Хто врятує українців від «зомбоящика»?
У спілкуванні російського прем'єра Володимира Путіна із телевізійниками «Первого канала» прикметним виявився не стільки зміст (хоча йшлося й про вибух у Домодєдово, і про розгул спецслужб, і про американсько-російські відносини), скільки тон, манера. «У вас дуже складний графік, ми це розуміємо, ось як вам вдається в цьому графіку, я не боюся цього слова, виживати? Як ви відпочиваєте? Скільки ви спите?» - сердечно цікавилися журналісти. Цю рабську манеру, яка в цілому є характерною для діалогу між журналістами та, скажімо так, представниками правлячих партій на пострадянському просторі, блогер сайту «Эхо Москвы» Марина Корольова влучно описала так: «Приїхав барин у кріпосний театр, до улюблених акторів та акторок, котрі щовечора розважають його на сцені, в гримі та костюмах... Чом же не випити з ними чайку, вони кумедні». Не лише політики дозволяють собі так ставитися до журналістів, а й журналісти провокують до себе (а заразом і до суспільства) саме таке барське ставлення. Жалюгідне враження. А на російському «Первом канале», між іншим, працюють люди з багатющою професійною біографією, з досвідом. Можна сказати, гордість країни.
Та найприкметнішим моментом спілкування Володимира Путіна з «Первым» був діалог між прем'єром та відомим російським журналістом Володимиром Познером. Приводимо цей діалог із деякими купюрами.
В. Познер: «Як ви ставитеся до появи в ефірі «Первого канала» представників опозиції? Вони дуже рідко з'являються в ефірі будь-якого федерального каналу. Мені здається, що часом це також було б корисно».
В. Путін: «...час від часу я бачу на екранах - не знаю, на вашому каналі, на інших каналах - представників опозиції: вони виступають і доволі гостро критикують».
В. Познер: «Тобто у вас це не викликає негативного ставлення? В принципі, ви вважаєте це можливим?»
В. Путін: «Абсолютно. На деяких радіоканалах, на мою думку, тільки цим і займаються.»
В. Познер: «Радіо - так. «Эхо Москвы».
В. Путин: «Причому, знаєте, я навіть більше вам скажу. Коли слухаю часом деякі речі, я ж знаю, що насправді в житті відбувається. І я бачу і чую, що вони брешуть, але навіть до цього я ставлюся абсолютно спокійно. Повинен хтось брехати, тому що хтось хоче почути цю брехню. Нехай скажуть врешті-решт».
Цей показовий - і для російської журналістики, і для Познера, і для Путіна - діалог викликав багато коментарів і нарікань - передусім на адресу Познера (за ось це «ви вважаєте це можливим?»), крапку в яких намагався поставити сам телеведучий у коментарі для згаданого ним «Эха Москвы». Мовляв, таким чином він віддвоював право запрошувати на недільні ефіри своєї програми «Познер» опозиціонерів: «У цьому разі я отримав санкції влади, - сказав журналіст. - Можливо, цих санкцій хочеться уникати, але, на жаль, сьогодні в Росії уникати їх - чи то усних, чи письмових, чи ще якихось - неможливо».
До речі, Володимир Познер (серед інших закордонних журналістів та медіа-еспертів) брав участь у конференції, присвяченій ситуації з українською свободою слова наприкінці минулого року в Києві. Тоді Володимир Володимирович казав дуже розумні та серйозні речі (ще б пак, із таким журналістським досвідом!). Наприклад, про свободу слова та відповідальність за неї. Він був доволі критичним у своїх висловлюваннях щодо ситуації в російському медійному просторі. Випромінював упевненість у своїх словах та досвідченість. Але тут, у розмові з Володимиром Путіним - раптом враження якоїсь безпорадності. Аби запросити когось із опозиціонерів у власну програму (як наголошує Володимир Познер, він не працює на «Первом канале», у нього - власна програма), доводиться чекати на публічну зустріч із прем'єром і майже хитрощами «виманювати» у нього згоду на це.
Схоже, що скандальна промова Леоніда Парфьонова, де він у прямому ефірі заявив про підцензурну журналістику (безпосереднім, але мовчазним свідком чого був, до речі, і Володимир Познер), - красива промова, позначена впізнаваним парфьонівським стилем, була, по суті, марною. Ніхто навіть не почервонів.
