Кінорежисер Майкл Роу: Українці лякалися

30 Жовтня 2010
29019
30 Жовтня 2010
13:23

Кінорежисер Майкл Роу: Українці лякалися

29019
Як австралійський сценарист опинився в Мексиці й отримав «Золоту камеру» на Каннському кінофестивалі
Кінорежисер Майкл Роу: Українці лякалися

ого картина «Високосний рік» (Ano Besiesto) здобула на цьогорічному Каннському кінофестивалі нагороду як найкращий дебют в ігровому кіно. На фестивалі «Молодість» ця конкурсна робота наразі здобула неформальний титул найпровокативнішої та найбільш обговорюваної. А говорити є про що: це історія самотньої 25-річної мексиканської журналістки з усіма подробицями її інтимного життя: від епіляції у душі до сцен садо-мазосексу й натяків на зґвалтування батьком. Все без купюр і статичним планом. Звідки в австралійського сценариста виникла ця мексиканська драма, як він сам пережив п'ять років суспільної ізоляції і що йому дали Канни - в ексклюзивному інтерв'ю для «УМ».

 

 

Каннська відзнака як захист від цензури

 

-  Представляючи фільм тут, у Києві, ви сказали, що вкладали в нього конкретну ідею. Проте кожен глядач винесе з показу свої враження. Який посил все ж був від вас?

- Я хотів дослідити людську самотність, те, як емоційно людина переживає цей стан, як вона намагається залучити при цьому інших у свій світ. Цей фільм розділяє аудиторію. Я бачу, що він подобається багатьом людям тут, проте були й такі, що залишали залу, оскільки вони лякалися відвертості на екрані.

 

- Так, у фільмі багато сцен сексу й оголених тіл. Для України таке кіно на великому екрані - дикість. Невже це нормально в Мексиці?

- Ні. Але це був єдино можливий шлях розказати дану історію правдиво. Спочатку я думав, що продюсуватиму цю картину сам, тому написав сценарій так, як хотів. Якби я спочатку збирався працювати з мексиканськими продюсерами, гадаю, я би написав іншу історію. Але мені пощастило знайти 25-річних хлопців, які шукали недорогий фільм для свого першого проекту. І я не стикався із цензурою в Мексиці - можливо, це заслуга Каннської відзнаки, бо не думаю, що, якби картина отримала приз маловідомого місцевого фестивалю, все було б так просто.

 

- Наскільки я зрозуміла, головну героїню зґвалтував батько, коли їй було 12. І тому вона вирішила піти із життя у річницю його смерті?

- Рішення померти не було наслідком зґвалтування у 12-річному віці: я думаю, впродовж довгого часу у неї був зв'язок із батьком, поки він не помер. Але це накладається на важку депресію й чотири роки життя без батька.

 

Щоб вибрати виконавицю головної ролі, я зустрівся із 40 актрисами. Моніка дель Кармен була 35-ю: після її прослуховування я мусив залишити кімнату, бо вона мене вразила до сліз. Моніка працювала у дитячому театрі й мала лише епізодичну роль у кіно. За мексиканськими мірками, вона не гарна, бо має яскраво виражену етнічну зовнішність: як правило, такі жінки в мексиканському кіно грають служниць чи повій. І коли я дав їй почитати сценарій і запитав, чи погодиться вона на головну роль, Моніка довго вагалася. Вона радилася зі своїм хлопцем, з мамою, з подругами-феміністками. Але її мама, яка із глухого села, сказала: «Якщо вже ти переїхала в Мехіко й вирішила чогось досягнути, то маєш це зробити».

 

- Звідки ви взяли цю історію?

- Думаю, що інцест між батьком і донькою не такий уже й рідкісний випадок. Я знав кількох людей, що пройшли через це. Так виникла ця історія - я ж письменник.

 

Досвід самотності

 

- Наскільки важко у Мексиці для новачків відзняти картину?

- Думаю, це важко будь-де у світі. Взагалі-то я сценарист і ніколи не хотів знімати. Я закінчив школу сценаристів досить пізно, коли мені було 37 років. І протягом семи років намагався зняти фільм за своїм сценарієм: за цей час було три продюсери, чотири режисери, але нічого не виходило. І я дуже переживав, що мені скоро сорок, а я ще нічого не зняв. Тоді я сказав собі: «Гей, це ж не так і важко зняти фільм! Я бачив, як люди це роблять». І я купив дві книги з режисури, вивчив їх. Купив камеру. Написав сценарій - про двох людей, які весь час перебувають в одній кімнаті, тому що не мав грошей для більшої кількості локацій. І збирався сам його продюсувати. Але потім у мене вкрали обладнання, і я знайшов мексиканських продюсерів. Мені пощастило, що на одному кіноринку наш проект помітила французька компанія Pyramide International, вони погодилися фінансувати проект і подали його на Каннський фестиваль.

 

- А як ви потрапили у Мексику?

- Це довга історія, пов'язана із пошуками себе. Із самого дитинства я писав вірші. Але коли у 22 роки прочитав Томаса Еліота, то усвідомив, що ніколи не напишу краще за нього. Так я розпрощався з поезією і почав писати театральні п'єси, навіть виграв кілька конкурсів. Опісля мені якось замовили написати лібретто для опери - це мені так полестило, що я погодився. Але з'ясувалося, що це проект для телебачення - для мене це було жахливо, але напряму відмовити я не міг. Тому купив квитки до Мексики. Туди я прибув фактично без грошей, і мав почати все знову, я не знав іспанської, не мав друзів. Так я провів п'ять років - живучи сам у зйомних маленьких кімнатках у величезнову місті з населенням 23 мільйони. Це було парадоксально, але це був неймовірний досвід самотності.

 

- Після Канн ви, напевно, почали отримувати багато пропозицій про співпрацю?

- Так, тепер у мене чотири продюсери й три сценарії - перший про страх обов'язку, інший - про розлучення, а третій - ще в голові (усміхається. - Ред.). Думаю, наступний фільм буду знімати наступного року.

 

- Чому ви прийняли запрошення взяти участь у київському фестивалі «Молодість»?

- Тому що мені було неймовірно цікаво: «Україна? Що там? Як там?». Я чув про неї, але для мене вона була такою ж екзотичною, як для вас, певно, Нікарагуа, що для мене просто сусідня країна. Але мушу сказати, що Київ дуже гарне місто! Коли я піднявся на дзвінницю Святої Софії й побачив цю архітектуру, ці дахи, то подумав, що це - найгарніше місто, яке я бачив.

 

- Краще за європейські міста?!

- Для мене так. Тут неймовірне змішання стилів. Мені подобається ця архітектура й співіснування різних стилів поруч.

 

Наталя Дмитренко, «Україна молода»

Фото - «Україна молода»

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Наталя Дмитренко, «Україна молода» Фото - «Україна молода»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
29019
Читайте також
29.10.2010 23:47
Катерина Константинова, «Дзеркало тижня»
36 045
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду