Останній вихід друкованого журналу «Детектор медіа», який з 2011 року переходить у формат альманаху-щорічника, ми присвятили підбиттю медіапідсумків першого десятиліття ХХІ століття. Сайт «Детектор медіа» розпочав публікацію цих журнальних текстів з інтерв'ю шеф-редактора порталу Наталії Лигачової, присвяченого історії ТК (частина 1, частина 2) . Сьогодні - матеріал Отара Довженка про 10 років відносин між ЗМІ і владою.

Чому журналістика початку 2000-х була вільнішою за теперішню, хоча медіаіндустрія за тих часів була молодою, нерозвиненою і, маючи на порядок менше грошей, набагато більш залежною від дотацій, а охочих впливати на редакційну політику так само не бракувало? Головну причину, вочевидь, слід шукати в тих, хто цю журналістику уособлював. Попри патогенні чинники та радянський бекґраунд, журналістика незалежної України народилася здоровою й наділеною прагненням виконувати функції, покладені на засоби масової інформації у демократичному суспільстві.

Першим «дзвіночком», що сигналізував про небажання влади бачити журналістику такою, стало закриття Леонідом Кравчуком напередодні президентських виборів 1994 року опозиційного до нього телеканалу «Гравіс». Вибори Кравчук тоді програв, але впевненість у тому, що саме залежні від волі власника медіа здатні забезпечити електоральну перевагу, перейшла до його наступника. У 1996 році призначений на посаду прем'єр-міністра Павло Лазаренко першим із тогочасних можновладців запровадив системну практику контролю над засобами масової інформації, яку згодом підхопила команда президента Кучми. Та все ж на початку 2000-х дух вільної журналістики, уособлений низкою непересічних журналістів, був іще достатньо сильним, щоб забезпечити існування декількох потужних осередків поширення незалежної та якісної інформації, які, переміщуючись у напрямку непідконтрольного владі інтернету, ставали недосяжними для тиску.

Розправою з Георгієм Ґонґадзе, а також подальшими грубими самовикривальними спробами приховати цей злочин, режим Кучми поклав край своєму відносно мирному співіснуванню з вільною (або незалежною від нього) пресою. Це була війна; та водночас бурхлива реакція суспільства на зникнення Ґонґадзе та плівки Мельниченка, що вперше з 1994 року змусила крісло під Леонідом Кучмою захитатися, продемонструвала президентові та його оточенню програшність і згубність силових методів приборкування неслухняних журналістів. Тому діяльність, яку вів спершу режим Кучми, а з 2005 року продовжили його опоненти-наступники, була спрямована, по-перше, на здобуття контролю над наявними впливовими медіа, по-друге, на кардинальну перебудову самої системи засобів масової інформації - її перетворення з «четвертої влади», себто самоврядної сили на службі в суспільства, на комунікаційну інфраструктуру, керовану логікою бізнесово-політичної доцільності, по-третє, на моральну корупцію журналістів, що призводить до втрати принципів, стандартів і духу професії.

Либонь, останній момент, коли телеканали, контрольовані різними силами, могли поборотись за певні спільні для всіх можливості займатись журналістикою, був пов'язаний із загибеллю Ґонґадзе та касетним скандалом. Був момент, коли здавалось, що багато хто - навіть учорашні недруги з «різних окопів» ‑ роблять одну спільну справу, обстоюючи спільні права і принципи. В ті місяці вперше, либонь, відчувалась корпоративна солідарність... На жаль, наша влада, що цурається реальної демократії, виявилась сильнішою й цього разу. Кругова порука перемогла. Й відтоді багато речей говорити стає дедалі важче. Попереду - ще похмуріша перспектива. Все це зумовлює досить песимістичні настрої серед тих, хто ще пам'ятає смак справжньої журналістики, а не замаскованих під таку пропаганди та піару. Розділення журналістської спільноти за цією ознакою стало тепер не лише очевидним, але й болісно-образливим. Критерії оцінок журналістської роботи, як і все в цій країні, сильно змістились у сферу подвійних стандартів. Дедалі меншає суто професійних дискусій - дедалі менше, й меншій кількості журналістів вони потрібні й цікаві. Більшає безплідних «перестрілок» між різними «окопами». Більшає відстоювання чиїхось вузько політичних інтересів. Причому за будь-яку ціну.

