- Олю, для Тебе журналістика - це ремесло чи професія? 

- Це спадковість (усміхається). Зараз журналістика перетворилась на ремесло. Був час, коли вона була професією, але зараз не зовсім ті часи. Доки є  замовні політичні чи комерційні репортажі, сюжети, статті, так звана «джинса», доти журналістика буде ремеслом.

 

- Як вважаєш, де закінчується творчість і починається сама професія? 

- Професія і творчість — це єдині речі, вони нероздільні. Роздільні є професія і заробітчанство. Заробітчанство починається в той момент, коли тобі дають першу гривню або дають замовлення і ти розумієш, що це комерційно, що ти повинна писати на чиєсь благо, тому що за це проплачено через комерційний відділ і так далі. Немає жодного журналіста в Україні, який цим не займається чи не займався. Тому немає жодного журналіста, який є незалежним. Те, що є зараз — це в багатьох випадках заробітчанство і догоджання. Через те, що більшість медіа належать людям політики чи бізнесу.

 

- Зараз це є, але не так поширено, як кілька років тому. Хоча і зустрічаєш журналістів з інших професій на кожному кроці, прорватися їм значно складніше, ніж випускникам журналістики. Перше, що питають при працевлаштуванні, -  чи є досвід. Людині, яка не закінчувала факультет журналістики і просто намагається прийти в цю професію, треба бути значно мудрішою і обдарованішою. Ще кілька років тому це було достатньо просто, щоб людина мала бажання і була мислячою, їй легко було ввійти в журналістику. Зараз багато важить коло спілкування, практичні навички. Ти вчишся в якомусь виші, ходиш на практики. Там здобуваєш якесь коло спілкувань, в подальшому з його допомогою отримуєш роботу, тобто ти вже є в колії. Якщо ти людина, яка не вчиться на журналістиці і не є професійним журналістом і не є маєш такого кола спілкування, тобі це значно тяжче здобути. Люди, які прориваються у журналістику, не будучи журналістами, є звичайно обдарованішими, розумнішими, але водночас вони є часто свідченням того, що занизили планку на факультетах журналістики. Очевидно, якби були відповідні вимоги і рівень викладання, випускники факультету не залишалися б так масово без роботи, поступаючись випускникам непрофільних факультетів.

 

- Не знаю, якось мовчки так. В мене в сім'ї журналістика — це традиція. Це не було чимось дивожним, а скоріш нормальним. Мама працювала на обласному радіо. Тато в різних газетах. Перші спроби були власне у мами на радіо, коли я ще в 4-му класі вчилася, потім тато запропонував щось в газету “писнути”, а крім того були стінгазети в школі. В дитинстві я традиційно мріяла  стати вчителем, космонавтом, продавцем морозива, але росла і фантазії змінювалися.  Потім була фантазія стати лікарем, яка вперлася в наші економічні реалії - просто ніхто б ніякими грішми не потягнув той виш, та й в деяких точних науках я «плавала». А журналістика — це було те, що я вміла, хотіла, знала. Це не був вибір професії, а скоріше природне продовження того, чим я займалася і на що була налаштована.

 

 

- Так.

 

- Все. Сам факультет журналістики Львівського державного університету, на жаль, мені мало дав у професійному плані. Зате дав коло спілкування — це є дуже важливо. Бо як не крутишся в ньому, тобі і важко роботу знайти,  і зрозуміти, що навколо відбувається, і зрозуміти вимоги сучасних медіа, якщо крутишся в колі — це вже простіше. Але якщо брати якість, професійні знання, мені це дали на початках батьки, тобто в основному тато дав, він був практикуючим журналістом, і потім — це вже тренінги, які, на жаль, не мали жодного стосунку до університету.

 

- Школа журналістики на Погулянці існує, так (сміється). Школа української  журналістики існує, деколи вмирає, деколи народжується. Вона дуже цікава. В нас дуже класні журналісти, але... повертаючись до першого питання. Люди вміють писати, в них є свій стиль, вони знають як це зробити. Але от приходить журналіст на роботу, а там є генеральний директор, а ще є власник. Цей власник є переважно або при владі, або при бізнесі, йому треба відстоювати свої інтереси. І журналіст, роблячи перший крок, наштовхується на конкретні вимоги, табу і «побажання». Легше, якщо він пише про культуру, хоча і там буває. Є дуже мало тем, в яких ти можеш проявити себе, як журналіст. Здебільшого, якщо ти починає писати про те, що довкола, ти вже впираєшся в інтереси свого власника. Тому школа журналістики в завмерлому стані. Українська журналістика почала яскраво розвиватися після зникнення Гонгадзе. Він дав великий поштовх до розвитку журналістики. Не йдеться тільки про свободу слова. Це був такий поштовх, який розбудив, протверезив, розізлив, змусив людей відкрити роти і забути про те, що в них є власники, зарплати і все решта.

 

- Тоді це зоряна хвороба. Це означає, що вони надто зазнані, або не впевнені в собі і бояться ділитись своїм досвідом. Бо якщо в людини є досвід,  якщо вона вболіває за те, щоб була ота українська журналістика, за те, щоб навколо працювали нормальні люди, - вона буде брати в силу своїх можливостей і вільного часу хоч одного-двох початківців і буде їм хоч щось розповідати для того, щоб ці люди ставали професіоналами. Якщо ця людина має певні комплекси, зоряну хворобу, лінь - вона буде ходити і казати: “Ой, нема взагалі журналістів, немає професіоналів. Я один звізда”. А де мають навчитися ці журналісти — невідомо. На жаль, є зараз така ситуація, коли багато хто не хоче вчити новачків в силу браку часу чи щоб не створювати собі конкуренцію.