Тлумачення резонансного діалогу Познер - Путін як спроби отримати візу «Первого канала» для опозиції тільки розбурхало уяву в'їдливих російських журналістів. «Уже два дні Нємцов і Каспаров не відходять від телефонів - чекають на дзвінок від Познера. Кожні півгодини передзвонюються між собою: не телефонував? Ще - ні... І тільки Познер не відволікається... і все дзвонить, дзвонить, дзвонить... Але - негаразди на лінії. Проблеми зі зв'язком. Ніяк не додзвониться. Коротше: стежте за анонсами «Первого канала». Програма називається - «Жди меня».
|
У перервах між очікуваннями на дзвінок від Володимира Познера політик Борис Нємцов у ефірі «Радио «Свобода» заявив: «Я не був на «Первом канале» чотири роки, я точно знаю, що входжу до стоп-лісту, і все це є частиною глобальної телевізійної цензури, котру встановили Путін та Сурков. Цензура має властивість тільки посилюватися в авторитарних країнах, якою, на жаль, є Росія».
Дозволимо собі сміливу паралель. Свого часу - і це відомий історичний факт - на служіння російському імперіалізму була поставлена Церква. Від часів Петра І Церква вже не з Богом, а з чиновниками. Той самий ефект ми спостерігаємо й у левової частки російської журналістики. Вона зрослася з Кремлем. Але не тільки. Журналістика зрослася особисто з Володимиром Путіним. Зокрема, в руках найбільш успішного акціонера банку «Россия» Юрія Ковальчука, якого «Русский Forbes» свого часу назвав «мільярдером путінського призову», сьогодні зосереджено два федеральні канали, він - найбільший у країні про давець телереклами, власник кількох друкованих видань, інтернет-порталів, а віднедавна і 25% «Первого канала». Недарма, як слушно зауважує журналістка «Новой газеты» Слава Трощина, Володимир Путін називає журналістів «Первого канала» колегами. Так само колегою він міг би назвати і патріарха Кирила.
Але чому ж це важливо для України?
В Україні інформаційний простір перебуває у зовсім інакших, мабуть, ще складніших обставинах. Наше найвище керівництво, як і будь-яка у світі влада, що тяжіє до жорстких методів керування державою, цілком може спокуситися на таку барську модель спілкування з журналістикою. У межах загального, так би мовити, курсу на закручування гайок. Але в українському випадку подібне зрощення журналістики з державним апаратом може мати значно згубніші, аніж у Росії, наслідки. Адже в Росії на слабкій журналістиці виграє Кремль, а от українська Адміністрація Президента на ручних ЗМІ може програти. Бо слабка журналістика - це слабке суспільство і, відповідно, слабка держава. У такому разі перемога буде зовсім не Адміністрацією Президента. Перемога буде за Кремлем.
«Передмова» до перемоги Партії регіонів
В Україні опозицію хоч і не пускають до Брюсселя, але, навідміну від Росії, на політичні ток-шоу запрошують. Протягом кількох випусків оновленого «Шустер LIVE» на державному каналі засвітилася майже вся опозиційна палітра - і БЮТ, і НУ-НС, і «Свобода», і «За Україну». А Євгеній Кисельов навіть запросив на «Інтер» (також, по суті, державний у ідеологічному сенсі канал) Юлію Тимошенко.
Очевидно, опозиція в ефірі «перших кнопок» нікого із владних кабінетів не гнітить і не лякає. Можливо, тому, що за якістю теледискусій не помічено жодної суттєвої еволюції? Порядок денний програм той самий. Склад учасників - майже ідентичний. Навіщо ж грубо втручатися в таку тонку справу, як ефір, якщо саме вона стала «передмовою» до перемоги Партії регіонів на всіх рівнях?
«Писатися» ця «передмова» почала не рік і не два тому. І кому ж про це краще було знати, як не екс-міністрові внутрішніх справ Юрію Луценкові, який тільки-но тепер, потрапивши на тюремні нари, побачив, що «гримуча суміш торжеств криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у сортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопках... Клянуся - огидний запах баланди і немитого ганчір'я, що просякнуло за 150 років Катеринівську будівлю Лук'янівської тюрми, так не гнітить, як цей духовний сморід», - заявив Юрій Луценко у своїй колонці на «Українській правді».
