14 лютого 2011 року в понеділок на міжнародному кінофестивалі Берлінале відбулася прем'єра фільму російського режисера Олександра Міндадзе «У суботу». Англійською мовою фільм носить назву «Іnnocent Saturday», що в перекладі на українську означає «безвинна, безтурботна субота». На всіх рекламних афішах назва фільму залишалася в українській версії, тобто «У суботу» («U subotu»). Це ніби символічна прив'язаність фільму до України - місця, де відбуваються події фільму. Конкретніше, в Прип'яті. На цьому українська складова фільму закінчується.

Далі починається російська версія або версія автора Олександра Міндадзе, який сам написав сценарій до фільму і сам його режисерував. Враховуючи те, що регалії, відзнаки і минулі успіхи режисера можуть впливати на аналіз і сприйняттяяяя фільму, зарання абстрагуюся від того, хто такий Олександр Міндадзе, як загалом і його румунський камера-ман Олег Муту (Oleg Mutu), і  актор, виконавець головної ролі Антон Шагін.

Для мене як і для багатьох колишніх мешканців Києва і чорнобильської зони тема перших днів чорнобильської катастрофи є історією, про яку вони дізнаються не з фільмів. Саме тому фільми на подібну тематику сприймаються з певною долею скептицизму і настороженості. Коли йдеться про особисте і пережите рецензентом фільму, тоді він має особливе право на критику.

Вже сам анонс фільму на тему Чорнобиля заінтригував не лише українців, але мало не всіх гостей фестивалю. Зав'язка фільму була відомою вже з анонсу. Партійний інструктор Валерій мало не першим дізнається про вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Він є наближеним до керівництва ЧАЕС. Йому як партійному службовцю наказують не панікувати, що означало, не розповідати правду про те, що місто в стані небезпеки. Він вирішує тікати з міста, але цьому заважають купа обставин. Все. Далі обіцяли показати, чим закінчиться. Заінтригована публіка повалила на прем'єру. Для преси показ поставили не зовсім вдало як для такої тематики: о 9 годині ранку. Зал все одно був заповнений. Щоправда, десь за півгодини публіка почала нервувати. Чимало залишило зал, так і не дочекавшись розв'язки.

Перші двадцять хвилин показують сцени біганини парт-інструктора Валерія по Прип'яті. То він вночі опиняється біля керівництва ЧАЕС, яке забороняє йому розголошувати інформацію про вибух, то він кидається до реактора, то від нього, потім прибігає до своєї подруги (грає Світлана Смірнова), і далі вже бігає з нею. Ефект довготривалої біганини радше втомлює, аніж досягає мети - показати драматичність обставин.

Потім починається типово совєтська розхлябаність героїв фільму. Подруга не знаходить свій паспорт, а потім ще й каблук зламала, чим сприяла запізненню на електричку. Потім раптово згадує про знаходження паспорта і вони разом біжать його забирати. По дорозі подруга вирішує купити нові туфлі і надзвичайно довго їх вибирає. При цьому вражає різноманітний асортимент взуття в магазині в Прип'яті в 1986 році. За цей час її Валера встигає ще намотати кілька кіл по Прип'яті і знову повернутися до магазину. І так, аж поки захекана пара на осідає на весіллі. Виявилось, що в цей день жениться знайомий Валери, і з цим весіллям пов'язана історія з паспортом.

Темп фільму з біганини переходить у весілля. Закордонний глядач вже пересичений вічними дикими сценами весілля аля на пасашок. Скільки кілометрів фільмової стрічки чи мегабайт цифри знято з російським весільним застіллям, танцями і відповідними трюками за столом, під столом і на столі. При цьому публіка таких весіль як правило виглядає придуркуватою, п'яною і неприродно веселою. Знімати весільні сцени ймовірно неабияке задоволення для режисера і особливо для акторів, які свої зйомочні години нічим іншим не займаються як п'ють і гуляють. Особливо американці люблять знімати такі сцени і вставляти їх в свої фільми про росіян. Тому і назнімали їх до біса.

Міндадзе вибрав для своєї картини саме цей стереотипний сюжет, який легко продається, вписується в уяву європейського глядача про «диких руських» і заспокоює чутливе самолюбство західного споживача у його вищості і культурності в порівнянні з тим, що бачить.

Для кращого згущення стереотипів додали й мордобій. Хто кого б'є і за що, добре проглядається по ходу розвитку сюжету. Ті розбори може зрозуміти тільки людина, яка мала негоду жити в совєтському суспільсві. Особливо підкреслюються сцени жадібного пошуку і поглинання алкоголю, його винесення у великих кількостях «з-під прилавка», тискання жінок за пухкі місця, кидання на гроші як на останню принаду і подібні дикі сцени. Це все відбувається на фоні музичного супроводу весілля, репертуар якого складають типові совєтські пісні на єдіном могучєм. Особливо виділяється російська народна пісня «Коляда». Важко повірити, що музиканти навіть тієї доби грали подібний репертуар на весіллях за виключенням, якщо це було весілля російської діаспори в Прип'яті. Режисер фільму мабуть ніколи не бував на українських весіллях в совєтський час, бо яке ж українське весілля без української народної. Однозначно, що автентичною у фільмі не пахне, як не пахне там і мистецтвом. Поки піар-медія намагається закрасити провал фільму особливими словами про особливе одкровення про Чорнобиль від авторів фільму, напевно можна сказати, що чергове «одкровення» про українське населення глядач таки отримав з подачі російського кінематографу.

Свято віриться, що автор хотів показати совєтський епатаж, який виглядає абсурдно, коли йдеться про сенс життя, його цінність. Але наближаючи камера-трюками героїв фільму до глядача на надзвичайно коротку відстань, автор не розрахував, що закордонний глядач жахнувся від такого знайомства. Незважаючи на те, що фільм знімає російська знімальна група з російськими акторами, глядач чітко усвідомлює, що на екрані не хто інший, як українці або ж ще раз підтверджує старий погляд «українці і росіяни» - то одне і теж.

Не далеко і до думки: «Не дивно, що і вибух стався в цій країні, коли там всі підряд невпорядковано-розосереджені від реальності люди.» І навіть якщо у кіно допускається перебільшення, алегоричність і метафоричність, все ж підґрунтя для цього має бути відповідним. Те, що бачить російський режисер в Росії, переносить на українську площину. Закордонний глядач цього не відчує, звичайно, якщо Міндадзе готував свій фільм на закордон. Але закордон має ще таку складову як діаспора.

Так, не має де правди діти, люди не знали, не недооцінювали ситуацію, продовжували жити далі своїм звичним життям. Та життя це було українським, хоч із совєтським напиленням. Саме цього у фільмі бракує.

Тліючий на фоні балаганних подій реактор, вдало намальований німецькими графіками як той недобитий дракон чекає на своє воскресіння. Жертва розхлябаності, він ніби перестерігає про загрозу, що чатує на кожного. І саме це добре зрозумів закордонний глядач. Що зрозумів цей глядач про Україну і Чорнобиль? Мабуть, що їх серйозно сприймати не можна. Ну а далі пішла поїхала політика. Та куди вам в Європу! Хоч це і «Безвинна субота».

Філіпп Кройцер (Philipp Kreuzer) - продюсер фільму "У суботу" (2010) на Берлінале, 2011. Фото: Ольга Самборська

Я запитала німецького співпродюсера Філіпа Кройцера (Philipp Kreuzer) про лепту до фільму від Баварія-фільм (Bavaria film). Він розповів, що німецька сторона забезпечувала комп'ютерну графіку фільму і відео-обладнання. Камери з Німеччини доправили в Україну, на Донеччину, де і знімався фільм. Сам продюсер знає про Чорнобильнебагато  з власного досвіду. Пам'ятає, коли на уроках фізики вчитель міряв радіацію на їх взутті. Тоді дозиметр показував завищені дози. Радіоактивна хмара досягла з вітром і Німеччини. Це все, що міг розповісти німець про свій досвід. А фільм вони цей вирішили знімати, бо вже давно хотіли зняти на чорнобильську тематику щось своє. Коли ж почули про ініціативу російських колег, вирішила приєднатися і до наступної річниці вибуху на чорнобильській АЕС запропонувати фільм. На ніякі особливі гуманні чи ідеалістичні мотиви німецький продюсер не посилався. Фільм був підтриманий німецькими телеканалами АРТЕ (Arte) і МДР. (MDR). Спонсорами стали німецькі фонди для підтримки кіно (Deutscher Filmförderfonds (DFFF)), а також Міністерства культури Росії та України. Хто платить, той замовляє музику. Тільки щось Україна мало замовила...

Ольга Самборська, часопис «Імміграда»

Фото: Ольга Самборська