Л. Радзіховський позиціює себе як незалежний журналіст. Він - переможець конкурсу російських ЗМІ «Патріот Росії 2009 року». В офіційній «Российской газете» він має свою постійну колонку. Тож його цілком можна вважати патріотом Росії офіційного напряму. О. Венедиктов - головний редактор «Эха Москвы» і власник частини акцій цієї компанії. У цій дискусії він грає роль безкомпромісного опозиціонера. Оскільки відомо, що «Эхо Москвы», як то кажуть, курується «Газпромом», державною організацією, то логічно зауважити, що й Венедиктов є опозиціонером досить умовно, можливо, він просто грає запропоновану роль - складну, але цікаву.

Однак обидва журналісти вступають у люту словесну сутичку один з одним.

Основний постулат, що став головним об'єктом суперечки обох учасників дискусії, свідчив: чесні і вільні вибори в Росії можуть привести до влади нацистів. Пікантна тема - чи не так?

З'ясувавши на самому початку, що нацисти в результаті чесних виборів у Росії не можуть прийти до влади вже тому, що конституція РФ забороняє партії нацистського спрямування, і отже не допускає їхньої участі у виборах, обидва учасники дискусії зійшлися на тому, що може йтися про прихованих нацистів або, швидше за все, про крайніх націоналістів.

Після цього, знову-таки, одностайно обидва учасника дискусії визнали, що нинішній режим ніяких вільних і чесних виборів не допустить, оскільки такі вибори покажуть стрімке падіння авторитету нинішньої влади. Тому чесних і вільних виборів не буде. Після цього в деяких слухачів і читачів блогу «Эхо Москвы», напевно, виникла думка, що в такому випадку вся дискусія, з практичного погляду, абсолютно марна і чимось нагадує мудровані суперечки середньовічних схоластів, і що вона має лише одну мету - продемонструвати, які блискучі дискусії можуть влаштовувати російські інтелектуали. Є, мовляв, і в нас, у Москві, світлі голови й критичні розуми!

І показова дискусія справді вдалася. Інтрига зберігалася до кінця. «Офіційний патріот» Радзіховський, не заперечуючи, що нинішній режим Путіна досить поганий, стверджував, що в результаті вільних і чесних виборів у Росії прийдуть до влади не демократи та ліберали, а політики ще «крутіші», ніж Путін.

Венедиктов же відстоював думку, що крайні націоналісти і взагалі всілякі політичні «бяки», у випадку чесних виборів, Росії не загрожують. На компроміси сперечальники погоджувалися рідко, тому ведучий, час від часу, рознімав «офіційного патріота» і «офіційного опозиціонера», які зчепилися в словесному поєдинку, суворим: «Брейк!»

Не варто наводити всі хитросплетіння і несподівані повороти цього досить тривалого заходу. Варто, однак, зауважити: обидва журналісти - розумні люди, які володіють розвиненими аналітичними здібностями і достатніми знаннями, тому в ході обміну думками кожен із них висловлював твердження, загалом і в цілому, досить грунтовні, і, головне, не характерні для риторики більшості російських ЗМІ, що вважають за краще не ускладнювати собі життя критикою влади.

Ось приблизний зміст цих тверджень.

Лютневу і Жовтневу революції «підготував» своєю реакційною політикою цар Олександр III - особливо політикою пригнічення національних меншин.

Будуючи жорстку унітарну державу в багатонаціональній Росії Путін заводить країну в нову безвихідь.

Нинішній режим сам по собі достатньо націоналістичний, і остерігається він не ще більших націоналістів, а лібералів та демократів.

Для того, щоб у Росії стали можливими вільні та чесні вибори, потрібна політична революція...

І багато іншого в тому ж критичному дусі. Тобто, це були думки розсудливих і знаючих людей...

Зустрічалися, щоправда, і деякі поверхневі твердження та заїжджені пропагандистські фішки. Наприклад, Л. Радзіховський на доказ принципової ненадійності чесних і вільних виборів назвав Німеччину, де Гітлер нібито прийшов до влади саме за допомогою таких виборів. Народ Німеччини на той час, за ствердженням Радзіховського, дозрів для нацистської влади, а державна влада в особі президента Гінденбурга підтримала фюрера. «Натяк» Радзіховського - народ у Росії дозрів для радикальних націоналістів. Подібні аргументи звучать часто у вустах тих, кого не влаштовують вільні й чесні демократичні вибори.

