Коли починався інтернет, світ журналістів, редакторів і різних опозиціонерів був в ейфорії. З'явилася технічна можливість уникнути якщо не цензури, то, принаймні, адміністративного тиску. Усесвітня мережа втілювала заповітну мрію про інформацію без кордонів та обмежень. Певний час так і було.

Сила-силенна нічим не обмеженої свободи у віртуальному просторі не на жарт збентежила можновладців у багатьох країнах. Певна річ, найпростіше наглухо закрити країну від цього дива техніки. Так вчинили в Північній Кореї. Там більша частина населення нічого не знає не лише про інтернет, для неї й радіо залишається недосяжною розкішшю.

У Туркменії теоретично інтернет існує. Але лише для іноземців і допущених осіб. Як розповідали колеги, які побували в Ашхабаді, по-перше, вартість трафіка для простого громадянина просто позамежна. По-друге, варто вам зайти до інтернет-кафе, а іншого доступу до інтернету просто немає, одразу поруч сяде молода людина, яка начебто зайнята грою на своєму комп'ютері, але дуже цікавиться сайтами, на які ви заходили. Нібито інтернет є, а насправді його немає.

У Китаї немає таких драконівських перешкод інтернету, але влада прагне якось обмежити доступ до нього. У Росії ухвалені або готуються до ухвалення Державною думою закони, що дають змогу обмежити доступ до сайтів, які розміщують «інформацію екстремістського характеру». Контроль покладається на провайдерів, щодо яких може бути винесене попередження. Що після цього може бути, зрозуміло. І те, що все це лише за рішенням суду, - втіха вельми слабка. Усім відоме басманне правосуддя. Тим паче, що подібні судові рішення в різних регіонах уже були винесені.

Скандал, пов'язаний з публікацією документів, що стосуються війни в Афганістані («День» № 133, 29 липня 2010 р.), привернув увагу до інтернет-ресурсу Wikileaks. Сайт почав працювати в січні 2007 р. і спеціалізується на публікації таємних і службових урядових документів. На ньому вже міститься понад 1,2 млн. сторінок компромату. Щодня їх переглядають понад 70 тис. людей. Засновники сайта - китайські дисиденти, журналісти, математики, програмісти й комп'ютерники із США, Тайваню, Європи, Австралії та Південної Африки. Особливо зауважимо, що серед них досить багато хакерів. Головний редактор - австралійський журналіст і хакер Джуліан Ассандж. Хостінг надає шведська компанія PRQ. Витрати на ведення ресурсу становлять 200 тис. євро на рік.

Існування сайта нервує дуже багатьох. У січні 2007 р. його заблокував китайський уряд. Суд американського штату Каліфорнія 15 лютого 2008 р. за позовом швейцарського банку Julius Baer & Co наказав реєстраторові домену wikileaks компанії Dynadot закрити сайт через публікацію матеріалів про відмивання банком грошей. Америка - не Китай, там таких наїздів на ЗМІ, хоч і електронні, не розуміють, тому 3 березня той самий суд скасував це рішення. Проте навіть у ліберальних країнах намагалися якось впливати на скандальний інтернет-ресурс. 2009 р. він потрапив до чорного списку сайтів, до яких збирається заблокувати доступ уряд Австралії, а в Німеччині торік відбувся обшук у будинку власника доменного імені Wikileaks.de. Джуліан Ассандж, побоюючись судового переслідування, останнім часом переховується - за чутками, в Ісландії. На це він має серйозні підстави.

Парламент Ісландії, альтинг 16 червня одностайно ухвалив пакет законодавчих актів під назвою «Ісландська ініціатива для сучасних медіа» (ІІСМ). Закон гарантує анонімність джерел інформації, практично ліквідує можливість попередньої цензури публікацій, забезпечує імунітет провайдерам і телекомунікаційним компаніям і фактично забороняє подання позовів про наклеп. Відповідно, ісландські суди й урядові структури не виконуватимуть рішень іноземних судів, що суперечать ухваленим актам.

Крім того, запроваджується нове поняття терміну давності інтернет-публікацій. У більшості європейських країн часом публікації вважається момент її скачування на свій комп'ютер користувачем. Термін давності публікацій в інтернеті не обмежений, тому низка провідних газет, зокрема британська The Guardian, вилучила зі своїх архівів результати журналістських розслідувань п'ятирічної й більшої давності. Навіть такі відомі видання не хочуть ризикувати.

В основі пакета ісландських актів лежить ліберальна ідея: забезпечити на законодавчому рівні максимальний захист інтернет-ресурсів, що мають проблеми в інших країнах. Зрозуміло, що ініціатива ісландських парламентаріїв отримала палку підтримку насамперед Wikileaks. У них труднощів хоч греблю гати. Не залишилися осторонь й інші неурядові та міжнародні організації, зокрема «Index on censorship» - «Досьє на цензуру», яка стежить за обмеженнями свободи слова й діяльності ЗМІ в світі.

