«Українська правда» завершує публікацію розмов із письменниками на Форумі видавців у Львові, під час яких вони давали відповіді на запитання наших інтернет-користувачів. На останок - розмова, що, нарешті, є абсолютно вільною від політики.

Світлану Пиркало багато питали про її книжки, про роботу в Лондоні на BBC. Окремо вона розповіла про цьогорічних номінантів на премію «Книжка року», куратором якої вона є вже кілька років.

Допитливий: Що Ви тримаєте в роті на фото?

- У роті на фото я тримаю дужку окулярів, приблизно отак (показує). Це фото дуже старе, я не знаю, де ви його викопали, але це брати Капранови мене знімали на одне з видань «Зеленої Маргарити», страшно сказати, в якому році...

Катро: Світлано, коли очікувати на вашу нову книжку? Вже кортить почитати щось новеньке від Пиркало. p.s. Дякую вам за «Зелену Маргариту», «Не думай про червоне»! Ці книжки дещо перевернули погляд на життя :)

- Боже, який жах! Я дуже перепрошую цього слухача за те, що я так вплинула на його життя, чи її. От я зараз скажу вам, що напишу наступного року, а потім не напишу - буде соромно, що збрехала. Не можу сказати. Але я, звичайно, засиділася, пишучи колонки, і такі плани є.

О, тут якраз було запитання. Павлуша: Які ваші творчі плани?

- Творчі плани - ну, що? Будуть ідеї, то будемо книжки писати. Але ідеї - це теж така штука, що вона не щодня приходить, а ще коли ти колонки пишеш постійно, то ясно, що... ну, і в нашому віці... у мене ж уяви немає насправді, і всі, знайомі з моєю творчістю, давно зрозуміли, що фантазії в мене небагато.

Тому я щось роблю, а потім про це все пишу, мені так легше. Я витворяю щось, а потім це все описую в творах. Тому от я ніби навитворяла вже, треба просто це все описати. Як тільки з'явиться сила просто сісти і писати, так зразу й зробимо.

Cтарый фарцовщик: Чем бы вы занимались в СССР ? Варианты для ответа: а) сидела бы серой мышкой в какой-нибудь редакции; б) делала бы все мыслимое и немыслимое, чтобы отсюда «свалить»; в) стала бы диссиденткой, втихарика перепечатывая на редакционной машинке «запрещенку»; г) прифарцовывала бы втихарика, одется ж как-то надо???

- Мені запитання дуже сподобалось. Я думаю, що робила би всі ці чотири речі в різному ступені, і причому, напевно, що я сиділа б у Полтаві і працювала б у газеті «Комсомолець Полтавщини» і намагалася б звалити тільки з Полтави, і це було б ще важче. Ну, думаю, все вище перераховане, напевно, б я робила. Дуже гарне було питання.

Ольга: Світлано, Ви досі вважаєте, що паста з чорнилом каракатиці - це найсмачніша їжа у вашому житті?

- Це смачно. Але так я вже не вважаю, напевно.

Питання з зали: Де Ви найбільше любите проводити час? Де Вас можна зустріти?

- Та на роботі, де ж. Ну, по дорозі на неї, з неї. А якщо не на роботі... Ну, в оперу я часто ходжу, на всякі концерти. В оперу я, напевно, ходжу частіше, ніж у кіно.

Іноді виходжу з друзями. У нас біля роботи є гарний паб, який відбудували 1666 року. Він перед цим існував, потім він у пожежі згорів, потім його відбудували, і там, кажуть, радянські шпигуни один одному записочки лишали між камінням. Ми туди ходимо іноді, атмосферою насолоджуємося.

Русланка: Я прочитала «Зелену Маргариту» і пам'ятаю, так реготала, що люди на вулиці голови задирали. А як прочитала «Не думай про червоне» то вже не реготала. А як прочитала «Кухню», то розридалась.

Усе чекала, що напишете щось таке саме, а кожна нова книжка була як какашка в золотій обгортці. Скажіть - а ви напишете ще таку веселу, класну, життєрадісну книжку, як «Маргарита»?

- Я, звичайно, прикро вражена, що моя книжка про кулінарні подорожі так якось нагадала какашку цій читачці... Це, блін, удар, по моїй гордості, але насправді в кожного своє сприйняття.