Ігор Куляс, 10 жовтня 2001 року, «Детектор медіа»

Олігархізація

Процес перетворення медіа на кероване, прогнозоване й вихолощене середовище, що не може бути джерелом небезпеки для влади, тривав увесь час і не завершився дотепер. Головною його складовою була олігархізація медіавласності. На першому етапі йшлося про розподіл найбільш впливових медіаресурсів - всеукраїнського телебачення, найбільш тиражних суспільно-політичних газет - серед фінансово-політичних груп, які становили оточення Леоніда Кучми. На початку 2000-х за вплив і тепле місце біля президента змагалися три групи:

- «сім'я» ‑ зять президента Віктор Пінчук та група наближених до Кучми політиків, до якої належав, зокрема, Володимир Литвин;

- «есдеки» ‑ Віктор Медведчук, брати Григорій та Ігор Суркіси й інші впливові політики і бізнесмени, пов'язані з Соціал-демократичною партією України (об'єднаною);

- «донецькі» ‑ вплив цієї групи, підтримуваної Рінатом Ахметовим та низкою інших багатих промисловців зі сходу країни, посилився із призначенням у 2002 році прем'єр-міністром Віктора Януковича.

Протягом 2000 ‑ 2004 років практично всі загальноукраїнські телеканали потрапили у власність або під прямий чи опосередкований адміністративний та ідеологічний вплив цих груп. Віктор Пінчук купив ICTV (2000), Новий канал (2003) і СТБ (2004); група СДПУ(о) додала до володіння каналом «Інтер» контроль над державним Першим національним та приватним «1+1»; «донецькі» отримали від держави частотний ресурс для запуску нових телемереж - ТРК «Україна» Ріната Ахметова та НТН Едуарда Прутніка. Здавалося, були створені необхідні умови для повторення російської моделі, де острівці відносно вільної преси неспроможні вплинути на погоду в морі лояльних до влади медіа.

Однак для успіху цієї задумки бракувало дуже важливої передумови - підтримки переважної більшості громадян, на яку міг спертися режим Путіна, але про яку не міг навіть мріяти Кучма. Українці не любили свою владу й не вірили їй, пов'язували надії на оновлення та краще життя з опозицією, а достовірна інформація з нечисленних незалежних ЗМІ поширювалась, нейтралізуючи масову пропаганду популярних телеканалів. Невдача політичних проектів влади - Команди озимого покоління («сім'я»), «За Єдину Україну!» («сім'я» + «донецькі») та СДПУ(о) - на парламентських виборах змусила Кучму вдатися до кризового менеджменту, спрямованого на збереження влади до і після 2004-го в будь-який спосіб. Складовою цього завдання, покладеного на команду Віктора Медведчука, стало й остаточне приборкання впливових медіа.

Однак олігархізація не завершилась - вона тривала надалі, адже суть цього процесу виходила за рамки роздавання медіаактивів наближеним до влади бізнесменам. Успіх 5-го каналу, якому вдалося пробитись у загальнонаціональний ефір і стати головною медійною опорою Помаранчевої революції, ще раз продемонстрував уже новій владі, яку небезпеку несуть у собі некеровані медіа. Логіка процесів укрупнення медіагруп та витіснення іноземних інвесторів зводилась до того, що впливові ЗМІ не повинні перебувати в руках «випадкових» людей, не пов'язаних круговою порукою з владою та іншими великими бізнесменами. Медіа переходили з рук невеликих профільних інвесторів до власників величезних фінансово-промислових імперій, які не вбачали в телеканалах чи газетах нічого, крім засобів політичного впливу та іміджевих атрибутів. І перше, що робили нові власники - за допомогою відповідної кадрової політики забезпечували цілковиту керованість своїх надбань. Відбулася своєрідна люстрація, жертвами якої стали майже всі носії духу професійної журналістики, для яких цінності професії були важливішими за матеріальні. Цих людей або викинули із професії, або витіснили на периферію, де досі жевріють оази журналістського вільнодумства на кшталт телеканалу ТВі. З якими влада нині розправляється, знов-таки, не без участі олігархів.

Контроль

Першою перебудовувати свій медіаресурс під конкретні агітаційно-пропагандистські потреби влади почала «сім'я». Канал ICTV, на якому український профі Микола Княжицький і російський варяг Дмитрій Кисельов вибудували сильну інформаційну службу, був в авральному режимі залучений до відбілювання режиму Кучми у відповідь на виклики справи Ґонґадзе та касетного скандалу. Гордий Кисельов до кінця відстоював своє право на самостійне визначення маніпулятивних методів і меседжів. Він із колегами В'ячеславом Піховшеком («1+1») і Олексієм Мустафіним («Інтер») заклали підвалини для моделі взаємин медіа та влади, що розвивається сьогодні - тієї, за якої медіаменеджери отримують найзагальніші побажання чи настанови та самі визначають, як підпорядкований їм ресурс може догодити владі й захистити її інтереси. Хоча Піховшек і Мустафін, будучи наближеними саме до групи СДПУ(о), були значно залежнішими від «політики партії», навіть незважаючи на те, що самі брали безпосередню участь у розробці її стратегічних схем.