Знаємо, смердить. Давно смердить. Більше того, цією «гримучою сумішшю торжества криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у сортирах» наповнений життєвий простір доброї половини українського суспільства. І тут розпачливе «врятуйте наші душі - вимкніть зомбоящик» з-за ґрат уже не спрацює. Необхідне створення інакшого за смислами середовища, наповненого інакшими цінностями, скажімо так, не «русского мира», а українського світу, а також світу глобального та прогресивного. І це є завданням саме телебачення.
Партійні відщепенці
Тим часом колеги «брехливого» «Эха Москвы» - очевидно, не менш брехливі журналісти російського бюро «Радио «Свобода», розпочали дуже цікаву серію матеріалів, присвячених листу, який був опублікований ще 2005 року в російській газеті «Известия», де «на правах реклами» з'явилося звернення діячів культури, науки, представників громадськості (Георгій Гречко, Олександр Калягін, Станіслав Говорухін, Анастасія Волочкова, Валентин Юдашкін, Аліна Кабаєва, Олександр Розенбаум, Олександр Буйнов) у зв'язку з приговором, винесеним Михайлу Ходорковському та Платонові Лєбедєву. У зверненні в категоричній формі заперечувався політичний контекст гучного судового процесу і наголошувалося на справедливості вироку. «Радіо «Свобода» звернулося до підписантів, аби поцікавитися, чи вони досі дотримуються своєї позиції.
Першою на це запитання відповіла балерина Анастасія Волочкова, яка, як виявилося, дуже шкодує про своє рішення. «Одного разу люди з «Единой России» - це л...но, в котре я мала необачність вступити, вони примусили мене підписати такий документ безглуздий, котрий, як мені пояснили, був на захист Ходорковського... Насправді я дуже поважаю Ходорковського», - заявила балерина, не цураючись міцного слівця.
Хоча багато хто виправдання балерини про те, що її ввели в оману, ставить під сумнів, але факт залишається фактом. Після Волочкової свого підпису зрікся також російський музикант Олександр Буйнов, а також хірург Лео Бокерія, який заявив Газете.Ру, що «нічого проти Ходорковського не підписував», а підписав листа «за незалежність судової системи». Акторка Світлана Світлична сказала, що «щось не пригадує своєї участі в цій грі».
Щоправда, є й ті, хто не відмовляється від своєї точки зору. Зокрема, актор і режисер Борис Токарев, відомий завдяки картинам «Два капітани», «Гарячий сніг», «А зорі тут тихі». Одна з останніх його режисерських робіт, зазначає «Радіо «Свобода», - телефільм «Таємна сторожа», за яку він отримав спеціальну премію ФСБ. Не відмовився від своєї позиції також Антон Антонов-Овсєєнко, 90-річний вчений-історик, що свого часу пройшов сталінські табори. Серед «стійких» також скандально відомий художник Никас Сафронов та актор Олександр Калягін.
І без того дискредитована ідея колективних заяв та відкритих листів виявилася ще більш знівеченою. І без того не обтяжені суспільною повагою зірки естради та так звані культурні діячі впали в очах суспільства ще нижче.
Крім того, історії з «брехливими» радіостанціями, стоп-лістами на російському телебаченні та малопродуктивною присутністю опозиції в українському ефірі мають, по суті, спільний знаменник. Це - мутації, які переживає і журналістика, і суспільство. Десь - менш потворні, а десь - більше, але вони характерні й для Росії, й для України. Журналісти можуть бути холуями; акредитованих іноземних журналістів можуть без пояснення випроваджувати з країни, як кореспондента британської «Гардіан» Люка Хардінга; а публічні люди та політики вільні кидати слова на вітер, сподіваючись, що суспільство навіть не пробачить їм цього, а просто забуде. І суспільство жує, ковтає та забуває. Його пам'ять залишається тільки на совісті «брехунів».
А від «зомбоящика» нас, разом із Юрієм Луценком, не врятує ніхто. Крім нас самих. Інтелектуальним опором деградації.
Марія Томак, газета «День»
Фото - www.day.kiev.ua