Ця книжка - не художня, це збірка есеїв. Ясно, що вона інша. Я не можу сказати, що я соромлюсь її, що вона чимось гірша - вона просто інша. Вона справді без надриву, душевного, хоча і з надривом, але таким, мінімальним, над каракатицею: я там їм каракатицю десь, і в мене міні-надрив стається в голові - я його описую.

Але в ній є дуже багато і смішних моментів. Ясно, що люди чекали якоїсь белетристики, роману, а я тут написала есеї про те, як я хаваю і мені смачно. Ну, і з цим завжди такі проблеми виникають.

Тобто, я сиджу і описую, як я хаваю устриці десь там у Франції... Але ж я не описую, як цілий місяць не п'ю кави, щоб зекономити гроші на квиток - усі ці моменти, що воно, насправді, недешево і для мене, і що все одно це якась мрія, якої ти довго досягаєш... Але я ж цього не описую і виглядає так, що от Пиркало зажралася, сидить у Лондоні, на устриці їздить у Париж, от сволоч. Ну, розумієте.

Але я, насправді, цього певною мірою і прагнула, тому що я по собі знаю, що почитати щось таке і поненавидіти когось трохи, хто описує, як йому смачно - це певний катарсис.

Я зараз теж читаю ресторанну критику в лондонських газетах - він сидить, їсть, він смакує тою ягнятиною в винному соусі з каштанами чи фазаном - і думаю: от якийсь... А потім закриваєш газету - і приємно на душі.

Але «Кухня егоїста» багатьом, до речі, сподобалася, і, думаю, щиро. Мені пишуть абсолютно ліві люди на Фейсбуку, що їм сподобалося. Її продалося 5 тисяч накладу. А «Зеленої Маргарити» продалося, може, 3 тисячі, якщо не бреше видавець.

У неї було три видавці - «Смолоскип» видав тисячу, Капранови тисячу, якщо не більше, і потім ще «Факт» тисячу. То, власне, як купують, так і пишемо. От такий от парадокс.

Ніби «Зелена Маргарита» смішна була і народу сподобалась, а от якось... Але з іншого боку, мої книжки вже всі давно розпродані, понад півроку їх нема в книгарнях, тому я такий віртуальний письменник, культовий, який нібито є, а нібито і нема...

Коли від Вас чекати книжку косметичних рецептів?

- Я не збираюся писати книжку косметичних рецептів, бо я нічого про це не знаю. От устриці я регулярно їм, так само, як і все інше, а от косметичні рецепти - я не знаю, що в них писати.

У нас прийнято вважати, що все це жіноче, ця кухня, ця якась косметика, оці жінки, оця фігня якась низькопробна - воно все якось зневажливо лунає. Мене навіть якось на конкурсі «Книжка року» двічі запитували: «А що це ви жіноче вибрали»? Ну так і що? А чого чоловіче вибирать? Чому жіноче - це погано? Що, жінки не той самий ринок?

Чому трилери про космос, стрілялки, блакитна кров інопланетян - то це нормально, бо це чоловіче, а щось там про любов - то це вже погано, бо це жіноче. Я вважаю, що це неправильно. Тому, як будуть такі питання далі надходити, то напишу книжку косметичних рецептів спеціально для того, щоб вкурвити того слухача.

Два питання, по суті, про одне: Траєщина: Дєвушка, а тєлєфончик можна попросить? І друге: Тинто Брасс: Когда будет ваша эротическая фотосессия?

- Коли я починала писати колонки в «Газету по-українськи» і в журнал «Главред», що мене вразило - це кількість подібного роду коментарів, їх просто завжди була маса.

Навіть коли тема колонки була абсолютно безвідносна до якоїсь еротики, до статевих стосунків, до жодної романтики, воно могло бути про якусь там тополю, яку я згадую з дитинства, - і от ці двоє чуваків, очевидно, не оці конкретні двоє, але їх насправді багато: «Дєвушка, а можно Ваш тєлєфончік?» або: «Прієзжайтє в Полтаву, я Вас там сдєлаю», і тому подібне.

А ти залиш свій телефончик. Воно ж то свій телефончик не залишило, правильно? Написало. Залиш ти свій телефончик, тоді подивимся.

То еротичної фотосесії поки що не чекати?