Технологія темників була запропонована командою російських політтехнологів на чолі з Маратом Гельманом, запрошеною «групою СДПУ(о)» для організації медіапідтримки парламентської виборчої кампанії 2002 року. Спершу рекомендації славнозвісних «аналітиків» не вважали за щось погане, адже вони були адресовані лише інформаційній службі каналу «Інтер», що належав «есдекам» Ігорю Плужникову та Олександрові Зінченку. Зауважмо, що уявлення про святе право власника втручатися в інформаційну політику своїх медіа, аж до прямого диктату, відтоді прогресувало й врешті-решт стало панівним: сьогодні подібні думки, приправлені впевненістю в тому, що «на Заході теж так», можна чути й від політиків, і від бізнесменів, і від самих журналістів. Обурення інструкціями щодо висвітлення чи замовчування тих чи інших тем виникло лише тоді, коли темники почали розсилати з кабінету на Банковій, куди куратор інформаційної політики кризового менеджменту Сергій Васильєв прийшов працювати разом із своїм шефом Віктором Медведчуком, до редакцій усіх телеканалів - зокрема й тих, які не належали СДПУ(о).

Апологети темників, які не боялися вступати у відкриту дискусію з учасниками журналістських протестів, стверджували, що інструкції не були обов'язковими до виконання й мали суто рекомендаційний характер. Мовляв, влада формулювала своє бачення подій, а телевізійники самі, з власної волі, погоджувались або не погоджувались (щоб не погодитись, треба було бути Дмитрієм Кисельовим і відчувати за спиною, щонайменше, Віктора Пінчука) із цим баченням. По суті, це той самий прийом, який влада використовує зараз у відповідь на звинувачення в цензурі - «не виноватая я, он сам пришел». «Плюси», СТБ та Новий, які в 2002-му ще були у власності незалежних від влади приватних компаній, або мали суб'єктивні причини для того, щоб уникати конфронтації із Банковою (як «1+1», над власником якого Олександром Роднянським висів дамоклів меч претензій екс-партнера Вадима Рабиновича), або ж не мали ресурсів для такого протистояння.

Попри виступ незадоволених медійників у 2002 році, який згодом назвали першою «журналістською революцією», система темників витримала, поширилась на весь телепростір і працювала до кінця днів режиму Кучми. «Есдеки» із притаманним їм цинізмом навіть дозволяли собі певну браваду з цього приводу - зокрема, їхній головний інтернет-ресурс мав назву temnik.com.ua. Однак інформація про систему державної цензури, що поширювалась у незалежних медіа та з уст у вуста, підірвала й без того хитку довіру аудиторії до провладного телебачення. Декому у дні Майдану довелося вийти в ефір та перепрошувати за брехню, але було пізно...

Свідченням того, що з падінням режиму Кучми з голови нової влади не зникла ідея контролю над ЗМІ, стала відмова Віктора Ющенка випустити з рук державний медіаресурс, створивши суспільне мовлення. Після нетривалого періоду невтручання влади та медіавласників-олігархів у редакційну політику в 2006-2007 роках контроль відновився з новою силою й під новими гаслами - «медіа є бізнесом і тільки бізнесом», що виправдовує підпорядкування редакційної політики бізнес-інтересам (до яких належить порозуміння з владою), та необхідності «державницького» захисту національного інформаційного простору від зовнішньої загрозі. Теж, до речі, одна з улюблених тем часів Кучми - тільки тоді страшилкою була не Росія, як за Ющенка, а Америка, яка начебто намагалася загарбати Україну за допомогою грантоїдів, опозиційних журналістів і тому подібної «демшизи».

Моральна корупція

Віра в те, що перемога над режимом Кучми створить умови для професійної роботи та розвитку повноцінної преси, була головним стимулом для участі журналістів у Помаранчевій революції. На жаль, попри критичне ставлення до конкретних політиків, які очолювали Майдан, журналісти покладали забагато надій на нову владу. Спершу видавалось, що ці надії виправдовувались, але тим болючішим було розчарування, коли в 2006-му обранці «помаранчевого» Майдану почали вдаватись у взаєминах із ЗМІ до методів, які медійники вважали атрибутами переможеного кучмізму. Це розчарування, яке зробило словосполучення «ідеали Майдану» мало не лайкою, кинуло багатьох журналістів із максималістичного революційного піднесення в іншу крайність - інертну готовність до будь-яких компромісів із власною совістю.

