— Бачиш, прозу я почав писати років із п’ятнадцяти, начитавшись Джека Лондона, Даніїла Хармса та Максима Горького. Ясна річ, спочатку писав для себе, потім почав показувати друзям. Але перша книжка вийшла в 1991 році завдяки редактору видавництва «Український письменник» Валентину Тарнавському. Десь із початку вісімдесятих я почав ходити по видавництвах із рукописами, скрізь надсилати свої тексти з надією їх видати. Навіть коли вже вийшли перші книжки, продовжував це робити, але сконцентрував зусилля на пошуках іноземних видавців і агентів. За всі ці роки розіслав близько тисячі листів та бандеролей і отримав близько шестисот (!) відмов. Але, як не дивно, звик до цієї рутини і вже вважав її частиною свого життя. Та все одно чекав на позитивну відповідь, бо і в себе вірив, і за характером я досить упертий.

 

— Питання асиміляції чи інтеграції для мене існує перш за все у площині мови. Деякі письменники перейшли з російської на українську, тобто вони тим самим показали свою лояльність та асимілювалися у мовному сенсі. Коли держава не є моноетнічною, вона має інтегрувати в себе всі етнічні складові. Я є частиною російсько-етнічної складової Української держави і не хочу, щоби мене, як свого часу поляки — українців, насильно чи не насильно асимілювали. Ніхто не пробує асимілювати, примусити писати українською кримськотатарських письменників та поетів. Хоча при цьому їх так автономізували в культурному сенсі, що ми їх взагалі не бачимо і не чуємо. Бути письменником в Україні мені доволі комфортно саме тому, що я себе не сприймаю як «російськомовного письменника». Я себе сприймаю просто письменником і на інших дивлюся не з погляду того, якою мовою вони пишуть, а з погляду якості. Світові все одно, звідки прийде геніальна книжка. Головне, щоб вона прийшла. Мені би хотілося, щоб така книжка приходила і з України. Щодо егоїзму або любові до самого себе, то я думаю, що ніхто нікому не заборонить егоїзм, але навіть любов до самого себе не може скасовувати любові до інших.

 

— Це стається природно, і не мені судити тих письменників, які проповідують одне, а роблять інше. Люди різні, письменники — також. Мені завжди були цікавіші письменники, які залишались однаковими і в житті, і в думках, і в творах. Гомогенність, цілісність натури тільки додає змісту і сили творам. З іншого боку, людина, в тому числі й письменник, може виявитися слабкою. Це не підміняє талант, це просто змушує потім відділяти твори від їх автора і сприймати їх окремо від творця.

— Зараз — тридцятьма трьома. Тридцять четвертий переклад — арабською — вийде в листопаді, хоча мав вийти в Тунісі в лютому. Завадила революція.

 

— Андрію, що ти хочеш сказати людям своєю творчістю? — Я хочу, щоб мої твори провокували у читачів нові думки і нове ставлення до тих тем та проблем, які вони знайдуть у моїх книжках. — Як ти вважаєш, чого не можна робити письменникові? — Не можна вважати себе вчителем і не варто переходити з літератури в політику, бо література багатша і має інший рівень відповідальності. Письменників обирають на життя, політиків — на чотири роки. — Чи наближається письменник до пізнання істини сам, даючи певні світоглядні, етичні, естетичні «маяки» читачеві? — Думаю, письменник сам розумнішає від власних творів. Якщо, звичайно, це справжні твори, справжня література.

 

— Письменник завжди захищений насамперед читачем, колегами і вічністю. Час, може, й не лікує, але дуже допомагає. Він дає змогу грішникам зрозуміти свої гріхи, а тим, хто хоче зробити зло, дає можливість сумніву.