- А нащо? Я думаю, що українська література забезпечена і без мене еротичними фотосесіями, Зрозумійте мене правильно, не те що є там щось приховувати, все нормально, але, ну, я думаю, що ця ніша вже закрита, і я деяких інших письменниць з неї витягати не збираюсь, вони там на своєму місці.

Хоча могли б.

- Ну, знаєте, не будем...

Питання з зали: Світлано, Ваша книжка «Зелена Маргарита» була першою книжкою сучасної української літератури, яку я взагалі в житті купила. Я її уважно прочитала, прочитала критику про неї, дізналася, що от зелена Маргарита тому, що авторка теж зелена.

Потім була наступна книжка, з критики я дізналася, що от, авторка поспіла. А на третій книжці цього вже якось не було. Як Вам вдалося відвернути увагу критиків від таких овочевих асоціацій?

- Цікаве питання, до речі, да. Не знаю. На третю книгу особливо таких рецензій і не було, оскільки книга - ніби не белетристика, не художня, то вони були без таких метафор, без претензій.

Я думала, як напишу третю книжку, то теж якийсь там колір вставлю, а тут з'ясувалося, що Орхан Памук скрізь кольори вставляє. І тепер, якщо я назву щось там ще якимось кольором, то, розумієте, всі скажуть, що я під Орхана Памука закосила, мені це не сподобається.

А те, що я зелена, - ну, це, очевидно, означало якийсь вік мій юний, мені тоді було щось 24 роки? Чи 23 навіть, коли книжка вийшла. Я її коли перечитую, мені смішно! Я, чесно кажучи, вголос сама регочу, без зайвої скромності скажу.

Але чогось там, все-таки, бракує, як і у всіх авторів, настає такий момент, що так, як раніше, писати ти вже ніби не хочеш, а чи можеш по-іншому - оце ще питання.

Мені здається, що на цьому етапі кілька наших авторів, принаймні один з найвідоміших українських авторів, як після нових, так і після своїх старих творів, досі в пошуках голосу.

Багато хто каже, що з ранніми творами в них якісь складні стосунки, чи навпаки там приємні стосунки... так само і в мене. Чи буде якийсь голос якогось середнього віку? Я думаю, що буде, але я його ще поки що випрацьовую...

Повна: А які чоловіки були кращі - «гарні» чи «повні» і на якій групі Ви зупинились?

Це питання поставлено через те, що спершу на «Українській правді» вивісили мою дещо застарілу біографію, де було написано, що я зустрічалася і з гарними чоловіками, і з повними відморозками... І оце питання, очевидно, про те, які були кращі? Гарні чоловіки чи повні відморозки?

Я думаю, що ... чесно кажучи, і у тих, і у тих є свої переваги... У гарних є переваги в тому, що вони гарні - якби і з ними гарно, хоч іноді нудно. А повні відморозки - у них та перевага, що про них цікаво писати. Я думаю, що ви знаєте всі, що я маю на увазі.

Вупі голдберг: Як почуваєтеся, коли приїжджаєте до України? Калчєр шок доставляє? Що найбільше дратує і що подобається в країні, де народився і виріс, а тепер спостерігаєш за нею здалеку?

- Так, культурний шок є, тому що я вже близько 9-ти років живу в Лондоні і ясно, що звикаєш до деяких речей, бо Лондон від Києва відрізняється так само, як він відрізняється від Парижа, чи від Нью-Йорка, чи Маямі.

Кожне місто окремо і це не тому, що Україна якась унікально дивна... чи ще щось... а просто у всього є свої якісь характеристики.

Найбільше в Україні дивують туалети, тому що вони якось впадають в очі... Ні, очі - це, здається, не той орган, в який вони впадають... По носу б'ють найбільше туалети, от.

Ясно, що ти в Україні за три дні звикаєш, і це вже не дивує. Але тільки коли в Борисполі приземляєшся, то от якось зразу (вдихає).... оце я б змінила, якби могла.

А цього разу, коли я приїхала, що мене здивувало - що в Києві на вокзалі не валялися п'яні бомжі, ніхто не пив пиво на пероні, і пиво не продавалося у вагоні-ресторані поїзда.