Особливо це стосувалось обслуговування насущних інформаційних потреб політиків. Практика замовних матеріалів - джинси або «заказухи», що до 2005 року була характерна переважно для економічних новин, стрімко поширилась на політичну інформацію - розчарування у «помаранчевих» політиках та максима «всі вони однакові» у поєднанні з фінансовою винагородою ставали для журналістів своєрідною індульгенцією. Перетворення теленовин та газетних шпальт на полігон для «заказух» закономірно потягнуло за собою зневіру аудиторії, яка швидко розчарувалась і у вільних медіа, і в самій ідеї свободи слова, котра виявилася свободою продажності. Період так званої рівності корупційних можливостей, коли кожен зацікавлений політик міг розмістити будь-яку інформацію в будь-якому ЗМІ, тривав порівняно недовго - у 2008-му його припинили досить суворі спроби влади, зокрема Секретаріату президента, а згодом медіавласників, зацікавлених у певних результатах президентських виборів 2010 року, встановити контроль над редакційною політикою. Однак віра у професійні стандарти, високі ідеали та корисні соціальні функції демократичної журналістики, ба, навіть віра в існування свободи слова або істини як такої, була остаточно підірвана.

Натомість з'явилась і розвинулась віра в те, що медіа є таким самим бізнесом, як і будь-який інший, а якість медійного продукту визначається не дотриманням об'єктивних професійних стандартів, а лишень рейтинговими показниками та мірою задоволення потреб власника чи «головного глядача». Ця концепція, де немає місця ідеї соціальної відповідальності ЗМІ перед суспільством, яка є наріжним каменем розуміння ролі ЗМІ як одного з найважливіших інструментів демократії, зумовлює й інші метаморфози вітчизняної журналістики: шоуїзацію, тяжіння до інфотейнменту, зникнення майданчиків для вільних дискусій (закриття ток-шоу та гостьових студій, відлучення від ефіру незалежних експертів), розвиток ерзац-розслідувань, які насправді нічого не розслідують, і квазіаналітики, яка нічого не аналізує.

Моральну корупцію супроводжував відхід із професії моральних авторитетів-журналістів, які заслужили повагу свого покоління, були зразком для наслідування, з якими мусили рахуватись політики й медіавласники. Дехто з цих людей спробував конвертувати свій авторитет і популярність в електоральну підтримку, пішовши в політику, дехто, не зумівши вчасно зіскочити з «помаранчевої» хвилі, став пропагандистом, однак більшість просто знецінилась в очах нового цинічного покоління, залишаючись при своїх ідеалах, що сприймаються як анахронічні та невідповідні до прагматичних викликів сучасності.

Новітній альянс влади і олігархічних ЗМІ народився в ніч після другого туру президентських виборів, коли власники провідних телехолдингів, прибувши до штабу Віктора Януковича, разом із квітами принесли у дар переможцеві лояльність свого медіаресурсу. Одначе журналістику з порожніми очима, придатну до використання й готову бути використаною тим, на кого вкаже перст власника, було створено саме за Ющенка. Місце технології замовних матеріалів, яка забезпечувала нехай не повноцінний, але хоча б якийсь політичний плюралізм, даючи доступ до медіаресурсу всім платоспроможним, зайняв політичний диктат - жорстке підпорядкування редакційної політики ЗМІ неконкретним, ніким офіційно не сформульованим, але від цього не менш реальним інтересам влади. Остання вже не мусить витрачати зусилля на укладання темників: медіаменеджери, отримавши відповідні вказівки від своїх роботодавців, самі зазирають їй до рота, вловлюючи найменші натяки або вигадуючи власні маніпуляції для захисту її інтересів. Цензура в стилі «здогадайся сам» накладає на редакторів і журналістів значно більші обмеження, аніж навіть деталізовані вказівки з Банкової. Хоча й без них не обходиться - група російського політтехнолога Ігоря Шувалова, наближена до Сергія Льовочкіна, нинішнього глави Адміністрації президента Януковича, фактично напряму керує інформаційною політикою «Інтера» та Першого національного.

Таким чином, за десять років, двічі змінивши персоналії, але не змінившись у своїй сутності, українська влада замкнула коло відносин із журналістикою, здобувши майже цілковиту перемогу в своїй боротьбі за комфорт, недоторканність, безпеку і самозбереження. За цей час, головно завдяки розвитку інтернету, можливостей донесення правдивої та адекватної інформації до аудиторії у журналістів побільшало. Тепер проблема лише в тих, хто цю інформацію доноситиме - адже ентузіазм, віра в ідеали та бажання працювати чесно й професійно дедалі частіше сприймаються в журналістському середовищі або як позерство й самопіар, або як наївний ідеалізм.

Змінити людські душі, позбавити віри ‑ значно важче, ніж закрити або запустити телеканал, забрати чи віддати ліцензію, вилучити газетний тираж або навіть фізично знищити неслухняного журналіста. Але разом із тим, намагаючись знищити повноцінну журналістику, влада не має що запропонувати взамін - хіба що порожні пропагандистські меседжі та обіцянки, які лопаються, мов мильні бульбашки, і тому подібне позитивне навіювання, яке безсиле у змаганні із правдою. Тому боротьба триває.

Ілюстрація - perec.in.ua