Однак, коли посилаються на німецькі вибори 1933 року в спробах довести ненадійність демократичної системи в принципі, то зазвичай маніпулюють фактами. Це ж саме робить і Радзіховський. Гітлер, не зважаючи на потужну фінансову підтримку «спонсорів» і майстерно проведену агітаційну компанію, отримав на виборах до рейхстагу лише відносну більшість, що було неприємною несподіванкою для нього самого та його прибічників. Несамовитого борця за справу арійської раси можна було, за бажання політичної та економічної еліти, за допомогою тієї ж демократичної системи залишити не при ділі, але правлячий клас добровільно і охоче вручив йому державну владу, оскільки побоювався комуністів, які набували сили, з їхньою воєнізованою організацією «Рот Фронт», і був невдоволений все ще досить впливовими соціал-демократами, які вели планомірний наступ на права капіталу, проте не були здатні зупинити подальше підсилення лівих радикалів. Німецький крупний капітал і значна частина аристократії побачили в Гітлері менше зло, в порівнянні з комуністами або соціал-демократами, і підштовхували його до влади. Окрім цього на нього покладали надії відновити німецький вплив в Європі й у всьому світі. Тим часом, підтримала його на виборах 1933 року лише відносна і притому незначна більшість. Отримавши владу з рук німецької еліти в особі президента країни, Гітлер дуже швидко розвинув свій успіх і «танковою» атакою знищив узагалі будь-яку опозицію. Лише в умовах практичної відсутності легальної опозиції цей політичний дилетант швидко перетворився на професійного фюрера, якого «обожнював увесь німецький народ», і який потім цей же народ увергнув у незліченні лиха. Отже, не варто валити на вільні вибори гріхи тодішнього правлячого класу Німеччини, який не встиг і не побажав у повну міру «демократизуватися» за п'ятнадцятирічний період після скидання кайзера. У цьому конкретному випадку вільні вибори зовсім не винні...

До моменту завершення дискусії були оголошені результати опитування слухачів радіостанції «Эхо Москвы», і явна більшість з них дотримувалася думки, що у випадку проведення вільних і чесних виборів крайні націоналісти до влади в Росії не прийдуть.

Після уважного прочитання матеріалів дискусії виникає запитання - а для чого, власне, все це було затіяне? Чому в путінській Росії з її жорсткою системою придушення опозиції з'явилося газпромівське «Эхо Москвы», що дозволяє собі, час від часу, епатувати московських слухачів випадами проти режиму?

У брежнєвський і постбрежнєвський періоди історії СРСР існувала на московському телебаченні програма «Обозреватели за круглым столом». Два або три оглядачі - без сумніву, розумні та ерудовані знавці своєї справи - обговорювали питання зовнішньої політики Радянського Союзу, обговорювали ввічливо і одностайно, а якщо в чомусь і не погоджувалися один з одним, то лише в нюансах. Якщо один казав, що афганські душмани «негідники», то інший заперечував йому і стверджував, що вони не просто «негідники», а «закінчені виродки». У такому дусі й проходила дискусія щодо будь-якого складного питання.

Досить популярним оглядачем був Олександр Бовін. У нього було дуже розумне обличчя, і інколи він дозволяв собі вольності. У той час, наприклад, коли інші оглядачі стверджували, що південнокорейський пасажирський лайнер, збитий радянським героїчним льотчиком за наказом із Москви, неодмінно потрібно було збивати і нічого тут розводити сентименти, то Бовін заявив, що це, звичайно ж, трагедія. Тоді це здавалося деяким патріотичним громадянам СРСР майже антирадянщиною. Бовін наводив вагомі аргументи, в дискусії допускав репризи, які могли здогадливими і з багатою фантазією слухачами навіть розглядатися як обережна критика ленінської зовнішньої політики СРСР. Дехто вважав його мало не вільнодумцем. Проте загалом і в цілому, будь-яка бесіда політичних оглядачів - у тому числі й за участю «прихованого дисидента» Бовіна - зводилася до одного -твердження «єдино правильного» зовнішньополітичного курсу, що проводиться ленінським політбюро ЦК КПРС. А проводилися подібні бесіди для ідеологічної обробки більш-менш інтелектуально розвинених громадян, яких не могли задовольнити одні лише гасла типу «Да здравствует ленинская внешняя и внутренняя политика ЦК КПСС!». І радянські політичні телеглядачі, до певного часу, загалом справлялися з поставленими перед ними завданнями. Проте в останні роки існування СРСР і в ЗМІ можна було бачити віддзеркалення політичних процесів, що проходили в суспільстві і у владних коридорах. Із розвалом СРСР усі відомі політичні оглядачі того часу якось непомітно зникли з поля зору. Їхніх послуг більше не потребували. Їм на зміну прийшли інші люди.