Я їхала трускавецьким поїздом. Там нема вагона-ресторана, там ніхто пива не п'є, ніхто не їсть курку, ніхто не розмовляє за життя, ніхто не курить у тамбурі, я не була впевнена, в яку країну я потрапила, це мене просто шокувало...

Чому я їхала цим поїздом? Бо думала: буде вагон-ресторан, у ньому сидять митці ... і от вони будуть там пить коньяк з горла і говорити про мистецтво і за життя. Я подумала - от я і надихнуся, значить, цією атмосферою.

Заходжу я в поїзд, а там ніяких митців, усі митці сплять, хоча я знаю, що вони там були, але... вони всі пішли спати рано, бо там робити нема що - ніхто не курить, не смердить цигарками, ніхто п'яний не волає пісень в тамбурі...

Тобто це, звичайно, прекрасно, але це мене трошки здивувало, бо як це все можна так швидко змінити за такий короткий час... Коли я минулого разу їхала до Львова, то це все було.

А, ще про культурний шок, коли мені хтось наступає на ногу в київському метро, і я кажу ВИБАЧТЕ, то люди від мене трошечки сахаються, бо вони починають думати, що в мене непорядок з головою. І це, насправді, добре, бо тоді більше місця навколо мене. Це погана лондонська звичка.

Чесно кажучи, те, що я в Києві в метро їжджу, це теж лондонська звичка, і багато моїх друзів, коли я приїжджаю, запитують: «Ну як? Як метро в Києві?». Кажу: ви ж тут живете, чого ж ви мене питаєте? «А шо, ми в метро їздимо, чи шо?». От буржуї!

А я вже набралася таких ідей, що громадський транспорт допомагає планеті, екологічно він чистіший... їздити на таксі - це гірше, це забруднює планету, я їжджу на метро, щоб, значить, таким чином планеті допомогти. Це якось важко іноді пояснити...

Де вам легше дихається: в Україні чи в Британії?

- Звісно, тут і там життя дуже різне, там нема такого відчаю, який є в Україні. Якась напруга: «Боже, куди ж усе котиться? Та що ж це воно буде?». Якийсь такий депресивний підтон. І, з одного боку, це ніби не дуже добре, але з іншого боку, в Україні завжди стільки історій всяких.

Я приїжджаю на тиждень - я бачу стільки всього..! Навіть як в маршрутці проїдешся з Києва до Полтави, і там наслухаєшся якогось народу, надивишся цього телевізора, якогось радіо «Шансон» наслухаєшся, і в тебе вже стільки думок - просто голову розпирає. В Лондоні такого нема, якщо чесно.

Коли ви до України потрапляєте, ви найбільше часу в Полтаві проводите?

- Ні, я в Києві найбільше часу проводжу. Бо я якщо я приїжджаю у відрядження, то до Києва, тому що там наш київський офіс. Але, як правило, я приїжджаю робити «Книжку року ВВС» - тобто, вже кілька років я приїжджаю до Львова, на Форум, а потім у грудні в нас відбувається "Книжка року ВВС» - в Києві.

Ольга: Після публікації вашого інтерв'ю в Perspectives Ukrainiennes у нас питали щодо існування ваших книжок французькою. Наскільки я розумію, відповідь, на жаль, буде негативною? Чи я помиляюся?

- Я не чула про існування моїх книжок французькою. Британська Рада десь півтора року тому видала невеличку підбірку українських прозаїків англійською мовою, там 5 прозаїків. Це єдина публікація, як я знаю, що англійською мовою вийшла. А японською - моя приятелька, Ольга Хоменко, видала кілька оповідань українських - і взяла моє оповідання.

На Вашу думку, конкурс «Книжка року за версією BBC» - яку він займає нішу серед усіх книжкових конкурсів України? От є Костянтина Родика конкурс, є конкурс сайту «Літакцент»...

- Наш конкурс займає найважливіше місце.

Чому?

- От дивіться, як ми працюємо. Ви, можливо, знаєте, як інші конкурси працюють, я розкажу, як ми.

Ми ближче всіх працюємо до Букерівської премії, в тому сенсі, що нам книжки номінують видавці, які знають, що вони видали. Вони почитали це все, добре подумали. Вони на початковому етапі самі роблять цей відбір, тобто, ми не маємо перечитувати все, що вийшло в українській літературі, вони нам подають до трьох книжок.