Певна річ, ісландський закон іншим країнам не указ. Китай, Іран, Росія й навіть Австралія можуть рекомендувати своїм провайдерам заходи з обмеження доступу до тих чи інших ресурсів або навіть закривати сайти. Але якщо сайт чи провайдер зареєстрований в Ісландії, то в цих та інших країн виникнуть великі проблеми суто технічного характеру для обмеження доступу або впливу на провайдера. Журналісти та редакції сайтів, зареєстрованих в Ісландії, можуть не підкорятися рішенням судів в інших країнах, наприклад, про повідомлення джерел інформації, оскільки законів острівної держави вони не порушували. Більше того, ісландський закон забороняє їм це робити, вони можуть піти на це лише добровільно.

Другий важливий момент - час публікації обчислюватиметься з появи тексту на сайті. Таким чином, діятиме термін давності. Після його закінчення неможливо буде порушити справу про наклеп або щось подібне. Третій чинник - в Ісландії тепер заборонено ухвалювати в майбутньому закони, що перекладають на провайдерів відповідальність за дії користувачів. Інформація, повідомлена анонімним користувачем або на вимогу іноземного суду, може бути видалена лише в разі згоди на це провайдера. Також йому буде заборонено порушувати анонімність користувача. Практики вживання щойно ухвалених в Ісландії актів поки немає. Усе виглядає цілком ліберально, скоріше за все, так і буде. На цьому острові порушувати рішення парламенту не заведено вже дуже давно. Уперше альтинг було скликано 930 р. і вважається найстарішим парламентом сучасного світу.

Не минуло й місяця після ухвалення ІІСМ, як 13 липня нижня палата парламенту Чилі ухвалила в першому читанні «Закон про мережевий нейтралітет», що зобов'язав місцевих провайдерів гарантувати користувачам повну конфіденційність, вільний доступ до всіх ресурсів, сервісів і додатків та забороняє владі перекривати доступ до будь-яких сайтів.

Цікаво, що будь-яке адміністрування, яке переходить відомі межі, спричиняє активну протидію. Спроби посилення фіскального тиску, ускладнення оподаткування зумовили утворення офшорних зон. Капітал і фінансові ресурси попрямували туди, де їм було забезпечено юридичний захист, конфіденційність і простота оперування. Зі свого боку, офшори отримували від розміщених у них фінансових коштів прибуток, який їх цілком влаштовував.

З інформацією виходило аналогічно. У світі завжди знаходилися країни, демократичніші за сусідів. Чим більше лютувала цензура й посилювалися адміністративні обмеження в книгодрукуванні, наприклад у королівській Франції, тим більша кількість заборонених книжок друкувалася в сусідній Голландії. Книговидавці й торговці в Амстердамі на цьому добряче заробляли. У сучасному світі доходить до курйозів. За французьким законом, у день голосування на виборах президента заборонено публікувати дані соціологічних опитувань та екзит-полів. Але те, що не можна у Франції, дозволяється в сусідній Бельгії. А франкомовне телебачення сусідів та інтернет роблять таку заборону просто анекдотичною. Втім, цей юридичний анахронізм продовжує формально бути чинним.

Щось подібне відбувається й з віртуальним інформаційним простором. Спроби адміністрування, втручання державних і судових органів призвели до того, що утворюються свого роду офшорні зони значної інформаційної свободи. При цьому спроби бюрократичного втручання, крім суто гуманітарних проблем зі свободою слова, призводять до зменшення можливостей розвитку цієї важливої галузі економіки, що дедалі більше зростає і розширюється. Не варто думати, що ісландські або чилійські парламентарії були занепокоєні суто проблемами свободи в інформаційному просторі. Хоч цей чинник грав значну роль, але набагато важливішими були економічні й фінансові причини.

Чим більше провайдерів буде в країні, тим більший трафік в інтернеті, тим більше грошей надійде за використання інфраструктури засобів зв'язку і за супутні послуги. Відповідно, більше податків надійде до державної скарбниці. Економічний і політичний лібералізм дуже вигідні, от тільки не всі керівники країн це розуміють. На жаль, і в нашій країні.

І ще одне. Можна відключити якогось провайдера або навіть декількох, але перетворити Росію або Китай на Північну Корею неможливо. Інтернет - це не лише газети й новини, це технологія, що використовується в промисловості й банківському секторі. Без цього сучасна держава жити просто не може. Дізнатися і прочитати можна в іншого провайдера. А якщо він перебуває в інформаційному офшорі, то адміністративні обмеження просто неможливі. Життя користувачам, може, й ускладнять, але мети бюрократичний контроль не досягне. Технічно це складно, а скоро буде просто неможливо.

Легко передбачити, що кількість офшорних зон в інтернеті збільшуватиметься. Приклад Ісландії й Чилі, судячи з усього, буде заразливим.

Юрій Райхель, газета «День»

Фото - «День»