Радянські «оглядачі за круглим столом» згадалися мені, коли я ознайомився з матеріалами дискусії між Л. Радзіховським і О. Венедиктовим.

«Эхо Москвы» виконує кілька важливих функцій. Воно створює ілюзію свободи слова - хоча б тільки для міста Москви. Москва - це певною мірою осереддя російських інтелектуалів, а з ними - інтелектуалами - не можна вести ідеологічну роботу так само грубо, як із простими трудягами, адже Москва й при комуністах користувалася не лише вищою категорією постачання продуктами харчування і ширвжитком, але й певним правом вільнодумності. У Першопрестольній інколи спокійно друкували й говорили речі, за які в Україні могли затоптати в бруд. Та й іноземним критикам режиму Путіна при нагоді можна вказати на «Эхо Москвы» - аби ці захисники свободи не докучали своїми заявами про відсутність свободи слова в Росії.

Разом із тим, створюючи ілюзію свободи, «Эхо Москвы» все-таки допомагає ідеологічно обробляти інтелектуально розвинених громадян, налаштованих більш-менш критично щодо нинішнього режиму.

У віртуозній дискусії Радзіховського і Венедиктова ненав'язливо, але постійно звучала одна «музична тема»: вільні вибори можливі лише в результаті політичної революції; політичні революції - це жахливо; краще обійтися без них, тому потрібно вибирати менше з двох лих і не чіпати Путіна; хай усе поки що залишиться, як є. Особливо переконливо вів цю мелодію своїм вишколеним голосом «офіційний патріот» Радзіховський.

І як би не вправлялися в антиурядовій гостроті обидва спритні диспутанти, саме ця «музична тема» мимоволі осіла в пам'яті слухачів та читачів. Тому подібні програми й допускає спокійно в ефір і в інтернет російська влада. Адже критикують і сперечаються між собою «свої». Їм дозволили критикувати - вони критикують. Скажуть - припинити, і вони негайно припинять. Така критика не небезпечна для режиму.

Справжнім же опозиціонерам, як то Ігор Чубайс, Борис Нємцов і багатьом іншим не дають власних колонок у провідних російських газетах, і їх навіть близько не підпускають до телебачення, їм не дозволяють збирати однодумців для мітингів і демонстрацій. Цим людям набагато легше висловлювати свої думки публічно за кордоном, ніж у своїй країні. Саме їх боїться нинішня російська влада.

Дуже серйозні теми, які так легко і експромтом обігрують «незалежні» російські журналісти на радіо «Эхо Москвы», не стають об'єктом обговорення в найвпливовіших ЗМІ серйозними російськими політиками, політологами, представниками гуманітарних наук, громадськими діячами, багато хто з яких бачить, що Росія повільно, але неухильно знову сповзає у безвихідь. Хвилюють ці теми й нас, українців, оскільки Росія не лише сама звернула на сумнівну дорогу, що вимагає для уникнення катастрофи вищого пілотажу водіїв, але вона ще й намагається тягнути за собою своїх сусідів, у тому числі й Україну.

Нам слід учитися на чужих помилках і не дозволяти концентрувати владу в руках однієї особи або одного клану до такої міри, що для проведення вільних і чесних виборів потім буде потрібна нова політична революція, як то помаранчева. Влада повинна мати рівно стільки повноважень, скільки необхідно компетентним (!) політикам для успішного керівництва країною - і ні на йоту більше. Ми ще можемо не допустити російського варіанту, до якого нас підштовхують деякі порадники, у тому числі і з самої Росії.

Володимир Лєсной, «День»,

Фото -  Reuters