У нас іще є така умова, що якщо видавництво видало книжку попереднього переможця, то воно може подати її додатково, щоб не вийшло такого, що через кілька років там одні тільки переможці будуть подаватись.

Потім у нас є п'ятеро експертів, ми ці всі книжки перечитуємо, а потім з них відбираємо п'ятірку, а потім і переможця.

У чому наша перевага - в тому, що ми читаємо уже раз відібране, потім ми ще раз відбираємо, і потім у нас є вже одна-єдина книжка, це белетристика, художня література, і вона стає книжкою року.

У Родика є важливий конкурс, я за ним стежу, мені дуже цікаво, що вони там вибирають, часом перетинається, часом ні, але я скажу, що ми не змогли б такого конкурсу робити, тому що там дуже багато категорій і дуже багато експертів.

Мене непокоїть ситуація, коли я не можу особисто проконтролювати, чи експерти читали книжки. Бо якщо вони тих книжок не читають, то нащо той конкурс проводити. Як з цим справляється Костянтин Родик - я не знаю, в нього, очевидно, більший просто організаційний комітет, а наш організаційний комітет складається з мене, і, можливо, там іноді колеги допомагають.

Тому ми зосередилися на дуже вузькому сегменті - белетристика, книжки, видані за останній рік, українською мовою написані, від детектива до дитячих книжок, жанри у нас усі, але це мають бути художні книжки, і не віршовані, а просто проза. Такий наш формат.

Яку ми нішу займаємо? Я думаю, дуже важливу, тому що ми - медіа, ми нагороджуємо одну книжку, це людині завжди легше запам'ятати, бо є ще приз «Кореспондента», і там пару номінацій.

Тобто, це, може, добре з тої точки зору, що більше книжок потрапляє в якісь призери, але з точки зору маркетингу трошки, напевно, складніше, бо їх більше, а в нас одна книжка, і тільки п'ять фіналістів.

На продажі цих книжок чиє звання більше впливає: Родикове, ваше, «Кореспондента»?

- Я думаю, треба питати у видавництв, але видавництва завжди дуже раді, коли вони у нас виграють. Вони кажуть, що впливає.

Я не готова сказати, який більше - чи Родика, чи наш. Я сподіваюся, що наш, бо ми все-таки медіа-організація, і ми маркетуємо, про ці книжки говоримо і в інтернеті, і на радіо, і в нас є конкурс читацьких рецензій, де кожен читач може написати - чи читачка - свою рецензію на одну з книжок довгого списку. Це все з'являється на інтернеті, тобто, воно ніби таке інтерактивне. Але я вважаю, що чим більше премій, тим краще насправді.

Тобто, Ви не відчуваєте, що вони - ваші конкуренти?

- Ні-ні, я думаю, що це взагалі суперово, коли є багато конкурсів, і треба було б ще трошки більше, тому що з наших п'ятірок-фіналістів протягом останніх кількох років, як правило, три можна обрати в переможці. І вибираємо одну: з різних причин, комусь більше сподобалось, комусь менше, це вже суб'єктивний вибір.

Немає об'єктивних критеріїв, щоб порахували кількість патріотизму чи кількість таланту, розділили на кількість сторінок - і оце тобі переможець. Ні, воно все завжди суб'єктивно, це література, але іноді шкода, що якась інша книжка не виграла, бо вона теж достойна.

І тоді, коли «Кореспондент», наприклад, дає премію їй, то ми всі раді, бо і та книжка теж прославилась. Але на продажі це впливає.

Ми надаємо дуже гарну послугу: ми практично весь ринок скануємо і розповідаємо, що ми оце все прочитали, а тепер ось і вам рекомендуємо. І, тим більше, ми це робимо в якійсь персональній манері, наші експерти, як правило, дуже емоційно переймаються всім цим ділом, люблять читати.

У Вас уже була нагода оцінити склад цьогорічного довгого списку, який його рівень порівняно з рівнем минулих років?

- Я думаю, що найвищий. Оскільки була криза, то те, що було написано два роки тому, півтора, воно тоді, можливо, не вийшло, а вийшло зараз.

І мені дуже подобається те, що я бачила. Я кілька книжок читала і вже сиджу і думаю: ну, от кого вибрати? Але це дуже приємний момент, що вже є вибір.