 

- Перш за все я розповідаю їм, що таке радіо. Чим відрізняються новини на радіо від новин на телебаченні, який формат новин на радіо «Люкс», яка тривалість репортажів, яка тривалість синхронів, як тему гарно подати в кількох випусках новин і дійти до фінального репортажу, як випуски новин впродовж дня поєднати і зацікавити слухача.

 

- Вона означає, що журналіст, сидячи в Інтернеті, не може щось “накопати” теоретично. Він повинен піти і знайти, але зараз вже журналіста не ноги годують, а Інтернет, телефони, факс. Є багато всіляких моментів. Прес-служби годують. Хоча справжнього журналіста годують ноги, і ще язик. Ти маєш багато ходити, спілкуватися і тоді ти можеш зробити щось своє. Бо, сидячи в Інтернеті з телефоном, ти будеш тільки переосмислювати чужі думки, подавати їх, а не свої.

 

- Зараз я з освітою журналістів стикаюсь тільки з практикантами. З того, що я зараз бачу, можу зробити висновок, що освіта журналіста зараз є набагато якісніша, ніж в ті часи, коли я вчилася. База в університеті була гірша, застаріліші методи і основи того, що нам викладали. Коли зараз приходять практиканти, вони принаймні мають зелене поняття про те, чим повинні займатися. Бо колись, коли приходили практиканти, то вперше бачили мікрофон, студію, розуміли, що таке рівень звуку і все решта. Викладання стало якіснішим, але воно далеко не на тому рівні, на якому би мало бути. Журналістам в університеті більше викладають предметів для галочки, ніж предметів, які б змусили їх мислити і ставати власне журналістами. Намагаються зробити з них людей, які знають всього потроху, а не людей мислячих, які би відстоювали свою думку.

 

- Журналіст, коли починає працювати, має бути універсалом, тобто він має спробувати все, щоб зробити свій вибір. Спеціалізація, думаю, повинна приходити після деякого досвіду, бо коли робиш вибір, не маючи практики... часто так роблять в університеті на спеціалізації. Мені подобається “тєлік” чи радіо — я піду на кафедру радіомовлення і телебачення. Вона там вчиться, пише задовгі тексти, важко підбирає картинку — це означає, що їй треба спробувати себе в газеті, можливо, там би їй було краще. Тому в університеті треба пробувати і зробити осмислений вибір. Хоча, якщо говорити про тематичну спеціалізацію, то тут журналіст має бути вузькопрофільним, а не писати сьогодні про економіку, завтра про спорт, а потім про культуру. Він має удосконалюватися в своїй темі, не забуваючи цікавитися іншими для загального розвитку.

- Доцільно. Це ще не вивчено. Це ще мало хто знає. Це дуже відчувається, коли читаєш якийсь текст. В інтернеті має бути все гармонійно, картинка, текст. Я цього не знаю, ті, хто зараз закінчують навчання, теж не знають. Вони змушені здобувати знання на тренінгах, за які потрібно платити гроші деінде і невідомо, чому вони закінчували університет, якщо вони не можуть працювати в інтернет-журналістиці.

 

- Що скажеш про рівень розвитку радіо в Україні? 

- Нижче плінтуса. Насправді радіо перестало інтенсивно розвиватися, коли  на ньому почали заробляти гроші за простою схемою. Середньостатистична музика, середньостатистичні новини, ранкове шоу, денна програма, вечірня програма, хіт-парад, багато реклами і все добре. Навіщо ускладнювати собі життя. Але це мені нагадує затишшя перед бурею, рано чи пізно таки доведеться рухатися і в Києві це вже починається. 

 

- Є комерційна схема, в котру входить власник. Він формує команду і вимагає від неї заробити гроші. Є універсальна комерційна схема, яка заробляє гроші. Вони “течуть” і всі щасливі. Для того, щоб радіо було якісним, треба, аби власники захотіли заробляти трохи менше грошей і дали трохи часу для розвитку радіо. В нас радіостанції не шукають свого слухача, вони намагаються бути універсальними. Крутять все для всіх в різних стилях. Нішевих радіостанцій одиниці.

- Насправді над цим треба багато думати.

 

- Приблизно. Кожна людина має певні смаки. Я б ставила ту музику, яка  мені подобається, 90% новин не давала, бо це мені не цікаво, бо це я ж власник, можу таке робити. Але усвідомлю, що якщо буде таке радіо, то його слухати буду тільки я.

- Музи - це люди, з якими я спілкуюсь. Бо було на попередніх роботах більше не муз, а медуз, і тоді важко працювати, але коли важко, потрібно йти і шукати щось, де легше працювати. Все відіграє роль: керівництво, робочий стіл, технічне забезпечення, зарплата, але люди найбільше.

 

- Вільний час, як це не банально, проводжу з друзями і особливо з найкращим другом – моїм сином. Займаюся в цей час всім, до чого тягне саме в цей момент: можу на пиво піти, можу в музей, можу на концерт. Найкраще, звичайно, в гори поїхати.

 

- “Сегодня”, “Дело”, “Кореспондент”, “24”, “Новий”, “IСTV”, „НТН”.

 

- На даному етапі він хоче малювати комікси. Я хочу, щоб він робив те, що йому хочеться. У мене немає гіперманії, щоб продовжувалася журналістська династія.

 

- А що б Ти побажала студентам-журналістам? 

- Мати пам'ять, щоб зорі в лобі не запалювались, бо коли зірка не запалюється, залишається місце,  яке наповнюється знаннями і досвідом.