадку, що в українських ЗМІ з'являються лише ті матеріали про Україну, які зацікавили російських журналістів.   

Кризи, що які час від часу переживає Україна, зайвий раз унаочнюють цю неприємну, м'яко кажучи, ситуацію. Але й в більш спокійній політичній атмосфері існує поняття самоповаги. Втім, не тільки воно змушує звертати увагу на цю тему.

Адже такий незначний інтерес до світової політики в українському сегменті мережі свідчить про надто живучу провінційність нашого мислення і ментальну залежність від Росії.

Отже не слід дивуватися, що в світі мало знають про Україну, бо ми самі не хочемо відірвати очі від власної грядки і подивитися трохи вдалину.

Це також говорить про те що в Україні хоча й існує зовнішня політика, та відсутні справжні зовнішньополітичні цілі. Інакше б вони мали своє інформаційне наповнення.

Бо незрозуміло як йти до Євросоюзу та НАТО, якщо один з важливих інструментів досягнення цієї мети валяється під ногами нікому не потрібний. 

Незрозуміло, як можна претендувати на регіональне лідерство, коли відсутня системна інформація про політичні процеси у наших сусідів.

Поки що також не зрозуміло, чи є відповідь на ці запитання в українських журналістів.

Євген Булавка, для "УП"