Що ви вже прочитали?

- Я з нових книжок читала, може, десь три. Я читала Забужко і Шкляра. Такі дві сильні книжки не кожного року виходить. А ще люди кажуть, що цього року дуже цікавий Жадан, цікавий Лис, якого я також іще не читала.

Хто у вашому журі найбільш впливова особа?

- Я не знаю, про що ви запитуєте, і не можу вам відповісти. У нас всі експерти важливі, і ми приймаємо рішення демократичним голосуванням.

Нє, ну, реально, ясно, що я читаю всі книжки першою, а потім наполягаю, щоб їх всі прочитали, але, зрештою, ми підбираємо таких членів журі, щоб вони мали гарний смак.

Якщо людина має гарний смак, вона прочитала, вона сказала: ну, от, наприклад, ця дитяча книжка про таких-от чарівних потвор мені сподобалась, а оці чарівні потвори - щось вони якось мене не вперли. От давайте за цих.

Всі ці моменти насправді дуже важливі, власне, за це ми їх і номінуємо, потім сідаємо в гарній ресторації в Києві, з'їдаємо по шматочку сала і вирішуємо, хто «Книга року ВВС».

Питання з зали: Чи не плануєте ви все-таки збільшення кількості номінацій конкурсу?

- Давайте гроші - збільшимо. Дуже просто збільшити, тільки хто за це буде платити - ну, отак, між нами.

Можна збільшити, але, з іншого боку, короткий список також отримує і увагу, і на фінал вони приходять, можуть мати наліпки «П'ятірка року ВВС».

П'ятіркою року теж бути непогано. Як в Англії Букерівський шорт-ліст, короткий список: вони всі там теж отримують величезні продажі, підйом продажів - ясно, що не так, як переможець, але короткий список - це так само важливо.

Питання з зали: Чи проводить ВВС подібні конкурси в інших країнах?

- В англійському ВВС є різні літературні проекти, їх багато. Наприклад, конкурс на краще оповідання. А саме таких конкурсів більше ніде немає.

Кілька питань стосуються того, що слухачам ВВС не подобаються ваші програми, загальний рівень програм на ВВС, мова...

- Цим слухачам я раджу: всі ці зауваження ми залюбки прочитаємо. Зайдіть на наш сайт www.bbc.ua, напишіть нам через форум «зворотній зв'язок», ми їх всіх прочитаємо, якщо є якісь з конкретного приводу зауваження, то теж пишіть.

Я знаю, був один слухач, який запитував, чому я так бекаю-мекаю, коли запитання ставлю. Це питання гарне, на нього відповіді я не знаю, можливо, це тому, що я з Миколою Вереснем занадто довго працювала і набралася в нього його манери? Але мені здається, що Микола Вересень якраз дуже гарно бере інтерв'ю. А бекання-мекання, в принципі, треба позбуватися.

Втім я думаю, що воно не є визначальним. Є людина, яка без бекання-мекання і дуже гладко і чисто ставить запитання, але вона нічого насправді не запитує, і потім їй люди нічого не відповідають. Тобто, думаю, це не головне. Але зрештою, звичайно дякую за критику, будемо намагатися позбуватися пауз і ставити питання чіткіше. Немає кінця дороги досконалості.

Tani4ka: По службі своєї роботи я мушу бути оперативно поінформованою про події в Україні. Чому Ваш сайт настільки повільно працює? Чому матеріали так рідко оновлються?!

- У нас такий принцип. Якщо ти помилився, то ти не перший. Тобто можна, звичайно, стріляти новинами дуже швидко, не перевіривши їх. А наша філософія полягає в тому, що ми маємо бути першими з правильними новинами, тобто, з тим, що насправді сталося. А не з тим, що хтось десь почув. Тому, можливо, це одна з причин.

Василь В.: Коли Українська Служба буде значно реформуватись?

- Ми чекаємо (я думаю, це не є ні для кого таємницею) на оголошення з міністерства закордонних справ Британії, яке фінансує Всесвітню службу, про те, як воно бачить наше майбутнє. Тому десь уже в листопаді, я думаю, буде відомо, яким буде наше майбутнє.

Артем Захарченко, «Українська правда»

Фото - «Українська правда»